Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Проти антихреста - знак хреста

(Релігія і визвольний рух)

Питання про значення релігії для людської спільноти знову випливає на порядок денний. Занедбане, знехтуване в минулому столітті, воно стає — за останні десятиліття — кардинальною проблемою. Із подвійним завзяттям намагаються викорінити релігійне почуття в людських душах апостоли диявола (не лише в Росії). А їх противники, здається, виходять зі стану пасивності, змушені до того катастрофічними подіями наших днів. Між цими таборами існує третій — індиферентний до справ релігії; є він і в нашому суспільстві. Для нього справа релігії, це приватна справа одиниці, а керуючі органи суспільства не мають нею перейматися. Чи слушна ця точка погляду? Питання, яке на тлі нестримного наступу воюючого безбожництва (не лише в Росії), набирає тривожного значення.

Перед мною дві заяви двох відповідальних органів української еміграції. Один — Декларація Української Національної Ради ("Укр. Трибуна" 25. 7. 1948). У цій програмі йдеться про те, чого хоче ця Рада осягнути у вільній Україні; що вона там обіцяє завести замість московсько-більшовицької деспотії. Є в цій програмі про "демократичні громадські вольності", про "трудову власність", про "вільну працю" та її "законну охорону", про "найвищий добробут працюючих", про "розвиток духовної культури", про "рівноправність громадян" незалежно від релігійної приналежності тощо. Є про все, але нема про релігію. Другий документ, це націоналістична програма із серпня 1943 року. В ухваленій програмі є про передачу всієї землі "у власність народу", про конфіскацію монастирських і церковних земель, про "рівноправність жінок", про "додаткову платню на виховання неповнолітніх дітей", про музеї, кінотеатри для народу, про дитячі яслі, садки, санаторії, табори відпочинку й інше. А про релігію?

Про неї є дещо, а саме, про свободу культів, віри і світогляду, про відокремлення церкви від держави; є в постановах ще — "проти офіційного накидання суспільству світоглядних доктрин і догм, що може бути розцінене як заборона обов'язкового навчання релігії в школах".

З тих двох заяв, програм в справі релігійній, які є копією звичайних західноєвропейських "прогресивно"-соціалістичних програм в цій справі виходить — що держава має займатися виключно тілесними та інтелектуальними потребами нації чи одиниці, не потребами душі; має кріпити тіло і розум, не душу і мораль. З тих заяв не видно, що майбутня українська держава є державою народу зі старою християнською культурою, не видно бажання направити сатанинську руйнуючу роботу більшовизму, який силоміць насадив безбожництво в Україні. Віддаючи данину "духові часу", держава – в обох заявах – привласнює собі величезні права, дріб'язкову опіку над одиницею, але лиш там, де йде, повторюю, про її інтелектуальний чи тілесний розвиток, а не про душевний і моральний. Про музеї, кіно, певно і радіо — держава хоче дбати, а релігія, це приватна справа. Мусить бути розвинений спорт, мусить бути обов'язкове навчання геометрії, техніки, але не релігії. Це державі байдуже, це справа приватна.

Обидві програми мають бути програмами антибільшовицьких рухів. Чи дійсно в стані вони бути стягом, під який збираються антикомуністичні сили? Чи цей стяг зможе обійтися без знаку хреста, цього символу нашої цивілізації?

Більшовизм — нарешті, до цього вже починають додумуватися і на Заході, це є не програма, "це віра". Недоречно думати, що причини, які рухали більшовицьку революцію є економічними; так само недоречно, як думати, що економічними були причини французької революції 1789 р. Тоді на чолі революційного руху стали аристократи і вища буржуазія — не трибуни з народу. Тепер, як перед 1917 р. в Росії, більшовизмом в Європі заражена передусім інтелігенція. Більшовизм виріс в Росії на поважну силу при Миколі ІІ-му, в часи — порівнюючи — великої економічної скрути. А у Франції — в часі між двома війнами, коли політичний престиж переможної 3-ої республіки та її економічний добробут стояли на недосяжній височині. В обох випадках — більшовизм, це була духовна пошесть, це була "віра".

Достоєвський, який за сімдесят років перед приходом більшовизму мав його видиво, і який з точністю до кількох літ передбачив навіть дату перемоги сатанинської доктрини, писав про неї: "цей злий дух несе з собою пристрасну віру, нову лжехристову віру", потім вже, свої, окремі, які з тої віри випливають засади устрою суспільного. Католицький письменник о. А. Ансель з Прадо, писав, що комунізм несе з собою "фанатичну душу, дух самопожертви, пристрасну, не раз аскетичну душу, скуту дисципліною". Чи цій вірі вистачить протиставити якусь програму? Ні, їй треба протиставити таку віру, яка б запалила вірних ще більшим фанатизмом, ще більшим духом аскези і саможертви, ще більшим бойовим духом і ще більшою пристрастю. Тим більше, що більшовизм іде походом не проти капіталізму — дитини щойно 19-го століття, не проти буржуазної демократії, він має на меті знести з лиця землі самі основи нашої цивілізації, закладені тисячу років тому – родину, власність, людину, створену по образу Творця, її індивідуальність, цілу, основану на науці Христа, систему відносин людини до себе, до ближнього і до Бога. Чи з цими "дітьми Сатани" можна успішно боротись гаслами та принадами "свобідного голосування", забезпечення на старість, чи жіночої рівноправності? Чи можна боротися програмками, списаними з марксистських взірців, лише пофарбованих не на червоне, а на рожеве, з обіцянками різних "благ", хоч би їх і обіцялося у "своїй державі"? Чи можна з більшовизмом боротися видивом минулої "чарівної України" через окуляри староемігрантського Санчо Панси, з насолодою описаним видивом колишніх "підвечірків і вечер аж до рана", з перечисленням "кабанців, телячих задків, солодких пундиків, коли то "всі їли і пили", а потім виставляли "По ревізії" і до дуру співали (В. Приходько в "Часі")?

Той самий Достоєвський писав: "чому дев'ять десятих москалів, в своїх мандрівках за кордоном, пристають до цих, лівих верств суспільства, які відкидають свою власну культуру? Чи не слід у цьому факті бачити російську душу, яка завжди була чужа європейській культурі? Я так і думаю. Європейці бачать в нас скіфів, варварів, що волочаться по Європі, тішачись, що знайшли щось, що можна б зруйнувати; які руйнують задля самої руйнації, як орди дикунів, як гуни, що вривалися в старий Рим, демолюючи Святе Місто, самі не маючи поняття, що за скарби культури вони при цьому нищили"... Зауваження, яке звучить в наші часи як візія. На жаль, з тою різницею, що тепер кількість цих "лівих верств" в Європі, які піддаються на більшовицьку пропаганду , значно збільшилася. Бо що представляє собою теперішній мегаполіс, сучасне місто-велетень? Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової "віри". В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В центр всього ставиться не Бог, а "людина", "вільна людина", відірвана від контакту з Творцем. Така людина є "вільна" в родині, а тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає "вільною" в державі й в суспільстві, а тому має багато "прав" і мало обов'язків перед спільнотою. Зрада рідного краю карається слабо, а пропагується вільно. До "вільної людини" підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, "культуру" (радіо і спорт) і мир за всяку ціну ("після нас хоч потоп!"). Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе ризик і жертву. Прищеплюється натомість концепція життя вигідного, рослинного, вегетативного, концепція, "капусти головатої" (Шевченка), де для людини ціллю життя є їжа, спокій і забава, плекання фізичної сторони людської істоти, плоті, гігієни, калорій, культ — помешкання, меблів, автомобілів, грошей...

Мегаполіс виходить з фальшивої матеріалістичної засади, що в здоровім тілі здорова душа. В дійсності, якраз зворотна засада є правдивою. Лише в здоровому дусі здорове тіло. Дух людини — є першопричиною її вчинків. Але чи в модерних велетнях-містах думають про плекання і скріплення духа, так як думають про плекання тіла атлета? Чи роблять дух сильним і відпорним до шкідливих і розкладаючих дух впливів, бодай так, як гартують тіло проти шкідливих фізичних впливів? Чи роблять душу людини відпорною до спокус і підступів? Чи навпаки, підпорядковану своїм егоїстичним інстинктам, що не раз спідлюють душу? Чи роблять дух міцним і витривалим у змаганні за життя, щоб ні невдачі його не зломили, ні успіхи не розледачіли? Чи виховують в пошані і любові до речей великих, до високого, шляхетного, героїчного, в погорді до дрібних "ідеалів" матеріалізованої "вільної людини"? Ні, місто-велетень, що занедбує культуру духу, женучись лише за матеріальними "благами" для одиниці і спільноти, не тільки робить з людини двоногу худобу, робить її розніженою, нездібною до спротиву, знеохочену до ризику і боротьби, нездібною горіти вогнем ентузіазму. Позбавленою віри в себе і мужських первнів, нездібною жертвувати сучасним і дочасним для майбутнього і вічного. Така людина і таке суспільство стоять безпорадно перед ордами нового Магомета, для якого є щось вище за життя, за добробут, за ідилію і за матеріальне "щастя", — а саме свідомість його місії, місії лжехриста.

Недавно про це говорив кардинал Спелман з нагоди нової жертви Москви — кардинала Міндсентія. На цьому останньому випадку, на чортівсько-нелюдському прикладі переслідування християн більшовиками в Румунії, на переслідуванні церкви і релігії в Україні, на свідомому винищуванні старокиївських церков — видно, що більшовизм бореться не за якусь там економічну чи політичну систему, він бореться за тріумф своєї віри, а тому нищить передусім віру, яку ми визнаємо з часів хрещення нашої країни більш як тисячу років тому. Москві йдеться про знищення, про деморалізацію духу нашої цивілізації, її понять про божеське походження людини, про її особисту гідність, незалежність її совісті, її поняття про особисту честь, про недоторкані заповіді її релігії, про примат духовного над тілесним, Божеського над людським. Більшовизмові ходить передусім про зламання духу християнської людини, щоби вона "падши поклонилася" дияволові; щоб зробити з неї людину отари, череди, масового "робота", моральну худобу, що знає лиш своє стійло, їжу та палицю чабана, щоб стала повільним знаряддям в руках апостолів Нечистого.

Боротися з цим зможе тільки людина, яка стрясе з себе ганебне шмаття матеріалізму, яка навернеться до тої прадавньої, нашої філософії життя, яка єдина дає міцність душі, силу духові і робить їх непереможними. Цією філософією є філософія християнська. Це є зброя, якою буде переможена навала зі Сходу, вона зробить непереможним меч у руках віруючої людини, вона врятує і нашу націю. Зміцнювати цей дух, а значить і відвести належну роль релігії в спільноті, буде річчю в сто разів кориснішою, ніж дбати про радіо, яслі, спорт і кіно...

Ні матеріалістичні ідоли сучасного мегаполіса, ні староеміґрантські видива Санчо Пансів про "телячі задки", ні програмки, списані з програмок соціалістичних ощасливлювачів людства, не зможуть служити зброєю проти червоного ісламу. Не є цією зброєю теж ні ідеалізація мирного щастя хлібороба, ні наївна адорація машини, Дніпрельстану й інших пірамід московських фараонів в Україні, які недотепні землячки беруть за нове слово нашого "прогресивного" віку. Вірі адораторів лже-христа мусить бути протиставлена віра, та, яка колись лягла в основу всього нашого національного світогляду, як моральна підвалина установ нашої національної спільноти, починаючи від родини і громади, а закінчуючи нацією і церквою. Віра, яка унапрямлювала всю структуру нашої цивілізації і культури — відношення до себе, до ближніх, до Бога, до матерії і до диявола.

Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві — не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріального добробуту, не мріяла б видивами їжі і питва, не била б поклони перед — хоч б й "прогресивними" божками варварів, не робила б компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б у нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від "фізичного збереження нації" і від шельменкшського "гуманізму", і від припадання до ніг перед "малою людиною", а це щось – це власна, і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали б в нас принизливим ім'ям "фанатизму" і "нетолеранції" велику любов до свого ідеалу і непримиренність по відношенню до зла. Тоді б нація жила концепцією життя героїчного, не вегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною.

Така провідна верства, не безбожницька, або релігійно байдужа, — знала б, що основним двигуном всіх великих рухів, основою всіх суспільних установ, гарантією сили і тривалості суспільства, нації не є матерія, не "прогресивні" програми, не танки і атомні бомби, а дух нації, а передусім її провідників — релігія. Плекання цього духу — віруючого, комбативного, неприєднаного до наук, що противляться нашій Правді, суворого до себе і до інших, який вимагає, незломного у тій вірі, незнаючого суму, вічно чуйного і вічно юного — ось, що зможе вбити дух матеріалізму, що спустошення творить і серед нас, ось що зможе поставити націю на ноги, випростувати її зігнутий моральний хребет. Тільки знак хреста на стягу нашої визвольної боротьби зможе згуртувати навколо себе силу, що зможе ставити чоло силі антихриста.

Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж будувати нову державу з тими самими колхозами, тоталітаризмом і елеваторами збіжжя в церквах, що й тепер в совєтській "українській республіці". Перед Україною стоїть завдання троки більше, ніж привернути ідилію ставка, млинка і вишневого садка, або оману "правової держави" з правами загального голосування і свободою преси, з кіно, радіо, із забезпеченням на старість, як універсальними ліками на всі нещастя. Перед Україною стоїть велика місія, посланництво непримиренного змагання з варварією зі Сходу, з її "властю тьми" внизу і "тьмою власті" на горі; з варварією, яка завжди топтала свобідну одиницю, з колективу робила бога, а з Бога протектора земного кесаря. Цю місію країна наша виконати тільки під прапором на якому є Хрест. Є старий переказ, що на горах Київських має возсіяти "благодать Божія". Сіяти, світити, може тільки це, що горить. Що горить, це згорає — приносячи себе в жертву. Цим вогнем, що горіли ним предки, мусять знову горіти серця одного покоління України за другим (як це й почалося від 1917 року) — лише треба усвідомити собі, що знак Хреста є тою зіркою, за якою треба йти, щоб місію виконати; щоб дійсно до визволення привів визвольний рух.

Квітень 1949

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4