Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чи Росія є непоборна?

Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, — перелякані поверхнею, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, як доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона, перед ним Карла Шведського, а після них — Вільгельма і Гітлера.

Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.

Відразу поставлю тезу, яку спробую довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успіхів, завдяки яким Московщині вдавалося позбутися досі будь-якого наїзника, були не військово-стратегічні, а політичні.

Візьмемо похід Карла Шведського проти Петра. Всупереч історикам російським і тим українським, які є під їх впливом, — похід Карла ІІ-го так само добре міг закінчитися перемогою шведів, як закінчився їх поразкою. Генерал Юнаків, у своїй фундаментальній праці про "Велику північну війну" (опублікованій у виданнях "Імператорського Воєнно-Історічєского Общества" перед 1914 р.) — доводить, що інвазія Карла поставила Московщину на край загибелі. Автор Оксфордської історії європейського Сходу, твердить, що союз шведського короля з Мазепою — був єдина його реальна політична комбінація. Але акція не вдалася. Чому? Тому, що їй на перешкоді стала короткозора політика європейських держав: на стороні Петра проти Швеції стали Данія і Польща. Цього було забагато для однієї Швеції...

За два роки після Полтави, дипломатії гетьмана Пилипа Орлика вдається втягнути Туреччину у війну з царем Петром. На прутських степах царська армія, разом з Петром, була оточена турками і цареві нічого не лишалося — в нормальному розвитку подій — як капітулювати і стати в'язнем Порти. Можна собі уявити, як такий безславний кінець Петрової кар'єри відбився б на долі Росії!

Але сталося інакше: зваблений діамантами і жіночими чарами цариці Катерини І., яка була при царі (вона була такою самою повією на троні, як і друга Катерина), — візир прийняв викуп і випустив царя з його військом із повної катастрофи, лише змусивши підписати ганебний для Москви мир, який між іншим гарантував незалежність України, але якого потім Петрові і не снилося додержуватися. Як у 1711, так у 1709 рр. не стратегічна неможливість розгрому Московщини врятувала її, а нефортунна політика державних мужів Заходу і Туреччини.

Виросла ж Росія — після "смутного времени" (від смерті Івана Грозного до 1613) також завдяки політичній нерішучості Заходу: вже при Іванові Грозному не бракувало голосів перестороги далекозорих — та на жаль самітних — політиків Заходу перед небезпекою розростання Московщини. Славний дюк Альба, вже в 1571 р. перестерігав німецькі імперські Стани не посилати артилерії і взагалі новітнього озброєння москалям, бо — казав — "коли московський цар прийме всі новини військової техніки, він стане сильнішим ворогом, грізним не тільки для Німеччини, а й для всього Заходу". Але Заходові важливіше було торгувати нині, ніж думати про завтрашню небезпеку. Так само, в ті самі часи, не бракувало зі сторони чужинців, що довго служили в "опричниках" царя, детальних проектів — інвазії на московське царство зі сторони Білого моря, щоб зруйнувати імперію царя, "одвічного ворога всього християнства і жахливого тирана". Один автор такого проекту інвазії Московщини радив навіть, як зібрати потрібну для того армію: так, як в наші часи роблять не раз більшовики (в Іспанії, в Греції) — а саме створити міжнародній корпус із маси безпритульних вояків, які, в наслідок тодішніх війн, безпритульними масами блукали по просторах західної Європи. Але ні ці проекти, ні перестороги дюка Альби, не зробили в Європі популярною ідею боротьби з загрозою московського наїзду. Так само, як не дуже вплинули на російську політику Європи перестороги і дипломатична акція екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Похід Наполеона не вдався, але — як твердять деякі історики Заходу — не через стратегічні причини. План цісаря був дійти до Двини й Дніпра і зайняти там оборонні становища, укріпитися на цій лінії, поробити склади всього потрібного для армії, а на Москву рушити щойно на весні 1813 р. Загонистість корсиканця і віра в свою зірку, а також і ради деяких нетерпеливих маршалів, — спонукали Наполеона залишити цей план і погнали — в зимі — на загибель, якої можна б було уникнути. Непідготовленість до зимового походу довершила решту. Деякі автори твердять, що якби війна була ліпше підготована, то навіть відступ з-під Москви не приніс би за собою поразки. Відступаючи, французи могли б у Вільні зустріти москалів із своєю армією у двічі міцнішою від них.

Не в хибності плану війни — твердять ці автори — а в хибах його виконання лежала причина невдачі. Але головна — знову в політиці. Після захоплення армією Наполеона всієї Польщі, Білої Русі, частини московських земель, по наближенню її до границь України, в населенні Росії і навіть серед самої армії почала ширитися деморалізація і дух пораженства. З мемуарів російських того часу знаємо, яку деморалізацію викликало віддача Москви. Відступаючу, розбиту під Бородіним, російську армію, якої деякі частини відходили через Москву, — населення столиці обкидало образами і лайками. В самій армії вже слабнув дух спротиву. Знаємо випадки, коли священики на Білій Русі приводили народ до присяги цісареві Наполеонові; знаний виступ маршала шляхти в Україні Лукасевича, який на бенкеті підіймав тост за Наполеона. Може це була лише бравада однієї людини, але коли її допускалося в країні, ще зайнятій російською армією, — свідчить це про величезний занепад російського престижу в ній. А найголовніше, почалися розрухи серед селян. Пішли чутки, що Наполеон — син Катерини і йде вернути селянам свободу; почалися бунти селян проти поміщиків. Наполеонові радили видати універсал про визволення селян... Це могла б бути іскра, якої пожар спалив би армію російську (що складалася ж із селян-кріпаків), захитала б оборонною силою країни і самою позицією царя... Наполеон не зробив цього, навпаки, в деяких випадках власною збройною силою здушував селянські повстання проти поміщиків, не хотів "розплутувати стихію народного бунту". Тоді цей народний бунт – піднявся проти нього ж.

Пізніше він шкодував за невикористаною нагодою (як знаємо з мемуарів його ад'ютанта Коленкура, з яким промчав саньми весь довгий шлях від Москви до Парижу взимку 1812р. Пізніше зацікавився козацькою "Енеїдою" Котляревського, пізніше доручив придворному історику історію козаків українських (і донських) – очевидно, як елементу, яким завжди в історії підважувалась потуга московської імперії. Але було пізно…

Бачимо, отже, що і в цій імпрезі Захід боявся взяти до рук зброю, яку безнастанно проти нього вживала Московщина — починаючи від агітації в Україні проти козацької старшини, в Польщі — проти шляхти, на Балканах — проти "беїв" турецьких, а тепер всюди – проти "буржуазії". А головне, не зважав Захід на момент національний, на багатонаціональний склад і, національні лінії поділу, куди найкраще можна було б загнати клин, щоб розщепити Росію. Так було тоді, так самісінько є й тепер. Політика, а не стратегічні причини, винні в невдачі нападів на Москву.

В Кримську війну (коли Росія оволоділа Румунією) на щастя для Європи і для людськості на чолі європейської політики стояли державні мужі, що бачили далеко. Англія зорганізувала антиросійську коаліцію з Туреччини, з Франції Наполеона III, з Сардинії і з себе самої. Ця коаліція вигнала москалів з Румунії, з Балканів взагалі, розгромила армії царя в Криму, взяла Севастополь, затопила флот Росії і змусила Миколу І вжити отруту, а нового царя просити миру ціною принизливих умов: Росії було заборонено тримати військовий флот і укріплення на Чорному морі. Там, де політика була на висоті завдання, спроби знищення Росії удавалися. Правда, успіх був половинчастий, та цьому знов таки причиною була політика. Західні союзники настирливо жадали від Австро-Угорщини прилучитися до коаліції. Габсбурзька монархія тоді, як ще не була об'єднана Пруссією Німеччина, — була першою військовою силою (крім Франції) в Європі; її участь у війні – могла би привести до поважніших клопотів для Росії і не так ще захитати її великодержавне становище. Але Австрія лишилася нейтральною, обмежившись військовою демонстрацією на кордонах... Лише 22 роки після паризького миру, що закінчив Кримську кампанію, московський ведмідь, користаючись з розгрому Франції в 1871 році, знову посунув на Балкани. Царські армії вже стояли майже у брам Константинополя, готуючись вступити до нього... Енергійний натиск Великої Британії і концентрація її флоту на турецькому побережжю змусили царя відступити і залишити не тільки Константинополь, але й Балкани.

В 1905 році, під час російсько-японської війни, поразка Росії не перемінилася в катастрофу тільки завдяки приязному відношенню до неї Заходу. Тоді Росія пішла на мир не так під ударами японської армії, як під загрозою революції, яка і вибухнула в жовтні 1905 року. Ця революція не була жартом і лише з великим трудом царатові удалося опанувати її і ввести в русло легальної опозиції (Дума!).

Коли б Росія, розгромлена на Сході, знищена революцією всередині, зазнала би нападу з Заходу, зі сторони Німеччини й Австро-Угорщини, — імперія розлетілась б напевно. Бо хто знає, чи поспішили би держави крайнього Заходу на поміч їй, вже непоправно розбитій на Далекому Сході, в розпал революції всередині, битій свіжими арміями з Заходу. А допомога Америки в 1905 році була виключена — і мілітарно, і психологічно. Але Німеччина того не зробила, навпаки Вільгельм запевняв царя в своїй приязні. За цю нейтральність, своїм західним сусідам відплатила Росія інвазією на них у 1914 році.

Зупиняючись на теперішніх часах, бачимо те саме: союзники виграли війну з німцями, але програли мир. Що Росія тепер загрожує всьому світові, — це зовсім не через її мілітарну потужність, а через проросійську політику Заходу. Причина її могутності та, що Захід — без потреби — віддав їй Манжурію, порушуючи домовленості з Китаєм; що не розпочав війну на Балканах — на вимогу Сталіна і Рузвельта; що віддав москалям Чехію, яку Захід швидше міг взяти сам; що віддав Балкани, маючи можливість їх не віддавати, і лінію Ельби, яку теж міг би не віддавати Москві. Захід сам знищив усі бар'єри, які виставляли спротив російській експансії на Заході і на Далекому Сході, не маючи бажання замінити їх власними бар'єрами. Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче використати єдину ефективну зброю для розбиття імперії і поховання її імперіалізму. Що ж дивного, що Росія пухне як ропуха і росте як на дріжджах! Ні при чому тут неможливість наїзду на Росію з Заходу чи зі Сходу, ні при чому простори імперії. Причина зростання російської небезпеки — в недолугості західної політичної думки. Так само, коли німецька інвазія 1918 року не вдалася, то причиною була не мілітарна сила розгромленої і військово не існуючої Росії; невдача інвазії Німеччини мала причиною західну військову силу, яка не допустила до занепаду нової більшовицької імперії, як у 1905 р. врятувала від занепаду царат. В 1941-45 рр. відіграла роль та сама причина, а головне — знову невизначена політика націонал-соціалізму, головне в Україні, в Польщі і в Балтику, яка не захотіла ставити ставку на свободу уярмлених народів, лише поставила на "нову білу Росію" з Власовим... Те саме й тепер роблять політики, які ігноруючи Україну й інші свободолюбні нації, ставляють на політичного всеросійського трупа Керенського. Ні, легенду (дуже приємну москалям) про неможливість побороти Росію — треба залишити, це лише легенда. Можна говорити про небажання Заходу розвалити московську потвору, не про неможливість.

Чи це причина для розпачу з нашого боку? Ні, хоч факт цей надзвичайно сумний, тим не менше він не примушує нас до жодного капітулянтства чи зневіри. Проти цієї байдужості чи ігнорації Заходу, можемо повторити те, що писав в останньому зшитку, що вийшов в кінці серпня, напередодні війни, львівський "Вісник". Він писав: "Українська проблема, як проблема міжнародного значення росла і вибивалася на гору серед найбільш несприятливих умов. Ні часи найбільшої потуги царату, часи його союзу з двома найбільшими демократіями західної Європи, ні часи підтримки тими демократіями російської контрреволюції в Україні, ні часи Раппалло (німецько-російської дружби в 1920-их рр.), або загравання Франції з СССР — не ліквідували цієї проблеми. Не зроблять цього й ніякі поступки Сталіна чи Гітлера". І дальше: "Не доводиться говорити — через ту чи іншу миттєву міжнародну кон'юнктуру — про ліквідацію української проблеми... Лише Україна мусить видати людей, які поставили би цю проблему співвимірно з її величчю, людей, не манекенів" ("Вісник", 1939, кн. 9, стор. 676-677).

Тепер ці твердження можна повторити.

Особливо часто й неустанно треба би повторяти останню фразу...

Січень 1950

Московська отрута


































(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4