Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чи можливий справжній український вибір?

Олег БАГАН ,
Голова Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова

Вибори 30 вересня попри те, що вони є одним із наслідків сучасної демократичної благодатності для українців, на превеликий жаль, не обіцяють своїми можливими результатами суттєвого прориву у розбудові української нації і держави. Від середини 1990-х років в нашій країні склалася така суспільно-політична ситуація, коли з кожним роком посилювалися тенденції до розмивання стратегічної програми утвердження української нації, до анархізації і девальвації її духовно-культурних ідеалів, до щораз більшого відчуження від реальних інтересів суспільства тієї олігархічної групи, яка на початку 1990-х рр. заволоділа величезними багатствами (переважно нечесним способом) і встановила свою специфічну корумповану систему правління у державі. Вже у другій половині 90-х боротьба за повноцінне національне відродження, державність, демократію, структурні соціально-економічні реформи була підмінена демагогічно-політикантськими маніпуляціями та системною імітацією реальних та справедливих змін у суспільстві і державі.

Першою причиною цього грандіозного обману й антиісторичного руху була відмова національно-демократичних сил, передусім їхніх керівників, від принципової наступальної боротьби з посткомуністичним режимом на основі української національної ідеї, з його кадрами, принципами і психологією. Український демократичний табір (УРП, НРУ, ДемПУ, УХДП та ін.), який сконцентрував у своїх лавах більшість громадянсько активних людей, пішов шляхом регулярних компромісів, угод, поступок у стосунках з номенклатурно-олігархізованою владою президентів Л.Кравчука та Л.Кучми. У підсумку це привело до змаління авторитету демократичних партій, розпорошення їхнього електорату (який у 1991 р. складав біля 30 %), врешті, до маргіналізації самих цих партій, які уже на перших партійно-пропорційних виборах 1998 р. стали лише зручним знаряддям для маніпуляцій президентських політтехнологів.

Другою причиною профанації політичного процесу в Україні стала фатальна ментально-ідентична розщепленість українського суспільства внаслідок вікової бездержавності, асиміляції і терору з боку окупаційних влад. Зрозумівши хворобливий стан українського суспільства, його позаісторичну широку малоросійську свідомість, глибоку перейнятість совєтсько-тоталітаристськими поведінковими стереотипами й уявленнями, олігархічні клани пертворили цю частину суспільства на своїх заручників. Так у другій половині 90-х рр. штучно підтримувався міф про “комуністичну загрозу”, що дало змогу ставленику олігархії Л.Кучми у 1999 р. прийти до влади. Опісля, коли “ресурси” комунізму вичерпалися, на базі найбільш зденаціоналізованих регіонів країни була створена масова політична сила, відома під назвою “Партія регіонів”. Вона майстерно використала антиукраїнські упередження зрусифікованих мас, наймитівську психологію соціалізму, новонабуті уміння агресивної тотальної агітації й успішно стала всеукраїнською потугою на виборах 2002 р. Подальші її дії відомі: фінансове “пресування” громадянських свобод і принципів, космополітизація та малоросіянізація державної ідеології та пропаганди, опір процесам національного відродження й утвердження українства, геополітична орієнтація на Росію.

Третьою причиною призупинення процесу творення повноцінної української національної держави стала слабка мобільність, неорганізованість і малочисельність націоналістичного руху, загалом право-консервативного табору України. На відміну від таких країн Середньої Європи, як Хорватія, Польща, Словаччина, Латвія, Литва, Естонія, де теж були проблеми з консолідацією нації внаслідок тиску комуністичних тоталітарних режимів і де все-таки праві сили та їхні ідеології стали головним, вирішальним ядром нового національно-державницького утвердження, в Україні національна ідея, сутнісно права ідеологія і націоцентричне мислення охопили лише невелику частину політикуму і суспільства. Це прикро, бо в минулому в жодній з цих країн не було такої якісної і великої націоналістичної політичної сили, як ОУН і її традиція. Послаблення цієї традиції (причини цього проаналізуємо в іншій публікації) зумовило вітальну безхребетність сучасної української нації, її безвольність і ціннісну дезорієнтованость в історичному просторі.

Отже, до виборів 2007 р. українське суспільство підійшло, розірване антинаціональними ментальністю і пропагандою, опановане олігархічними суперрозгалуженими кланами, дезорієнтоване у світоглядних принципах, вартощах та ідеалах політичного, національного і культурного розвитку, без яких не може відбутися завершення державницького самоствердження модерної української нації в еру глобалізації. Результатом такої ситуації стала майже цілковито популістська природа сучасних українських політичних партій: вони майже ніяк не прив’язані до реальних національних, духовно-культурних, соціально-економічних, громадянських щоденних проблем та змагань українського народу і мають функцію лише на виборах “зібрати голоси”, “просунути“ в парламент тих, хто їх профінансував, тобто олігархів. Коло демагогічно-імітаційного процесу замкнулося. Настав колапс. Колапс ідейності, правдивого демократизму, націотворчих устремлінь мільйонів.

Всупереч усім цим процесам руйнування і профанації нормального політичного життя розвиток і зміцнення української нації об’єктивно йде шляхом поступу. Насамперед про це свідчить щораз більша електоральна зорієнтованість на україноцентричну ідею та національну систему вартощів мешканців Центральної і Північної України, тобто тих регіонів, де доволі широко функціонує українська мова, збереглися національні традиції, де активно формується модерна національна ідентичність. Зараз стратегічним завданням для усіх національних політичних сил є випрацювання програми системного впливу на ці поступальні і насущні процеси, оскільки вони поки що здебільшого відбуваються стихійно, некеровані політичними силами .

Важливо усвідомити, що головна стратегічно вирішальна політична боротьба в Україні точиться не на рівні демократичних перетворень чи соціально-економічних реформ, а на рівні захисту й утвердження української нації . Адже наша країна перебуває у майже повній інформаційно-культурноній облозі з боку Росії і російської мови, майже усі потужні фінансово-промислові кола держави, більшість політичних партій, громадських організацій стоять на ідейних позиціях космополітизму. Це означає, що в країні активно формуються чисельні суспільні пласти, відчужені від національних українських інтересів, перейняті наднаціональними ідеалами, зорієнтовані на асиміляторські тенденції. Їм слабко протистоїть “держава Україна”, яка не є національною і тому не має програми національного захисту інтересів українства, їм не протидіють ефективно національні партії, які або маргіналізовані, або занадто пройняті ідеологічними стереотипами лібералізму, що формує їхню надмірну толерантність до відверто антинаціональних ідеологій, настроїв і дій. Водночас всебічний і об’єктивний наступ Росії в усіх сферах – економіки, геополітики, культури, інформації, політики – з кожним днем сильнішає і в цьому конкурує з імперським впливом Заходу, передусім США. Усе це призводить до системного послаблення основ українства.

За такої ситуації напередодні виборів український політикум виявився на диво аморфним, невиразним і замало проукраїнським. Українські партії і блоки, які беруть участь у виборах, можна поділити на п’ять основних категорій: 1) відверто або скрито антидержавницькі (і водночас антинаціональні) на зразок КПУ, ПСПУ, СПУ, КПУ(о) та ін.; 2) популістські – “Блок партії пенсіонерів України”, Всеукраїнська партія Народної Довіри, Партія національно-економічного розвитку, Партія Зелених України, блок “КУЧМА” та ін., які просто байдужі до національних інтересів українства; 3) ліберальні та соціал-демократичні партії – Партія регіонів, БЮТ, Партія Вільних Демократів, блок “Український регіональний актив” та ін., які міцно стоять на позиціях космополітизму, а іноді мають і відверто асиміляторську, проросійську спрямованість (наприклад, Партія регіонів); 4) націонал-демократичні, чомусь загнані в один блок “Наша Україна – Народна самооборона” і стратегічно більше зорієнтовані на далеку від українських інтересів “глянцеву”, західну ліберальну доктрину; 5) традиціоналістсько-національні – представлені лише Всеукраїнським об’єднанням “Свобода”. Слід відзначити, що низка правих партій та громадських організацій не беруть участі у виборах.

Вже сам загальний огляд політичного обрію підказує, що домінують на ньому антиукраїнські і ліберально-центриські сили, які до національної ідеї ставляться вороже або індиферентно, а це означає, що країні загрожує в разі перемоги цих сил відчутне послаблення націотворчих нуртів під тиском політики новообраної Верховної Ради. Національно-демократичний табір, представлений блоком “НУНС”, об’єктивно ослаблений тим, що за ним тягнеться увесь непривабливий комплекс “помаранчевої” невиразності, нерішучості і демагогії останніх двох з половиною років, і тим, що його лідери не наважуються зайняти рішучу позицію при відстоюванні національних принципів українців і надто прагнуть уподібнитися до денаціоналізованих лібералів західного зразка. Зрозуміло, що це загрожує у подальшому цілковитим розвиванням національно-демократичного флангу.

Права частина українського політикуму представлена близькою до націоналізму партією “Свобода”, яка виражає устремління нації до реалізації своїх інтересів на ґрунті традиції, духовно-культурних пріоритетів і формування нової наступальної ідеології. Ці позитиви дещо послаблюються тим, що “Свобода” не має належної фінансової підтримки і відповідно розбудованих партійних структур. Слабкість правого табору є наслідком безвідповідальних дій, стратегічних прорахунків, ненаціоналістичного мислення тих керівних груп, які вели цей табір у 90-ті – на початку 2000-х рр.

Таким чином, через несформованість, ідеологічну розмитість, ціннісну дезорієнтованість українського політикуму, через його фатальну залежність від олігархічних кіл, відсутність чіткої націоцентричної системи мислення та пропаганди в суспільстві наша країна, на жаль, напередодні нових виборів немає надії зробити крок уперед, а опинилася перед новою загрозою саморуйнації і відступу процесів національного відродження й утвердження національної ідеї. Тому надійним шляхом подолання ідейно-політичної кризи та профанації може бути послідовна й активна орієнтація усіх патріотичних сил і громади на той політичний табір, який прагне загарантувати процеси національної консолідації наступальності і якісного духовно-культурного розвитку в добу цинічної комерціалізації суспільства.

На випадок поразки націоцентричних і державницьких партій українське суспільство повинно відповісти своєю громадянською згуртованістю, духом гідності і морально нескореного свободолюбства, тобто продовженням національно-визвольної революційної боротьби . Якщо здеградований, популістський і безвідповідальний політикум не зможе забезпечити створення національної держави і умов для розвитку нації, то нація має право відповісти на це мобілізацією на низах у національні громади – патріотичні об’єднання з програмою самоорганізації, з чіткими національними принципами і духом боротьби за свої права. Нація вічна доти, доки вона бореться!



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4