Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Любов і ненависть; всесвітнє братерство і право нації

В цій проповіді знаходимо філіппіку проти малодухів, проти розніжених, проти слабких, недорослих до трагедії, яку проходила під час війни Бельгія. Рівночасно глибокі розважання на тему – любові та ненависті, війни і миру, прав інших – і своїх. Гострим мечем свого проникливого слова, розтинає кардинал заплутані парадокси католицизму, навчаючи нас правдиво-західного, мужнього християнства, яке дбає не про спокій, а про правду Божу на землі. Цю правду, це право – ставить він над всім матеріальним, догідним, дочасним. Він показує, які цінності справді треба боронити і що за порушення цієї правди завжди впаде на зухвальця караюча десниця Провидіння.


Слово до воїнів

написане в національне свято 1916


"Єрусалим став оселею чужинців,
його свята замінилися у дні жалоби."

(І. кн. Макаб. 1, 40-41).

"Мої дорогі Брати. Ми збираємося, щоб відсвяткувати 85 річницю нашої національної незалежності. Через чотирнадцять років у цей самий день, наші відновлені собори й церкви широко розкривають свої двері; натовп стримітиме ввійти через них. Наш король Альберт, сидячи на своєму троні, вільним рухом схилить свою голову перед маєстатом Царя Царів; королева і князі оточуватимуть його; ми знов почуємо радісну пісню наших дзвонів від Ізери аж до Мези і від Ля Пандо Арльон. Під склепіннями храмів бельгійці, взявшись за руки, повторять свою присягу Богові і своїм володарям і вільностям, в той час як священики, ці заступники душі народу, в спільному пориві подяки, проголосять радісне Тебе Боже хвалимо...

Однак сьогодні гімн радості завмирає на наших устах. Жидівський народ у вавилонському полоні, сидів в сльозах на березі Євфрату і дивився на течію ріки, його занімілі арфи висіли на прибережних вербах. Хто ж би насмілився співати пісню Єгові на чужій землі. Земле батьків моїх, Єрусалиме, кричав псалмист: "коли маю колись забути про тебе, хай правиця моя усохне і хай язик мій прилипне до піднебіння, коли б я мав перестати думати про тебе; хіба коли ти не будеш першою моєю радістю". (Пс. 137, 4, 5, 6).

Псалом закінчується словами прокльону. Ми не сміємо повторяти їх; ми вже не є в Старому Завіті, що дозволяв на відплату око за око, зуб за зуб. Наші уста, очищені огнем милосердя християнського, не можуть вимовити слів ненависті. Ненавидіти – це значить уважати за свою ціль нещастя іншого і знаходити в ньому задоволення. Які б не були наші терпіння, ми не хочемо ненавидіти тих, що спричинюють їх. Національна згода поєднується в нас з всесвітнім братерством.

Але понад почуття загального братерства в нас стоїть пошана до абсолютного права, без визнання якого неможливі відносини ані між особами, ані між народами. І ось тому, разом зі святим Томою з Аквіну, тим найбільшим ученим християнської теології, ми кажемо: покарання злочину проти загалу, це чеснота.

Злочин, насильство над справедливістю, замах на загальний мир чи то з боку особи чи колективу, мусить бути здавлений. Совість обурюється, хвилюється оскільки винуватого не поставлять на належне місце, на лаву обвинувачених. Ставити речі і людей на належне їм місце – це значить робити лад, встановлювати рівновагу, відновлювати мир на підставі справедливості.

Так, зрозуміло, що публічна помста може дратувати вразливість слабодуха, але тим не менше, каже св. Тома з Аквіну, вона є висловом закону найчистішого милосердя і палкої ревності. Ця помста не робить з терпіння іншу ціль, лише зброю, що має помститися зневазі закону.

Як же хочете ви любити лад і не ненавидіти безлад; свідомо стримітися до миру і не знищити того, що його унеможливлює? Як ви хочете любити вашого брата, себто бажати для нього добра і не змагати до того, щоб він, чи то з власної волі чи з примусу, підпорядкувався необхідним приписам справедливості і правди? На війну треба, власне, дивитися з цієї висоти і тоді лише можна зрозуміти всю її велич.

Ще раз нагадую вам, що можливо, доведеться вам зустрінутися з розніженими вдачами, для яких війна, то лише вибухи мін, гуркіт гармат, різня людей, розлив крові і гори трупів; ви зустрінете рівно ж політиків з дрібною душею, які у бою не бачать нічого окрім тимчасової користі, що дає змогу загарбати, або віддати території, або провінції.

Але ні! Коли війна, без огляду на всі свої страхіття, має в собі стільки суворої краси (я маю на увазі справедливу війну), то завдячує це лише тому, що є поривом цілого народу. Народу, що готов віддати те, що він має найцінніше – своє життя, щоб оборонити або здобути щось таке, на що не можна зважити, порахувати або купити: право, честь, мир, свободу.

Хіба не відчули ви протягом тих двох років, що війна і та гаряча постійна увага, яку ви їй, навіть звідси присвячуєте, очищує вас, звільняє вас від всякого пороку, змушує вас змагати до чогось кращого?

Це ви змагаєте до ідеалу справедливості і чести. Чари цього змагання підтримують вас. І тому, що цей ідеал – якщо він не має бути порожньою абстракцією, яка розсіється немов сон – мусить мати своє джерело в комусь живому й існуючому, тому я не втомлююся підтримувати істину, яка опановує нас: Бог об'являється нам як Господар; як Той, що керує подіями і нашою волею, як священний господар всесвітньої совісті.

Ах, якби ми мали змогу обійняти героїв, які там на фронті б'ються за нас, або в підземеллях чекають у свою чергу йти в бій; якби було дозволено нам підслухати удари їх сердець – чи не відповіли б вони нам: "Ми виконуємо наш обов'язок, ми жертвуємо собою в ім'я справедливості!"

А ви, дружини і матері, розкажіть нам в свою чергу, про красу тих трагічних думок. Дружини, що своїми сумними, але мужньо зданими на Божу волю думками, линете до відсутнього, несете йому ваші сподіванки, ваше довге очікування, вашу тугу. Матері, що ціле ваше існування полягає в постійній тривозі, ви, що відірвали своїх синів, що не повернуться вже до вас, кожної хвилини стаємо з подивом перед вами! Батько однієї з наших найшляхетніших родин написав до мене: "Наш син, з 7 фронтового куреня, вбитий; серце моєї жінки і моє зламані; але коли б було потрібно, ми готові віддати його ще раз." Один з священиків столиці був засуджений німцями на 12 років каторжних робіт. Мені дозволили зайти обійняти і поблагословити його в камері. "Я маю, – сказав – трьох братів на фронті; здається, що я опинився тут за те, що я допоміг наймолодшому, який має 17 років, долучитися до старших; одна з моїх сестер сидить в сусідній камері; але я дякую Богові, що моя мати не залишилася сама; вона між іншим, переказала нам, що не плаче."

Скільки прикладів моральної величі! І тут на вигнанню, і у в'язницях і в концентраційних таборах!

Подумайте, як мусять терпіти ці юнаки, що від початку війни, на другий день після оборони Лієжу і Намюру, або відступу з Анверу, змушені були перервати свою військову службу і ледве стримують свою досаду, ті оборонці права і нашої свободи, що їх відвага змусила до безчинності? В кожному пориві є багато сміливості, але не менше потрібно її, щоб стримати цей порив. Часами навіть терпеливість є більшою чеснотою, ніж сам чин.

А з яким спокоєм, протягом цих двох років, переносить бельгійський народ те, чого не можна було оминути; яка глибока непохитність говорить устами тієї жінки, яка прислухуючись до дискусії про можливість скорого миру, сказала: "Що торкається нас, то не треба поспішати; ми можемо ще почекати." Яке це все прекрасне і як багато в тому науки для майбутніх поколінь.

Ось що, мої Брати, треба бачити, ту однодушність нації в її жертовності, наше загальне об'єднання в терпінні, в жалобі і рівночасно в тій непереможній надії; ось на що треба подиви¬тися, щоб оцінити як слід повагу нашої бельгійської батьківщини.

Першими ж представниками цієї моральної величі є наші воїни! Чекаючи на їх повернення і на той момент, коли вдячна Бельгія оплескуватиме живих і прославить тих, хто загинув на полі слави, збудуймо для них в наших душах вічний пам'ятник релі¬гійної вдячності. Молімося за тих, яких вже немає. Не виключаймо нікого з нашого співчуття. Кров Христова проллялася за всіх. І за тих, що в чистилищі позбавляються решток своїх людських слабостей. У вашій силах є пришвидшити їх вхід до раю. Допоможіть бідним в їх не¬щасті, бідним, що соромляться своєї бідноти. Віддайте ваш надмір тим, які не мають найбільш необхідного. Беріть участь в богослужінні, яке щотижня відправляється у вашій парафіяльній церкві, в намірі наших полеглих воїнів, ведіть туди ваших дітей; приводьте їх до причастя і причащайтеся разом з ними.

Моліться рівно ж за тих, що у вогні на полі бою. Пригадайте собі, що в той час, як говорю до вас, серед них є такі, що вмирають: вічність стелиться перед ними. Згадаймо за них. Будемо просити для них святої смерті.

Наші вояки, – писав вчора один член французької Академії, – є нашими панами, нашими провідниками, учителями, суддями, нашою опорою і нашими справжніми друзями; будьмо гідні їх, наслідуймо їх; обіцяймо виконати не менше, ніж нам наказує наш обов'язок, бо ж вони незмінно виконують більше, ніж вони зобов'язані.

Хвилина визволення наближається, але ще не прийшла. Залишимо божественному Провидінню довершити наше національне виховання.

Молоді жінки і дівчата, хай спитаю вас чи розумієте ви вагу сучасної доби? На милість Божу, не будьте байдужі в час жалоби нашого рідного краю. Існують бо одяги і звичаї, що зневажають терпіння. Скромність буде все для вас авреолею і чеснотою; сьогодні вона щось більше, вона є патріотичним обов'язком! Пригадайте собі і ви злидні і терпеливість наших воїнів.

Переймімося всі великим законом суворості життя. Патріот, якого я вже згадував, пише: "В якій мірі мусили б ми, що знаходимося у відносно легших умовах і в місцевостях, яким не загрожують бойові дії, як мусили б ми відмовляти собі, мусили б спростити своє життя, з більшою енергією опановувати себе, так як це, на свій лад, роблять наші воїни! Не сміємо дозволяти собі ані на хвилину розваг і відпочинку. Всі хвилини нашого життя мусимо присвячувати тій великій меті, за яку наші брати жертвують самі собою."

На фронті наші герої дають нам прекрасний і втішний образ нерозривного союзу, військового братерства, яке ніщо не в стані розірвати; наші ряди не такі суцільні і не зобов'язує нас така строга дисципліна, але мимо того ми мусимо старатися зберігати таку саму єдність, таку саму патріотичну згоду. Ми будемо шанувати те внутрішнє перемир'я, до якого зобов'язує нас наша велика справа; лише вона одна має розпоряджатись нашими бойовими засобами. Якщо ж серед нас знайдуться нечесні, чи нещасливі, що не розуміють необхідності та краси цього національного закону і бажатимуть, безоглядно, підтримувати і розпалювати пристрасті, які в інший час нас ділять, то ми відвернемося від них і, не відповідаючи їм, залишимося вірні законові солідарності, побратимства, лояльного і щирого довір'я, які ми, навіть всупереч всім, заключили з ними під величним подувом війни.

Наступаюча річниця нашої незалежності мусить побачити нас відважнішими і більш об'єднаними, ніж коли-небудь. Коли в 1930 році ми згадуватимемо понурі роки 1914-1916, хай вони видадуться нам найбільше блискучими і величними (але при умові, що ми вже сьогодні зуміємо захотіти цього, найбільш щасливими і плідними роками нашої національної історії: 3 жертв – родиться світанок. Амінь."

Кардинал Мерсіє - слуга Бога і нації














(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4