Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Церква і патріотизм

Грізна хмара вже стрясалася кривавим дощем над Бельгією. Кардинал не перестає виконувати своє відповідальне посланництво. Перша річ, якої вчить вірних – це патріотизм, друга – витривалість. Життя – це не забавка, лише часами відпочинок, часто — трагедія. Коли цю трагедію доводиться переживати всьому народові, його найпершою чеснотою має бути патріотизм, почуття обов'язку по відношенню до свого загалу, гордість за приналежність до нього, бажання все, навіть життя, принести в жертву на вівтар цієї ідеї, яка ні в чому не заперечує приписів християнської моралі.

Кардинал вчив :

"Патріотизм, це не значить не відрікатися від своєї спільноти, пережити найбільшу руїну і не заломлюватися, коли у пастви зігнуться коліна в розпачі – прийти до неї своїм словом з втіхою, щоб загартувати душу народу, зробити його готовим до посвяти, і молитися – не молитвою, яка без віри шемрає незрозумілі слова, а тією, що йде з глибини душі; знати, що лихо приходить не лише, щоби плакати й угинатися під ним, але щоб його мужньо зносити і ніколи не втрачати віри, що воно зникне; бути з Богом і – з Бельгією – в щасті і в нещасті!

Мої дорогі брати! Я не в стані висловити, в якій мірі в своїх думках був я з вами протягом всіх тих, повних страждань і жалоби, місяців, які ми пережили. І ця думка підтримувала мій дух і була для мене промінням світла. Страшна катастрофа прийшла на землю, казав я собі, і наша любима маленька Бельгія, однак у більшості свого народу така віддана Богові, така велика зі своїм королем і з своїм урядом, є першою жертвою тієї всесвітньої катастрофи. Вона спливає кров'ю, а тисячі синів її гинуть на полях бою, бо в обороні свого права і цілості своєї території; скоро на бельгійській землі не залишиться ні одної родини, що не муситиме носити жалобу; чому ж, о Боже, всі ці терпіння? Господи, Господи, невже Ти покинув нас?

Але я поглянув на розп'яття; я вдивлявся в Ісуса замученого, облитого кров'ю, і мені видалося, що з уст Його впали слова: "Боже мій, Боже! Чому покинув сущий мене? Чому став далеко від рятунку мого, від слів стогнання мого" (Пс. ХХІІ, 1).

І скарга завмерла на моїх устах, і згадав слова, що сказав наш Божественний Спаситель: "Учень не старший від свого учителя, ані слуга від пана свого" (Єв. Мат. X, 24). Християнин, це учень Бога, що став людиною, щоб терпіти і померти. Протиставитися болю, обурюватися на Провидіння тому, що Воно допускає страсті і жалобу, це означає забувати про своє походження, про школу, в якій ми виховалися, про хрест-символ, що кожний з нас носить в собі разом із іменем християнина, який він шанує у своєму домі, бачить на вівтарі, перед яким молиться й якого він собі бажає мати на могилі, в якій спатиме свій останній сон.

Мої дорогі брати, ми ще раз повернемося до божественного закону про страсті, але ж ви не можете заперечити наступного: оскільки Богові, що став людиною, Богові святому, невинному, треба було терпіти і вмерти за нас, грішників, винуватих, можливо злочинців, то не до лиця нам нарікати на те, щоб нам не прийшлось переносити; правдою ж є, що ніякої катастрофи, оскільки від неї терплять лише сотворіння Божі, не можна порівняти з тією, якої причиною стали наші власні гріхи і якої невинною жертвою сам Бог захотів стати на Голгофі.

Як я пригадав собі цю головну правду, мені легше запросити вас приглянутися зблизька до нашого положення, щоб без зайвих слів розповісти вам про наші обов'язки і про наші надії.

Ці обов'язки наші я формулюю в двох словах: патріотизм і витривалість.

Мої дорогі брати, я хочу бути виразником тієї вдячності, яка огортає всіх, мене і вас, що їх вік, соціальне положення, обставини, змушують використовувати героїзм інших і не дозволяють брати активної участи в обороні.

Коли, повертаючись з Риму, вже в Гаврі, я ходив привітати ранених бельгійців, французів чи англійців; коли пізніше в Маліні, Лювені, Антверпені я мав можливість потиснути руки тим відважним, що йшли у наступ на ворога, або зустрічали його атаки, були ранені, під час тих сутичок, мені мимоволі тиснулися на уста зворушливо-вдячні слова: "Мої мужні друзі, то ж задля нас, задля кожного з нас, задля мене, ви ризикували вашим життям і терпите тепер. Я почуваю потребу висловити вам свою пошану і вдячність і запевнити вас, що весь край знає, чим він вам є зобов'язаний." Бо ж справді, наші вояки, то наші спасителі!

Першого разу в Льєжі вони врятували Францію, вдруге у Фландрії вони зупинили ворожий наступ на Кале; як Франція, так і Англія знають про це і вони і цілий світ дивляться на Бельгію, як на край героїв. Ще ніколи в житті не наповнювала мене такою гордістю усвідомлення того, що я бельгієць, як тоді, коли проїздом через французькі палаци, зупиняючись в Парижі, гостюючи в Лондоні, я був свідком подиву наших союзників героїзмом нашої армії. Наш король в очах усіх досяг вершини морального гарту. Не думає про це, без сумніву, лише він сам, що подібний до найпростішого зі своїх жовнірів, переходить воєнні окопи і підбадьорює всіх своєю ясною усмішкою і закликає не втрачати віри в рідний край.

В сучасну хвилину першим обов'язком кожного бельгійського громадянина є вдячність нашим військам.

Коли хтось врятував вас від повені чи від пожежі, ви почуваєте своїм обов'язком бути йому вічно вдячним. Але тут, це ж не одна людина, це двісті п'ятдесят тисяч людей, що б'ються, терплять і гинуть задля вас, задля того, щоб ви були вільні, щоб Бельгія захистила свою незалежність, свою династію, свою патріотичну єдність і щоб після всіх подіях, які відбуваються на полях бою, наша Бельгія стала – горда, шляхетніша, чистіша і славніша, як давніше.

Моліться цілими днями, мої брати, за тих двісті п'ятдесят тисяч людей і за провідників, що ведуть їх до перемоги; моліться за наших братів по зброї; моліться за тих, що склали свої голови; моліться за тих, що змагаються; моліться за новобранців, які готуються до завтрашньої боротьби.

У вашому імені я шлю їм всім звідси почування нашої братньої любові і запевнення, що ми не лише молимося за успіхи їх зброї і за вічне спасення їх душ, але, що задля них ми приймаємо всі фізичні й моральні болі, які вже перенесли і несемо, також всі тимчасові приниження, турботи й терпіння, які чекають нас.

В день нашої остаточної перемоги ми всі будемо у славі. Тому справедливим є, щоб сьогодні ми всі терпіли.

Чутки, які дійшли до мене, вказують на те, що в деяких місцевостях, де люди потерпіли, часом підносяться гіркі слова проти Бога, слова, що, якби вони були холоднокровно обдумані, були б майже рівнозначні блюзнірству.

О! Я розумію дуже добре цю раптову інстинктивну реакцію на терпіння, що впали на католицьку Бельгію. Наша совість вимагає, щоб успіх відразу увінчав кожний прояв чесноти і щоб несправедливість була знищена зразу ж. Але шляхи Господа не є нашими шляхами, каже св. Письмо; Провидіння в певні хвилини, що їх означує Його мудрість, дає можливість вільної гри людським пристрастям і вибухам їх протиріч. Бог є терпеливий, бо Він є вічний. Останнє слово, слово милосердя, належить тим, що вірять у любов.

Коли святого Йова, що його Господь хотів зробити зразком витривалості для майбутніх поколінь, позбавив сатана майна, дітей, здоров'я, його друзі приходили повз нього з презирством і підбурювали його, його жінка промовляла про нього блюзнірства і прокльони: "Чи ти ще держатимешся твердо в твоїй праведності? – казала вона – занехай Бога й умри". Але праведник був непорушний в своїй вірі: "Ти плетеш таке, як якась безумна. Приймали ми добре від Господа, а лихого б то й не приймати? Господь дав, Господь і взяв: Нехай буде ім'я Господнє благословенне!" (Книги Йови, 11, 9, 10 і 1, 21).

І ось досвід показав, що святий мав рацію – бо Господь хотів винагородити свого вірного слугу; Він віддав йому вдвічі стільки, що той стратив і через нього помилував його друзів.

Більше, як може хто інший, відчуваю я, що витерпів наш бідний край. Гадаю, що кожний бельгієць не сумнівається, який відгук всі ці терпіння знайшли в моїй душі, душі громадянина і священика. Останні чотири місяці мені видалися цілим століттям.

Тисячі наших хоробрих загинули; матері й жінки оплакують тих, що вже не повернуться; порожніють домашні вогнища; поширюється біда; я бачив населення двох міст, Маліна й Антверпена, що протягом одне – шести, друге – тридцяти чотирьох годин, продовж яких тривало бомбардування, перенесло всі страхіття смерті. Я переїхав більшість тих місцевостей дієцезії, що найбільше знищені, а руїни і попелища, які я бачив, перевищили всі мої найбільші побоювання. Багато церков, шкіл, дитячих притулків, шпиталів, монастирів зруйновано. Цілі села майже зникли з поверхні землі. В Лювені третина міста знищена. Це дороге Лювенске старе місто, з яким зв'язані всі мої спомини, враз з чудовою колегіальною церквою св. Петра, вже ніколи більше не осягне своєї колишньої пишноти; старинна духовна семінарія Сент-Ів; міська мистецька школа; комерційна і конзуларна школа при Університеті; столітній ринок, наша багата книгозбірня з її збірками, першодруками, невиданими рукописами, архівами, зі славними пам'ятками історії університету з перших днів його заснування, портрети ректорів, канцлерів, славних професорів, споглядаючи на які, сьогоднішні професори і студенти, сповнялися шляхетною традицією й одушевлялися до праці; весь цей збір інтелектуальних багатств, мистецьких і історичних, всі ці плоди п'яти віків праці, все знищене.

Численні парафії позбавлені своїх пастирів. Я ще досі чую сумну відповідь одного старця, якого я запитав, чи в їх зруйнованій церкві відбувається в неділю богослужіння. Відповів він мені: "Ось вже два місяці, як в нас немає священика, пароха вивезли до концентраційного табору недалеко Ганновера".

Тисячі бельгійських громадян вивезли, як цивільних полонених, до німецьких в'язниць. Історія запише всі ці фізичні і моральні муки, які довелося їм перенести. Сотні невинних розстріляно; я не маю докладного списку; але я знаю, що зокрема в Аєршот 91 розстріляно, а їх співгромадяни, під загрозою смерті мусіли копати для них могили. В Лювені і суміжних громадах 176 осіб, мужчин і жінок, старців і немовлят, багатих і бідних, здорових і хворих, розстріляно або спалено. Я знаю, що лише в моїй дієцезії тринадцять священиків-ченців покарали смертю.

Ми не в стані ні порахувати наші жертви, ні змірити обсяг нашої руїни. Що ж було б, якби скерували ми наші кроки в околиці Льєжа, Намюра, Анден, Дінан, Тамін, Шерлєруа, до Віртон, Семуа, всього Люксембургу; до Термонд, Діксмюд, наших обох Фландрій! Навіть там, де життя врятоване і будинки лишилися цілими, скільки прихованого терпіння! Родини, які ще вчора жили в добробуті, сьогодні в злиднях; торгівля припинилася; ремесло підупало; промисловість не має праці; тисячі робітників безробітні; робітниці, продавщиці з крамниць, скромні служниці позбавлені заробітку. Всі ці змучені душі гарячково кидаються на своєму ложі болю і питають нас: коли ж те все скінчиться?

Але ми не маємо змоги відповісти, бо це таємниця Божа. Він є Господарем і суверенним Паном над всім. "Господня земля і вся повня її; круг землі і хто живе на йому" (Пс. XXIV; 1).

Перше взаємовідношення між сотворінням і його Творцем, це цілковита залежність першого від другого. Залежними є від нього природа, можливості, вчинки, твори. Кожної хвилини ця залежність відновлюється, тому, що без підтримки Всемогучого те, що існує в цю хвилину, зникло би в наступну. Адорація, себто усвідомлення собі божественної суверенності, не має бути чимось випадковим, вона має бути постійним станом істоти, яка свідома свого походження. "Я — Господь, і немає іншого; немає Бога крім мене, Я роблю і світло і темряву, посилаю долю й недолю; Я, Господь, усе це роблю. Горе тому, хто перечить Творцю своєму, — черепок із черепків земних! Чи то ж глина скаже гончареві: Що ти це робиш? Твоя робота наче без рук зроблена. Балакайте, наміряйтеся, міркуйте. Але знайте: Крім мене немає другого Бога; — ні, Бога справедливого і спасаючого немає крім мене". (Кн. прор. Ісаї, XIV, 5 і сл.).

О, чудесний розуме, ти гадав, що зможеш обійтися без Бога! Ти сміявся, коли Бог через Христа і свою Церков, проголошував урочисті слова про іскушення і каяття. Людино, легковажна, засліплена своїми тимчасовими успіхами, пересичена золотом і насолодами, ти насмілилася уважати себе самодостатньою! Справжнього Бога забували, зневажали і кидали часто галасливі блюзнірства на Нього ті, яких їх становище зобов'язувало давати іншим приклад поваги до закону і його виконавців. В нижчі верстви проникала анархія; перед порядними людьми вставав спокусливий запит: до якого ж часу, Господи, дозволятимеш панувати беззаконню? Де Ти є, наш Пане – невже матимуть рацію ці неправедні, що проголошують, що Ти не цікавишся власним творінням? Але ось прийшов страшний вибух і перекреслив усі людські обрахунки. Ціла Європа здригається як на вулкані.

Страх Божий це засада мудрості. Багато почувань сповняють душу, але над ними панує свідомість, що Бог пригадав всім, що він є Господар. Народи, що перші напали, як рівно ж і ті, що стали жертвою нападу, почуваються в однаковій мірі в руках Того, без кого ніщо не робиться, ніщо не завершується.

Люди, що відвикли давно від молитви, повертаються до Бога. Всюди – у війську і запіллі, публічно і на самоті всі моляться. І тепер ця молитва то не лише слова, вивчені на пам'ять, що спливають з уст. Тепер ця молитва йде зі самих глибин душі і доходить до Господа в найвищій формі посвяти власного життя. В цій молитві вся людська істота приносить себе в жертву Богу. Це правдива адорація — виконання найпершого і фундаментального примусу законові моралі і релігії. "Господу Богу твоєму кланятимешся і йому одному служитимеш". (Єв. Мат. IV, 10).

Ми ще не бачили у всьому блиску об'явлення його мудрості, але наша віра скріпляє наше довір'я. Ми схиляємося перед його правосуддям і сподіваємося Його милосердя. Він нас карає за наші гріхи, але ми знаємо, що Він спасе нас, бо Він милосердний.

Жорстоко є підкреслювати наші помилки, в той час, як ми так тяжко змушені спокутувати і з такою гідністю несемо цю покуту. Але признаймося, хіба немає причини нам покаятися? "Від всякого бо, кому дано багато, багато вимагатиметься від нього" (Єв. Лук. XII, 48). А як було в нас? Хіба моральний і релігійний рівень нашої країни піднімався в парі з тим, як піднімався її господарський добробут? Як ставилися ви до недільного відпочинку, до обов'язку відвідувати недільне богослужіння, до поваги вінчання, до засад скромності?

Що сталося навіть у християнських родинах з простосердечністю наших батьків, зі свідомістю потреби покаяння, з довір'ям до авторитету? А ми священики духовні, ченці, яких найвищим завданням здійснювати євангельські засади в нашому життю, більш ніж у проповідях; чи мали ми право повторити нашому народові слова апостола народів: "Будьте послідовниками моїми, як і я Xриста" (І. Посл. до Коринтян, XI, 1).

Так, ми працювали, ми молилися, але того всього замало. Ми ж з обов'язку нашого уряду маємо спокутувати гріхи світу. А в той час, що панувало в нашому житті: міщанський добробут, чи покутування гріхів?

"Але я врятую їх, щоби вороги їх, побачивши це, не мовляли: Не Господь зробив все те, а потужна рука наша! Подивіться тепер, що я це я, що стою і немає Бога крім мене! Я вбиваю і оживляю, я завдаю рани і зціляю" (5 кн. Мойсея, XXXII, 151 ст.).

Бог урятує Бельгію, мої брати, не сумнівайтеся в тому! Скажемо краще: Він вже її рятує.

Бо ж справді, хіба не бачите ви крізь заграви пожежі і крові, прояви Його любові? Хіба знайдеться хоч один патріот, який не відчуває, як Бельгія виросла? Хіба знайдеться серед нас зухвалець, що хотів би порвати останню сторінку нашої історії? Хто ж не бачить світла слави, що опромінює потерпілий рідний край?

Наша мати вливає снагу в жили своїх синів, а з її терпіння родиться героїзм. Признаймося, що ми потребували лекції патріотизму. Бельгійці в своїй більшості, зуживали свої сили і марнували свій час на безплідні міжкласові і міжплемінні чвари або сварки між одиницями. Але коли 2 серпня 1914р. чужа держава, що вірила в свою силу і що забула про вагу договорів, осмілилася загрожувати нашій незалежності, всі бельгійці, без різниці партій, походження, стану, повстали всі як один, об'єднані довкола свого короля й уряду, щоб спільно сказати напасникові: ти не пройдеш!

І ось відразу ми усвідомили для себе наш патріотизм. Тому, що в кожному з нас живе почуття глибше, ніж особистий інтерес, ніж кровні зв'язки і впливи партій. Це потреба, отже також бажання віддати себе службі загальній справі, що її Рим називав "публічна справа", це почуття – патріотизм.

Рідний край, то не лише збір осіб і родин, що живуть на тій самій землі, що їх в'яжуть між собою більше чи менше вузькі сусідські, або ділові зв'язки і спільні щасливі чи болючі спогади. Ні, рідний край – це спільнота душ, на службі громади, яку треба за всяку ціну, хоч би ціною власної крові, зберегти й оборонити під проводом того, або тих, які керують її долею. Тому власне, що співгромадяни мають спільну душу, вони своїми традиціями живуть спільним життям в минулому; а через спільні надії продовжують це життя в майбутньому.

Патріотизм, це головна засада єдності й порядку і органічний зв'язок між синами того самого рідного краю, який мислителі стародавньої Греції й Риму вважали за найвищу з природних чеснот. Король поганських філософів – Аристотель уважав за найвищий земний ідеал самопосвяту в службі місту, себто державі.

Христова релігія вважає патріотизм законом; немає досконалого християнина, що не був би досконалим патріотом. Вона підносить поганський ідеал і роз'яснює його, вказуючи, що він може здійснитися лише в абсолюті.

Звідки ж в дійсності береться цей всеохоплюючий, непоборний порив, що захоплює всі бажання нації в одному стремлінні об'єднатися і чинити спротив ворожим силам, що загрожують її єдності і незалежності?

Як пояснити те, що інтереси всіх уступають перед загальним інтересом, що всі віддають в жертву своє життя? Неправда, що держава по своїй суті більше вартує від особи чи родини, бо благо родин і осіб є метою її організації. Неправда, що рідний край це молох, на якого вівтарі по праву закону має бути принесене в жертву життя всіх.

Жорстокість поганських звичаїв і деспотизм Цезарів зродили цей збочений світогляд, який захотів відродити сучасний мілітаризм, що держава є всесильною і що її сваволя творить право. Ні, відповідає християнська теологія, право це мир, себто внутрішній лад нації, опертий на справедливість. Та ж право саме по собі абсолютне, лише оскільки воно є висловом відношення людей до Бога і між собою.

Так само війна для війни є злочином. Війна оправдана лише, як необхідний засіб, щоб забезпечити мир. "Не треба, щоб мир служив приготуванням до війни, каже св. Августин, воювати вільно лише для осягнення миру". (Св. Август. лист до Боніф., 189, 6). У світлі цієї науки, що її в свою чергу повторює св. Тома з Аквіну, патріотизм набирає релігійного характеру.

Інтереси родини, класу, партії, тілесне життя особи – все це займає на драбині вартостей нижче місце від патріотичного ідеалу, бо цей ідеал – це закон, що є абсолютом. Цей ідеал, це публічне визнання права, застосованого до нації, національна честь.

В дійсності немає абсолюту понад Богом. Лише Бог панує над всіма інтересами і всіма бажаннями. Визнати абсолютну потребу підпорядкувати все праву, справедливості, порядку, правді – це те саме, що признати Бога. І коли ми хвалимо наших скромних вояків за їх героїзм, вони, з простотою, відповідають: "Ми лише виконали наш обов'язок. Честь цього вимагає." І тим вони висловлюють, лише на свій лад, релігійний характер їх патріотизму.

Хто ж не відчуває того, що патріотизм "освячений", і що кожний замах на національну честь це, свого роду, святотатство і профанація?

Один штабний старшина запитав мене недавно, чи вояка, що впав на службі справедливої справи – а справедливість нашої справи очевидна – можна уважати за мученика? Беручи це слово в його строго теологічному понятті – ні. Вояк не є мучеником, бо вмирає зі зброєю в руках, в той час, як мученик без оборони віддає себе в руки своїх катів. Але коли ви спитаєте мою думку про вічне спасіння того відважного, який свідомо віддає своє життя, щоб боронити честь свого рідного краю і помститись за зґвалтовану справедливість, я не вагаючись, можу відповісти: безсумнівно! Христос нагороджує вояцьке лицарство, а прийнята по-християнськи смерть запевняє воїнові спасення його душі. Бо, каже Господь: "Більшої сієї любові ніхто не має, якщо б хто душу свою положив за друзів своїх". (Єв. Іоана XV, 13).

Воїн, що вмирає, щоб врятувати своїх братів, щоб охоронити вогнища і вівтарі свого рідного краю, виконує найвищу форму милосердя.

Я розумію, що він не все піддає докладному аналізу моральну вартість своєї жертви, але чи треба думати, що Бог вимагає від воїна у вогні битви методичної докладності мораліста, чи теолога? Ми дивуємося героїзму вояка; чи можливо, щоб Бог не прийняв його з любов'ю?

Матері християнки, будьте горді своїми синами. З усього терпіння ваше можливо є найбільш гідним нашої пошани. Мені здається, що бачу вас в жалобі, як скорбну Матір Божу в підніжжю Хреста. Прийміть же наш привіт разом з висловами нашого співчуття. Не всі наші герої записані в денних наказах по армії; але ми маємо підставу сподіватися для них того безсмертного вінця, що вінчає чоло вибраних. Бо вартість чину досконалого милосердя така велика, що він сам перекреслює ціле життя повне гріхів. З грішника він відразу робить святого.

А скільки ж поміж тими двадцятирічними юнаками знайдеться таких, що можливо не знайшли в собі відваги добре жити, а в патріотичному пориві знаходять в собі відвагу гідно вмерти?

Хіба ж неправдою є, мої брати, що Бог вміє поєднувати милосердя і мудрість зі справедливістю? Хіба не бачите ви, що коли війна в нашому земному житті є карою, якої руїнницьку силу і розміри ми навіть не в силі оцінити, в той час є вона також чинником, який очищує душі, який рятує їх; це немов той підйом, який допомагає душі досягти вершин патріотизму і християнської безкорисності?

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь."

Кардинал Мерсіє - слуга Бога і нації














(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4