Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Похід Карла ХІІ на Україну

Завантажити книгу

ПЕРЕДМОВА ДО 4-го ВИДАННЯ

Цю малу розвідку уважаю за фрагмент ширшої праці, яку повинен скомпонувати якийсь наш Клявзевіц, військовик і політичний мислитель, на тему - чи Росія є непоборна? Своїм змістом праця ця мала б довести, що спроби мілітарного розбиття і політичного поділу московської імперії в минулім: і в 1709 (що пробував я), і в 1812. і в 1914, і в 1941, - не вдалися зовсім не тому, що вони не могли вдатися, а через стратегічні, а ще більше політичні помилки, яких можна б оминути, а також через припадкові перешкоди, яких й могло не бути.

Щодо походу Наполеона 1812 р., то цю тезу старався довести м. ін. ніхто інший, як Карл Маркс. В праці “The Eastern Question”, написаній сто літ тому, в часі т. зв. Східньої або Кримської війни, Маркс стверджував, що Росія своїми традиціями та суспільно-політичним устроєм - азіятська країна, не європейська. Крім того - що “Росія рішуче є завойовницька нація”, - цебто імперіалістична нація, народ, не лише режим той чи інший. Своїх агресивних цілей осягала вона, - писав Маркс, - не військовим ґеніем, а політичним стрибом та ще через іґноранцію Заходу в російських справах. Про виправу Наполеона Маркс писав: “не думаємо, що “свята Росія” непоборима. Навпаки! Стратегію розбиття Росії досить ясно випрацював Наполеон, і коли б обставини, не стратегічної природи, не зневолили його збочити від його первісного пляну, то цілість російської імперії була б поважно загрожена в 1812 році”.

“Цей плян був: наступати до Двини й до Дніпра, зорганізувати там оборонне становище, - цебто укріплення, склади, шляхи сполуки, здобувши російські твердині на Двині, і відрочити марш на Москву до весни 1813 року. Та, коли почалася осінь (1812), Наполеон був змушений занехати той плян з політичних причин, через спротив маршалів розташовуванню армії на зимовий перепочинок в Литві та ще завдяки сліпій вірі цісаря в свою непереможність”... Завдяки, як би нині сказали, - “замотеличенню від успіху”, що не було явищем стратегічної природи.

“Катастрофа (писав Маркс) ще збільшилася через кепську французьку адміністрацію здобутих теренів і через брак теплої одежі і взуття для вояків. Коли б не було цих недотягнень, Наполеон, навіть відступаючи, опинився б у Вильні на чолі армії, сили якої удвічі перевищали б числом війська, які Росія могла б йому протиставити. Помилки цісаря не були, отже, неминучі або непоправні. Навпаки, факт його інвазії аж до Москви, яку він взяв (розбивши армію Кутузова під Бородіном - Д.), так само, як марш Карла XII на Полтаву - доводять, що Росія не є неприступна. Що ж до виживлення на її теренах армій переможця, то тут все залежало від довжини оперативної лінії, або від відлеглости і доброго забезпечення військових баз”.(Бази ці мали бути уряджені в Берестю, Витебську, Могилеві і Смоленську). “Тоді наступаюча армія, маючи в запіллі хлібородні землі Польщі, Волині, Поділля, не мала б турбуватися своїм виживленням”. Додає Маркс, що “така війна (проти Росії - Д.) мусіла б, для її доброго закінчення, іти в супроводі акції політичної”.

Цей останній момент, взяв під увагу Наполеон, лише по невчасі. З пам`ятників ґен. Колєнкура, який супроводив цісаря в його подорожі з Росії до Парижа в зимі 1812, знаємо, як жалував він, що в своїм поході, крім польського, не узгляднив другого чинника - України. В багажі Наполеона, під час цієї подорожі знаходилася, м. ін “Енеїда” Котляревського. В 1813 - доручив цісар надвірному історикові Лєзюрові, написати історію козацької України (як також і історію Донського козацтва), що й було зроблено... Мюрат, король Неаполю, був призначений стати гетьманом України... На жаль запізно.

Не стратегічними, а головно, політичними помилками треба поясняти і невдачу протиросійського походу німецьких армій в 1914-18 pp. Зі спогадів німців, м. ін. д-ра Н. Рорбаха та К. Ердмана (гл. львівський “Вістник” 1937, VI), а також Черчіла і був. посла Франції при дворі Миколи II, - Палєолоґа, видко, що - без яскравих стратегічних і політичних помилок німецького військового проводу та уряду, похід німецьких армій на Схід у війні 1914-18 pp., міг би привести до розпаду російської імперії. І в тім випадку - невдача не була неминучою.

Згадані німецькі автори писали, що якби успішна офензива Гінденбурґа на Сході не була перервана в 1915 році, щоби звернути всю силу німецького удару на Захід, Росія вже тоді заламалася б. А в 1917 p., коли Америка приступила до ворожої німцям коаліції, було вже запізно. Бракувало теж кайзерівській Німеччині політичної візії, ясної ідеї російської політики: сильні були русофільські впливи при дворі Вільгельма і в Генералітеті. Ідею поділу Росії мали немногі.

В спогадах з І-шої війни Черчіла теж читаємо, що коли б німці, замість на Заході, продовжували наступ на Сході в 1916 році, вони могли б зайняти тоді вже Україну з її збіжжям, вуглем, і Кавказ з нафтою. Бльокада Німеччини союзниками була б розірвана, а Росія - вже тоді - поставлена на коліна.

Палєолоґ стверджує те саме. Пише, що в літі 1915 р. в російській армії був повний брак амуніції. Сазонов (царський міністр закордонних справ) оповідав Палєолоґові, що російська армія потребувала тоді півтора мільйона нових рушниць, а продукувалося їх тільки 50 тисяч на місяць. Армія стратила віру в перемогу...

Але Гінденбурґ не дістав для своєї офензиви дивізій із Заходу, а в 1917 p., як вже сказано, було запізно.

Вказує Палєолоґ і на політичні помилки Німеччини в часі 1-шої війни: вона не доцінювала національно-сепаратистичних рухів в імперії царів, яким французький посол, спеціяльно на Україні, надавав великого значіння, хоч Сазонов даремно переконував його, що в імперії “ніякого українського питання не існує”.

Помилки політичні й стратеґічні Гітлера в останній війні вияснені вже спеціялістами, і є в свіжій пам'яті всіх, щоби над ними розводитися на цьому місці. Вони теж не були чимось, чого не можна було б оминути.

Скорше чи пізніше (я думаю скорше) потворна імперія народу-паразита, що живиться соками чужих націй, - розлетиться на свої складові частини, а Московщину відіпхнеться в її етнографічні границі XVI-го віку. Світ, загіпнотизований і заляканий московською експакзією, а ще більше московським блефом, може в цім сумніватися. Тим не менше цей розвал наступить. Спричинитися до цього великого й шляхетного діла в першу чергу Доля призначила Україні, яка - з перервами - бореться з Суздалем і Москвою - від 1169 року - майже 800 літ, як 700 літ билася з Маврами Еспанія. Тоді важилася доля християнської цивілізації Заходу, так само і в нинішнім конфлікті - України з Москвою.

Недовіркам пригадую цікавий, майже містичний, факт. Багато народів і країн, в своїм імперіялістичнім поході XVI-XX століть Москва не тільки підбила, але й окружила й обсмоктала мов той павук з усіх боків; як Великий Новгород, Ханства Казанське й Астраханське, як Литву, Білу Русь, навіть Чехію, Румунію й Польщу (бо вже флянкує їх із Сходу і з Заходу). Але з Україною зробити це Москві не повелося. Хоч на неї розпочала свій наступ Москва не у XVIII, XIX чи XX віці, як в інших випадках, але ще в XVII віці. І хоч сусідні великі держави були далеко більшою перешкодою для Росії, як Туреччина. Мечем і плугом Україна зайняла ввесь північний берег Чорного, колись нашого, моря і Азовського. Лишилася і не зважаючи нінащо - frontiersland, пограничною країною імперії, зв'язаною, сусідуючою з цілим Середземномор`ям, з старою Медитерранією, - джерелом нашої історичної, культурної і політичної потуги.

Вигляди України відірватися від Суздаля і Москви є більші, ніж в інших підбитих імперією націй. Треба лиш, щоб до цього об'єктивно-матеріяльного чинника прилучився другий - суб'єктивно-духовий; щоб в серцях нової провідної верстви нової України, воскрес наново дух давніх Русичів, дух Лицарства Дніпрового, дух Байди-Вишневецького, Сагайдачного, Богдана, Мазепи, Шевченка.

І тих всіх, “імена же Ти їх, Господи, відаєш”, які від року 1914 донині ідуть слідами тих перших.

Автор



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4