Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Дороговказ у майбутнє

Замість передмови

Поява цього збірника зумовлена нагальною потребою сьогодення донести до читачів ідеологію українського націоналізму, розробкою якої все своє життя займався доктор Дмитро Донцов.

Актуальність теми наочно підтвердив неабиякий резонанс, викликаний появою в нашій серії збірки останніх праць Д.Донцова „Хаос сучасності і молодь", презентація якої в Києві викликала велике зацікавлення широких кіл патріотичної громадськости, особливо молоді.

Йдучи назустріч численним побажанням наших читачів, пропонуємо вашій увазі цей збірник, до якого ввійшли маловідомі праці доктора Донцова часів останніх років його життя.

Ці твори адресовані насамперед молодим і мають стати для нас надійним дороговказом у майбутнє, вірним орієнтиром на тернистому шляху України до величі, сили і слави.

Статті доктора Донцова, що їх ми тут подаємо, спрямовані насамперед проти “дядьків отечества чужого", тих „шашелів", які з егоїстично-коньюнктурних міркувань прагнули і прагнуть нині звести нашу боротьбу на манівці, збити націю на шлях опортунізму і угодовства, „повести за віком", засліплюючи болотяними вогниками „современних вогнів" матеріалізму, космополітизму, інтернаціоналізму, соціалізму.

Відстоюючи чистоту світогляду, Донцов аргументовано доводить необхідність плекання кращих традицій лицарства, культивування героїчного духу, формування „нової людини", без чого український народ не матиме ні віри, ні сили, ні волі боротися за здійснення своїх великих ідеалів.

У своїх працях Донцов пропагує ідею Національної Державності, а насамперед невтомно і безперервно виковує світогляд, сталить характер, окрилює вірою, гартує українця-лицаря, господаря на своїй землі.

Не є винятком і праці, які ми зараз подаємо до ваших рук. Не є винятком і останній твір Д.Донцова „Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності", який ми плануємо незабаром видати окремою брошурою.

„Все, що мав у життю, він віддав для одної Ідеї", — ці слова І.Франка з повним правом можемо віднести і до доктора Донцова, праці якого допомагають нам не схибити на шляху відродження Великої України, не збитися на манівці в хаосі сучасної доби, зміцнитися у вірі, яка єдина рухає нас вперед.

Віктор Рог
Голова Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів


Слово до молоді*

З усіх катедр сучасного світу чує нинішня молодь, що наша доба йде „світлим шляхом модернізму, матеріяльного добробуту, великих досягнень науки і техніки, завойовування космосу, загальної рівності, свободи і братерства народів, — йде до вселюдського щастя і миру. В СССР це зветься добою соціялізму й комунізму, а на цьому боці залізної заслони — добою “демократії" і „прогресу".

Думаю, що цей „прогрес" неминуче веде нас до нових велетенських зрушень, війн, катастроф, — до загального хаосу і анархії. Особливо молодь повинна усвідомити собі це, щоб знати, як з грядучого хаосу вийти, щоб вивести свою націю на іншу путь.

В цей хаос вступила Европа, а з нею й Україна та цілий світ, по першій і Другій світових війнах та по большевицькому перевороті 1917 року. Перші громи перед бурею загуркотіли ще перед 1914 роком. Були це ще наприкінці ХІХ століття: війни Америки з Еспанією, Італії з Абесінією, з Туреччиною, Японії з Китаєм, потім з Росією, Туреччини з Грецією, а потім з усіма балканськими державами. Під час першої світової війни і по ній — війна Росії з Фінляндією, з Польщею і Україною. По другій світовій війні — в пам'яті ще всіх — ряд війн міжнаціональних і громадянських, які не вгавають донині.

Нині ж під час ялтинського „миру" бачимо загальну мобілізацію темних сил з метою знищення християнської цивілізації Окциденту, свободи і незалежности народів під деспотією тоталітарного „світового уряду". Там, в Україні, у великім всенароднім концентраку під назвою СССР, цей наступ темних сил іде більш одверто — на знищення християнства, щоб заступити його „релігією" московського сатанізму, зміцнення нового кріпацтва у сфері соціальній, рабством у сфері політичній, занепадом у сфері культурній, денаціоналізацією у сфері національній, взагалі оберненням людських спільнот у потульну двоногу отару під батогом нового червоного Атілли і його орди. Отже, іде до знищення ідеї патріотизму, чести, бойового духа, до знищення на нашій землі всіх славних традицій минулого.

Найстрашніше в тому те, що темні сили Заходу одверто переходять до „співіснування" і навіть на „приязнь" з московською тиранією. Коли в 1941 році прийшло до союзу між ними, один політик запитав Черчілля, як він, антикомуніст, виявив приязнь до СССР? Черчілль відповів, що він знайшов би слова приязні й для самого сатани, якби Гітлер мав війну з пеклом... Слова повні глибокого змісту, бо ж чи не бачимо, як тепер запобігають ласки і приязні московського сатани, коли уярмлені ним народи повстають проти большевицького пекла?

А коли це сталося, то наслідки прийшли самі собою. В Нюрнберзі, в міжнароднім трибуналі, який мав судити переможених, на лаві — не підсудних, а суддів! - засіли й масові убивці з Кремля. Потім з'явилися вони в „Об'єднаних Націях", щоб помагати їм запровадити „свободу", „справедливість" і „мир" у світі... З тими Неронами, які посилали на мученицьку смерть визнавців Христа, - провалять „діялог" і деякі високі церковні достойники Заходу. Немає ні одної ділянки громадського життя Заходу, до якої темна сила симпатиків східного диявола не намагалася б упхати своїх агентів. Із сторінок преси, з університетських катедр, з телевізії та з кіна каламутним потоком ллється добре зоркестрована пропаганда „дружби" з найогиднішою деспотією, яку знає історія, захвалювання „культури" і „месіянства" Москви, яка має оздоровити вже „зогнилий Захід"... Ці агенти Москви приходять з оливковою галузкою „миру" і „всесвітнього братерства", з ідеями „визволення" покривджених та в різних інших масках диявола, щоб обдурювати дурних, залякувати боягузів і підкуплювати запроданців. І саме ця маска, що приховує брехню, свідчить про те, що ті приятелі Москви є приятелями і слугами диявола — „отця лжи”.

Бо й справді, вони чіпляють на себе маску демократії, а уважають, що найкращим союзом демократії — є комунізм! З'являються у масці „пацифістів", а осуджують лише війну проти комунізму і Москви, підсичують усяку боротьбу проти ворогів комунізму і Москви. Прикриваються маскою “людяности", „гуманности", навіть і „християнської любови", але забувають про цю любов, навіть про звичайне співчуття до мільйонів жертв, замучених комунізмом і Москвою. З'являються у масці „антитоталітаризму", але всіма силами підтримують тоталітаризм Тіта, Хрущова, Шелєпіна, Кастра! Виступають під маскою борців за „свободу", — і в ім'я тої „свободи" домагаються свободи від кари для комуністичних агентів, для кримінальних злочинців, для сексманів. Пропагують Ідею „міжнаціонального братерства", але ганьблять ідею патріотизму в ім'я наднаціонального „світового уряду", необмеженого володаря „об'єднаних народів", загнузданих таємною мафією якогось “вибраного народу", покликаного правити ними - проти всіх їх традицій культурних, політичних, навіть і релігійних — на взір свого союзника СССР.

Там — слуги диявола є панами ситуації, хоч трон їх уже гниє і розкладається, тут — його слуги своєю пропагандою і цілою акцією готують Заходові таку саму долю. Головно тим, що галасом, своїми аґітками-іньєкціями, нестерпним галасом єрихонських сурем своєї пропаганди - вони паралізують спротив їх нечистій силі. Завдання нашої молоді - всіма силами боротися з тим наступом замаскованих пишними брехливими масками.

Бо, по-перше, вони вбивають у молоді віру в Божественну силу, у великі ідеали, затягаючи юнацтво в багно забав, насолоди шлунка і сексу, культу гроша і матерії. Це приховує в собі велику небезпеку, бо для кого матерія, „плоть" і гріш стають ідолами, того легко купити... Купити марою добробуту і брехливого миру чи кар'єри за ціну зради всього святого. Бо хто замість вищого розуму ставить „розум во плоті", „розум" людського ставить вище Божественної мудрости, - того легко обдурити, звести на згубний для нього і для його нації шлях, бо така людина перестає розрізняти добро від зла, правду від брехні, шляхетне від вульгарного і брудного... Людину такого „плотського розуму" не тяжко звабити всілякою брехнею. Полонивши людину маривом вигод і особистого матеріяльного „щастя", слуги диявола вбивають у ній войовничий дух, дух спротиву підступам диявола, роблять з неї боягуза і лакея, якого не тяжко стероризувати і залякати, зробивши іграшкою в своїх лапах. Підкупити, обдурити, залякати! Здеморалізувати духово, ідейно й душевно, обернути всю спільноту, всю націю, в потульну череду, покірну ґирлизі чужого чабана. Гітлерівське „ґляйхпггальтунг" або большевицька „уравніловка" чи лжедемократична „еґаліте" нащадків Марата чи Робесп'єра. Кожного — одиницю чи націю, — що підносить голос проти змови цієї темної сили, добре заінспірована „загальна громадська думка" проголошує „фашистом", „антидемократом", „антисемітом", „палячем війни" і т.п. Ставить поза законом!

Молодь, що не заражена тими отруйними газами Москви і темних, допоміжних їй, сил на Заході, повинна всюди і завжди виступати проти цієї пошесті, рятуючи і себе, і нашу еміграцію, і країну, в яку доля закинула її. Мусить на кожному полі громадського життя ставити спротив заливові цієї анархії, деморалізації і капітулянства. Україна і її еміграція у вільному світі — перша намічена жертва сил диявола. Ці сили найбільше її ненавидять, оббріхують і обпльовують її борців як в СССР, так і тут, паплюжать усе велике й шляхетне в нашій історії, її боротьбу за свободу і віру п'ятнують як „фашизм" і „бандитизм", як „ненависництво", „расизм" і ,,авантюрництво" чи „вузький націоналізм". Роблять це якраз ті сили, що самі найбільш просякнуті шовінізмом, расизмом і духом ненависти до всіх, хто тим силам не хоче підпорядковуватися. Історичних героїв України п'ятнується як „бандитів" — Хмельницького, Мазепу, Ґонту чи вояків УПА, протиставляючи їм своїх „героїв" — Леніних, Троцьких, Валюхів і Шварцбартів.

І, що найогидніше, тим темним силам, дириґованим з Москви, йдуть на руку еміґранські „контактовці", які — обпльовуючи ідею і чини безкомпромісового націоналізму — проповідують дружбу з большевицькими Неронами і, забувши совість та честь, стискають, як своїм „братам", руки, змочені кров'ю мільйонів чоловіків, жінок і дітей України, ідучи слідами Шевченківського Івана, що „катам допомагає".

Цих московських лакеїв, виродків нації, треба демаскувати на кожнім полі і на кожнім кроці. Чи це значить, що у вільному Заході ми не маємо союзників? Зовсім ні! Вони е, і до них належать ті відважні, які не дають свою думку збаламутити брехням московських антихристів ні їх слуг, не дають згасити в своїм серці горіння для великого ідеалу ні віри в нього, не дають собі зломити хребта, маючи незламну волю до боротьби з нечистим. З ними повинна знайти спільну мову наша молодь! Вони можуть бути її союзниками на Заході!

А далі треба пам'ятати, що вороги християнства і України не є людьми компромісу. І коли вони компромісом заманюють дурнів та боягузів, то лише на те, щоб зломити їх волю, а змусивши їх „падши поклонитися" дияволові, тим легше запрягти їх на службу Зла. Молодь мусить теж зрозуміти, що наша боротьба не сміє вступати на згубну стежку угоди з силами Тьми. Не вступати в ряди тих, кого Леся Українка глумливо звала „меживірками" — ні зимними, ні гарячими.

Кажуть, що твердих у своїй вірі в нашу добу розкладу — небагато. Може! Та все велике починалося з малого зерна, з малої батави вірних, однакових духом. З того починалися нові релігії, всі великі політичні рухи.

Щоб якусь величезну масу перетворити в одну динамічну силу, її повинна натхнути своєю динамікою невеличка меншість, яка перш за все — як Орден Запоріжжя — повинна вийти „за пороги" буденного життя якогось колективу, щоб його вивести з стану спокою в рух. В часи бурхливої доби цього століття, як і в подібні доби історії, — коли вирішувалася, в громі революції або громадянської війни, доля кляс, режимів, націй, — оці конфлікти розв'язувалися звичайно збройною силою. Тому на чолі такої одної чи Другої сили ставали, такі зненавиджені „прогресистами", „генерали", або з титулу служби, або з титулу своїх функцій. Були це Цезар, Кромвель, Бонапарт, Гарібальді зі своїми „ардіті", Кемаль Паша в Туреччині, Антонеску в Румунії, Чіян Кай-Шек, Михайлович у Сербії, Пілсудський, адмірал Горті в Угорщині, генерал Малєтер, де Ґоль, ген. Франко, а на Україні — Хмельницький, Дорошенко, Мазепа, Орлик, „генерал" Петлюра, генерал Скоропадський, ген.Чупринка-Шухевич, В СССР — „генералісімус" Сталін, в Югославії — „маршал" Тіто (за такими „демократи" визнають „прогресивну" ролю в історії) і, нарешті, “last bat beast”, генерал Джордж Вашінгтон, якого чекав Шевченко в Україні, але не у вигляді, як мріють „демократи", українського Трумена чи Рузвельта, а у вигляді „козака безверхого", нового вождя воскреслих мазепинців, які на смерть перелякали Хрущова. Цей власне Джордж Вашінгтон став на чолі національної революції своєї нації (і на допомогу мав теж генерала Ляфаєта), щоб усталити новий лад нової держави. І він не питався „установчих зборів", чи Америка хоче бути самостійною, чи хоче злучитися з Великою Британією, як це радять, по знищенні большевицького режиму, майбутньому українському Вашингтонові наші і російські „кронштадці"... І це мусить собі запам'ятати нинішня молодь, щоб охоронити себе від лжесамостійницьких приятелів Москви... Всенародне голосування в Україні по її звільненні від обіймів московського спрута — вже відбулося в Україні, відбувся „плебісцит крови", що вирішив це питання раз на все кров'ю, а не виборчими картками.

Вожді „демократії" нашого часу своєю ментальністю, своїми нахилами завжди наліво, зі симпатіями до соціалізму, до „людових фронтів", — дуже часто вели свої країни до комунізму. Подібно, як „демократія" Керенського в Росії, як соціялістична „демократія" Центральної Ради (Винниченко, Грушевський, Шаповал та інші), як „демократія" еспанських „республіканців", союзників большевизму проти Франка, як „демократія" Кастра і т.п.

Всі світочі нашого письменства чекали грядучого визволення України власне від нових хмельничан чи мазепинців. Так, як Шевченко, як Леся Українка, як Франко з українським Навином, як Старицька-Черняхівська, як поети квадриги “Вістника”.

Лише така сила зможе відновити в огні боротьби старі традиції України, її войовничий дух, зломити остаточно силу московського дракона. Лише вона потрапить стати на чолі нових хрестоносців проти східньої орди.

Україна вже вертається до ідеї своєї великої місії, зв'язаної з нашим вічним містом — Києвом. Це починають бачити й чужинці. Недавно один французький розкаяний комуніст**, що став ченцем, вернувшись із Києва, писав: „Київ — це давня столиця України, огнище християнської цивілізації слов'янського світу. Київ протягом віків був святим містом, задовго перед Москвою ревіндикуючи собі титул Третього Риму". Ця місія, з якої глузують „сучасні" емігрантські недоуми, рекламуючи одночасно „місію", що її захищає Райс, — ця місія Києва вже пробиває собі шлях у західній світ. Київ проти Москви, проти 3-го Інтернаціоналу, проти сили брутальної, облудної, цинічної, проти сили, що її всією своєю великою душею ненавидів Шевченко, ненавидів ненавистю людини до того, хто плює в її душу, до того, хто топче ногами її гідність, хто трупами застеляє свій шлях на нашій землі.

Молодь наша на еміграції, яка мусить бути в рядах тих, що підіймають стяг прадавньої України, повинна виступати всюди проти захланного ворога та проти його помічних сил — агентів та всякого роду „контактовців" з дияволом; виступати в усіх середовищах, в університетах, в пресі, в бюрах, в мистецтві, в товариськім житті, в школах, телевізії, в політиці, всюди, де шириться чортівська пропаганда совєтського режиму, комунізму, „великого російського народу" і “дружби" з ним, пропаганда брехливого “пацифізму”, брехливого „братерства народів", пропаганда дикунської „музики", вульгарних „танців", порнографічної „літератури", пропаганда проти знака Хреста і віри в Нього. Виступати всюди там, де темні сили намагаються зломати моральну силу, силу відпору злу, спаралізувати мозок і зломити волю молодого покоління, щоб і в країнах, де живе наша еміграція, приготувати таке саме пекло, як і в СССР. Небезпека вже звисла над нашими головами і коли ми, тут на еміграції, не зробимо всього того, що необхідне для знищення потворної імперії Кремля, то він (Кремль) і тут приготує нам таку саму долю...

Без навернення пропагованої Шевченком містики Києва і давньої України, без боротьби з руїнницькими силами, ні в краю, ні поза ним не матимемо — ні ми, ні наша молодь — безпеки, спокою і миру. Це треба собі усвідомити. Час не жде!

* * *

Промова, виголошена 23.Х. 1966 року в Торонті на з'їзді ТУСМ-у.
Ignas Lepp, intineraire de Karl Marx e Jesus Christ, Paris.


Демонократи заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму

Я нераз цитував пророчі слова Е.Берка (британського політика) про наші часи, сказані ним в добу великої французької революції кінця ХУІІІ віку, — що нові правлячі кола в Європі складатимуться незабаром з „економістів, софістів і калькуляторів", тобто з матеріялістів, словоблудів і угодовців-крутіїв. І справді, коли приглянемося ближче до тих, що звуть себе демократами, побачимо, що насамперед відкидають вони духовий первінь в життю, найважливіший, стаючи сто-процентовими матеріялістами. З таких, і їм подібних, глузував Шевченко, з тих адораторів „современних вогнів", які взялися суспільність „повести за віком" безбожництва і матеріалізму, з їх гаслом: „Немає Бога, тільки я!" — тобто тільки фізична людина з її божками, сексом і грошем, „щастям" і „добробутом" з неґацією ідеалізму, з софістично роздвоєною думкою - і білі і червоні, і праві і ліві, з гаслом і направо і наліво водночас, і з тактикою опортуніста, готового пертрактувати з кожною ворожою силою, не змагатися з нею.

Коли замаскована під “демократію" мафія має змогу впливати на правлячу еліту, в суспільстві наступає анархія: починається систематичне нищення християнської релігії і церкви... Далі — нищення моралі, одверта пропаганда порнографії, сексоманії, — в пресі, в телевізії, в літературі, в мистецтві, вульгарність „модерної" жіночої моди... Така сама вульгарність в модах „модерної" і „прогресивної молоді, шал злочинства і параліч влади... Нарешті нищення почуття патріотизму („фашизм"), пропаганда „модерного" інтернаціоналізму і „дружби" з варварським большевизмом; з відчиненням настіж дверей для пенетрації московсько-большевицьких „культуртрегерів" в дипльоматії, в пресі, в театрах; у відданню московській орді половини Західньої Європи і створення їй шляхів до опанування Тихого океану й Атлянтику (Куба, Мальта, Середземне море)... І все це веде до обернення націй і суспільств в двоногі отари худоби, над якою пануватиме той чи інший „світовий уряд", якому легше буде запрягти до свого возу нації, позбавлені патріотизму, релігії, великих ідей і волі спротиву та боротьби з силами диявола.

Щоб прискорити собі здійснення цього пляну, таємні мафії повели завзяту боротьбу з так званим „фашизмом" в цілім світі. В 1945-ім році ці сили уступили, як відомо, половину Західньої Європи Москві, ігноруючи спротив відданих в рабство націй: України, Угорщини, Польщі, Чехії...; не даючи їм ні військової, ні моральної допомоги. В 1936-ім році ті сили явно стали на боці ворогів національної Еспанії, підтримуючи її ворогів — комуністів, большевиків. Навіть голова французських соціялістів з „народнього фронту", Л.Блюм, старався втягнути Францію для оборони “демократії", в союзі з большевиками, у війну з „фашистом" Франком (з „реакцією"), який боронив свою країну проти ворогів релігії і свободи... Те саме хотів зробити з Францією під час другої світової війни президент Рузвельт: Недавно з'явилася в часописах замітка про плян того президента, і сил йому сприяючих, не допустити — по поразці німців, — щоб Францією правив „фашист" француз Де Ґоль, а щоб по однорічній окупації країни союзними військами, усадовити там якогось другого Блюма... Плян, на щастя, не вдався, але він існував. Пізніше ті самі сили пробували усунути в Греції уряд „фашистівських генералів", які якраз врятували свою країну від планового комуністичного (офіційно демократичного") перевороту... Ті самі .демократичні" укриті сили виступили проти „фашистівської" Португалії, щоби в її кольоніях африканських запровадити “демократичний" режим. Але проти винищування людности підбитих Москвою націй вони не протестували... І в останніх заворушеннях у Франції, ті “демократи" співчували не Де Голеві, а бандитові Кону... Точнісінько так, як ще в 1926-ім році “демократична" Франція вшанувала як героя большевицького бандита, що забив С.Петлюру, і нап'ятнувала як „бандитів" і „фашистів" тих героїв України, які роками в боротьбі з большевицькою ордою тратили міліони жертв... Одним з останніх в наші часи прикладав цієї акції „демократів" є дика маніфестація „американських" демократів проти Помпіду за те, що посміла Франція вести не їх, а свою власну політику на Близькому Сході, їх „антифашистівські демократи" рекрутуються і з поміж автохтонів, іноді й з чужинців, які ведуть завзяту боротьбу проти „дискримінації"" національних меншостей, але здобувши владу, нераз дискримінують більшості в данім краю...

Чому ця, прихильна Москві і „дружбі" з нею, демократія веде таку боротьбу з вищезгаданими „фашистами" в Еспанії, Португалії, Греції, на Формозі, Україні? Тому, що ті „фашисти" і „реакційні генерали" вірні своїй релігії, а „демократична" мафія має за мету знищити християнство. Тому, що ті „фашисти" високо тримають прапор націоналізму й оборони своєї традиційної Правди, а „демократична" мафія прагне знищити дух патріотизму, щоб під знаком Інтернаціоналізму і “дружби націй" привести їх під своє ярмо... Тому, що ті „фашисти" готові, в ім'я свободи своєї батьківщини, збройно боронити свою націю і не дати зробити свою країну кольонією якоїсь чужої нації, яка уважає себе за „вибраний нарід", щоб панувати над „недорозвиненими націями". Таким народом уважала себе Німеччина націонал-соціялістична Гітлєра, таким народом уважають себе москалі. В таку ж саму місію свого народу вірять юдеї. Один з них твердить, що пророки, через його націю, відкрили світові засади, якими всі народи мусять жити; що “Ізраїль є серце націй" та що „його роля в світі така, як серця в людськім організмі", його месіянський ідеал був відкритий „для щастя всієї людськости".

Другий автор займається цею „месіанською ідеєю" свого народу спеціяльно відносно України. Він осуджує печеніжські, половецькі та інші орди, які заливали колись Україну (яка для нього, як для Тіссерана, є лише „полуднева Росія"), але звеличує хозарську орду. Пише він, що „доба хозарської експанзії на Захід (тобто загарбання чужої землі — Д-Д.) була особливо корисна для прогресу слов'янського Сходу здовж Дніпра і Дністра" — тобто для України, якої частину колись загарбала для себе хозарська орда, яка — всупереч іншим ордам, на думку автора, була „прогресивна нація" і завдяки свойому „вродженому комерційному хистові", була корисна для України, на яку мала нібито „культурний вплив", що досяг свого вершка у УІІІ столітті, коли провідні кола тої орди прийняли юдейську віру. Автор твердить, що навіть назва столиці України — Київ - є хозарського походження... (З книг: Й.Епштайн - „Юдаїзм”, С.Кросе — „Слявік сивилизейшен" і М.Номад - „Политикал Геретикс"). Ця шовіністична теорія очевидно є така ж фантазія, як і мрія Гітлєра про український „лєбенсраум" для німців. Зрештою, сам автор признає, що впливи хозарської орди в Україні нагло почали никнути з ростом потуги київської України, бо пропозицію хозарських послів, щоб провідна верства України прийняла їх жидівську віру, була відкинута Володимиром, коли він прийняв з Візантії християнство. А в 962 році великий князь Святослав зруйнував хозарське царство. Тим не менше, це авторове „вишфул тинкінг" ще жиє в наші часи, наприклад в пропаганді провідничої ролі його нації у статті Е.Райса, в „Сучасности", яка, кілька літ тому, поручила ту статтю увазі своїх читачів (без жодної критики). Ці ідеї расової супремації активізуються також Росією в таємних мафіях „демократії" Заходу. Як в давно-князівські часи — хозари даремно хотіли принести Києву віру, щоб опанувти його, так само московський Суздаль, що за Андрія „боголюбського" зруйнував цей Київ і обрабував з його святинь... Пізніше, в часи козацько-гетьманські тодішні (і нинішні) хозари й москалі піддали і досі піддають анатемі двох найславніших вождів в боротьбі за визволення України, — одні Богдана Хмельницького, другі — Івана Мазепу. За те, що нібито були вони „розбійники, вори", або „погромщики", а в дійсності за те, що не хотіли вони, щоб Україна стала „лєбенсраумом" чужинців... Нарешті і в наші часи ті самі противники України ганьбили її борців за визволення „шовіністами", „бандитами", „погромниками" за те, що не хотіли ті признавати диких претенсій якогось “вибраного народу" на нашій землі, і підносили хрест і меч проти Леніних і Троцьких, Сталіних і Хатаєвичів, Хрущових і Кагановичів, Валюхів і Шварцбартів, які нищили нашу релігію і церкву, а вимордовуванням штучним голодом і чекістським терором знищили міліони нашої людності... Що ці факти значать і на що вказують? Насамперед те, що вищезгадані просовєтські „демократи" Заходу, що прагнуть знищити і в себе християнство і націоналізм, обернувши нації в рабів „світового уряду" з часом, — хоч прикриваються пишними словами „миру" і „свободи", — є в суті річі на службі того „отця брехні", яким є диявол... По-друге, й СССР, який, знищивши у себе християнську релігію й обернувши в рабство народи, пустився нищити її на Заході, те СССР є не союзом совєтських соціалістичних республік, а Союзом Слуг Сатани Росії... Найважливішого з своїх ворогів вони бачуть в Україні св.Володимира, Святослава, Хмельницького, Мазепи і тих борців за правду Києва, які виступили на світову арену по 1945 році. Москва, як про це віщували Достоєвський, Л.Толстой, Бердяєв та інші, це є народ-„богоносець" для всіх інших рас, тому мріє про Москву, як про „Третій Рим"... Тому їх „боголюбський" князь Андрій в 1169 році зруйнував вогнем і мечем святині Києва... Як його духові нащадки большевицькі зруйнували київський храм Святого Михаїла, протектора Києва й України. А цар того „богоносного" народу, як Петро, якого Пушкін величав як „Божію грозу", наказав своїм патріархам голосити по церквах анатему Мазепі за те, що посмів той підняти меч проти того слуги диявола.

Ці сили, які хочуть або створити під своєю ферулою „світовий уряд", або поділити поміж собою світ, в службі „отця брехні", іноді ворогують, іноді роблять „приязнь" між собою; західні демонократії і московська орда ідуть під стягом антихриста, антипатріотизму, антинаціоналізму, нищення окцидентальної культури, пропаганди сексуалізму, брехні і гроша, знеславлення культу героїзму і боротьби із злом. Особливим же їх ворогом є націоналізм. Що треба під цим розуміти?

Я говоритиму лише про той націоналізм, який пропагую впродовж майже шістдесят літ. Отже про нього і говоритиму тут, бо в останні часи повстали групи, які послуговуються тим гаслом, але які крім назви — нічого спільного з Ідеєю не мають. В „Літературному-Науковому Віснику", львівському, я підкреслив, що націоналізм має боротися з „трьома М": З матеріялізмом, з Москвою і з заприязненою в неї західньоевропейською мафією, що виступає під псевдонімом “демократії". Основні тези мого націоналізму торкалися питань (в книгах і статтях) — містики і політики, ідеалізму і матеріялізму, „духа Росії", хреста і меча проти диявола, боротьби не угоди, наших традицій, маси і проводу. Правди прадідів великих, духа нашої давнини, партії чи ордену... Мої тези серед демократів, соціялістів, комуністів, драгоманівців, очевидно не знайшли відгомону. Значення духового первня було для них „схоластикою", різко окреслена своя Правда і віра в неї було у них „догматизмом", „односторонністю", “відсутністю тверезого розуму". Почуття героїзму було „шкідливою емотивністю і людоненависництвом", боротьба за свою Правду — шкідливим донкіхотством. Деякі емігрантські суспільні діячі, або їх групи, брали собі вивіску, назву націоналізму, або проголошували ідеологами націоналізму осіб, які нічого не мали спільного з доктриною націоналізму. Так з'явився „націоналізм" Д.Паліїва, який вибрав собі теоретиком націоналізму Іванейка...

Виступають проти мого націоналізму й ті, які уважають його за „лерестарілий", і радять його „доповнити" ідеями, що націоналісти можуть бути ідеалістами, але й матеріялістами, що могли би — по упадку большевизму — встановити приязні відносини з московською ордою, і то не лише в секторі політичнім й економічнім, але і в культурнім. Очевидно, що для визнавців такого раціоналізму", мій націоналізм є „перестарілий"... Інші знова декларують, що мій націоналізм відкриває шлях до милої їм „демократії" (тобто демонократії)... Інші — без слова критики, друкують за своїм підписом інтерв'ю з одною совєтофілкою, яка “доводить", що виступи нашої еміграції лише „шкодять" Україні (Сосновський)... І він теж .зачисляє себе до націоналістів. Інший, „провідник ідеологічний" молоді, доводить, що Україні потрібна „безклясова суспільність", писати це вільно і в націоналістичних часописах і в ... „Сучасности".

Деякі „самостійники" доводять, що християнська „гуманність" багато спільного з “гуманністю" комуністів... Цікаво при цім, що дехто з тих, що уважають себе націоналістами, і ті, що виступають проти націоналізму, повертають або до большевизму. або до драгоманівщинй, тобто до давнього москвофільства. Один, що виступав проти мого націоналізму (В.Винниченко) скінчив, схиливши коліна перед большевицькими катами. Другий, від драгоманівської москвофільської демократії" хутко перейшов до большевиків, спершу ставши соціялістом-революціонером (М.Грушевський)... Вороги націоналізму, редактори львівського ,Діла" (Ф.Федорців, М.Рудницький), як і „заокеанський" ворог мого націоналізму Ю.Косач, теж перейшли до „приязні" з Москвою.

Особливо треба демаскувати тих на еміграції, які в своїх писаннях, віддаючи до архіву націоналізм, виступають самі під його маскою. Тоді з цього виходить якийсь „коффі-фрі" націоналізм. Як така „кава" без кофеїни, так і той „коффі-фрі" націоналізм не має в собі нічого з націоналізму крім назви... В середині ж або „приязнь" до Москви, або заперечення потреби невблаганної боротьби з нею (в большевицькій формі ця Москва, чи у всякій іншій). Навпаки, пропаганда дружби з Москвою, або з тими, які, як і московські політики, уважають і себе представниками “вибраного народу".

Недавно похоронну промову мойому націоналізмові (в „Сучасности") написав один з ненависників націоналізму, якому він закидає всім знані „гріхи". Непогамований емоціонізм, розгнузданий ірраціоналізм, волюнтаризм, ненависництво, безкритичність, антиінтелєктуалізм і т.п., І „голошення абсолютних догм", і „викликання нечестивих". І це все лише на сімох сторінках, без жодної аргументації, просто каскада нестримної злоби... Звідки береться ця злоба, зраджує сам автор (Ї.Лисяк-Рудницький), племінник бувшого “демократа", а теперішнього славословця Москви і большевизму М.Рудницького. Зраджує він причину цього вибуху злоби тим, що уважає себе великим адоратором одного з найвизначніших політичних мислителів" М.Драгоманова, того Драгоманова, що був переконаним москвофілом і ворогом самостійности державної України, адоратором і ширителем в Галичині російської літератури і „культури"; того, що уважав нашу націю „плебейською нацією", а народ московський (в своїм вірші) уважав за провідний в слов'янстві, за „старшого брата"; того Драгоманова, який був ненависником Шевченка і як поета, і як ворога Москви. Автор з „Сучасности" пропагує того Драгоманова, якого так блискуче демаскував свого часу І. Франко, по нім Мухин і автор „Націоналізму". Що ж противники націоналізму протиставляють його фанатизмові, „емоційності" і “донкіхотству"? Відповідь дають ті самі „сучасники". Другий, один з них, вмовляє читачів, що „трудовий нарід" московський „погодився б на державну суверенність" України, лише московські імперіалісти ,примушують" цей народ іти з ними. Отже не сміємо „ненавидіти російський народ", ані „високорозвинену російську культуру"... Зрештою і Лєнін, на думку того автора, не був шовіністом, а з нашими совєтофілами-українцями треба „розмовляти по дружеськи"... А згадувати наше козацьке минуле, „ще як були ми козаками" (Шевченко) — нащо це? Це були „анархісти"! І дальше автор перестерігає читачів перед „романтичним бунтарством" і „героїчним безумством" козацької України (стаття Рахманного в „Сучасности", ч.І, за 1970 рік).

Подібну філософію плебея — як протиставлення націоналізмові — дає і перший „сучасник", протиставляючи „ірраціональному" і донкіхотському націоналізмові „позитивні прикмети" нашого „національного характеру". А ті прикмети такі: „Сердечність, теплість, людяність і гуманність", бажання „жити в згоді і любови з людьми", очевидно тільки не з націоналістичними Дон Кіхотами (Лисяк). Цілком в дусі Драгоманова з його любов'ю до „старшого брата" і з ненавистю до „ненависника" Шевченка; або в дусі одного нашого перед-революційного поета: „Чому не ймеш віри, брате москалю? Невже ти лякаєшся зради? З тобою недоля нас в кревні з'єднала, не буде між нами розладу".

Що криється за маскою цих фраз? Ніщо інше, як психіка, душа типового драгоманства з його симпатіями й антипатіями. Свою любов до людини він сам називає „антропоцентризмом", бо хоч і прокламує він любов до людини, „створеної по образу і подобію Божію", — це не є любов, бо хто проповідує „антропоцентризм", тобто хто ставляє в центрі не Бога, а людину, той є стовідсотковий матеріяліст; як ті Шевченкові адоратори „современних вогнів", що гукали — „немає Бога тільки я!", - тільки людина з усіма її плотськими нахилами і уподобаннями... Тоді, каже Шевченко, у мозок, в голову такої людини - „у ту кістяну комору налізуть свині із надвору і сопуть"... Тоді в таких людей відпадає віра у вищість духового первня, тоді богом її стає шлунок, секс, гріш, плотське „Я", привата, вигода; тоді для нього мертве є гасло „без надії таки сподіватись", мертвою стає і всяка велика ідея, мертвим стає слово, що „пламенем взялось", що „огненно заговорило", що є „залізом для мечів" у борців за Правду. Такі люди не знають, що в людини є “крила за плечима", що з ними „неба дістав би коли полетів би"... Таких Ярем завше можна купити всякими обіцянками - „щастя", „фізичного збереження нації", обіцянкою дружби із замаскованим дияволом... Тоді їм огидна містика, героїчний патос, „емотивність", горіння великою ідеєю, як у лицарства козацького Шевченка. Бо їх, противників націоналізму, емотивність є лише сентиментальна „теплість і ніжність". А щастя вони бачать там, де „мир і тишина" і забава. Такі люди є душею „плебея", за часів Шевченка не терпіли, щоб їм оповідали про гайдамаків, бо то ж „розбойники", „пятно в нашій історії". Воліли натомість почути пісню „про Парашу, радость нашу, паркет, султан, шпори". А тепер таким типам осоружне націоналістичне „авантурництво", воліли 6 почути щось „про ту Галю, нашу кралю, бенкет, гопак, хори"... Лають вони націоналістів за „ірраціоналізм", за їх „фантастичні мрії", за те, що „не числяться з реальністю"...

Коли їм з'являються такі постаті як Шевченко. І.Франко, Л.Українка, які передбачали грядучу катастрофу, вони відмахувалися від них і питалися (як ті трояни Касандру): Звідки вона знає, що Трої грозить страшна напасть ахайців, коли довкола „мир і тишина"? Касандра відповідала: „Нічого не знаю, я бачу"... і малює їм страшне майбутнє, яке кликала належно стрінути... Перед війною, в 1913 році, коли всі демократи і соціалісти в Києві також кпили з пересторог, що незабаром доведеться Україні збройно боротися з московською ордою за повну державну сепарацію від неї, вони кричали, що це божевільні і шкідливі для України фантазії. Де тоді був їх розум, розум тих Грушевських, Винниченків і прочих, які вірили в дружбу з московським народом? Або тепер, по 54-ох роках большевицької тиранії, розум тих, які, як згадані вгорі автори „сучасники", проповідують про дружбу з московським дияволом?

Бо їх, як значиться в Евангелії, плотський розум плебея знає лише те, що обсервує очима, і тому вірять всякому злодієві, що - як москалі або модерні демократи - приходять до них в якійсь пишній облудній масці... Так миша жадібно хапає кусник сала („шмат гнилої ковбаси") в лапці, бо бачить лише його, а не укритого за ним смертельного гачка. Дехто з таких „розумних реалістів", злапаних в большевицькі ланці, або їх партійні товариші на волі, в своїх спогадах пишуть: „Тоді можна було думати"... Кому можна було так думати? Власне лише „реалістам" з мишиним „тверезим розумом"... Таких „розумних реалістів" ворог може легко обдурити, як тих ,,антропоцентристів" звабити обіцянками політичного чи матеріального характеру.

По „емотивності" в серці, по „браку розуму", - третє що згадані плебеї закидають націоналізмові, це „авантурництво", „донкіхотство" і „волюнтаризм" - невгнуту волю осягнути боротьбою свою велику мету. Тому ці плебеї завше мають на оці „фізичне збереження нації", хоч під час штучного голоду, організованого большевиками, згинуло стільки міліонів українців, скільки не згинуло б і під час найстрашнішої війни. Але „пацифісти" є проти всякої війни напастливої, як і визвольної... Це тому, що їх воля така сама слаба, як емотивність їх сердь і як їх плотський розум.

Як два перші типи плебеїв можна було підкупити або обдурити, так цей тип можна було залякати. Вони є ті Шевченкові „свинопаси", яких поет протиставляє типові козака, на їх думку „авантурника" і Дон Кіхота.

Ті вороги націоналізму, які кличуть нас повернути назад до москвофільства і лакейства перед Москвою; ті які або славлять „велику культуру" московського народу; які сідають за „круглий стіл" переконувати наших Юд або кремлівських Пилатів і фарисеїв; або позволяють в своїй пресі нащадкам хозарів доводити вищість свого, а нижчість нашого „недорозвиненого" народу; які паплюжать героїчні традиції князівського, козацького чи антибольшевицького Києва в його боротьбі в оборот нації і віри Христової; ті, які паплюжать ці традиції як безглузде донкіхотство чи божевільну емоційність, - ці наївно намагаються назвати свою духову імпотенцію „основними психічними прикметами нашого народу". Ні! Це прикмети певного відламу нашого народу! „Сердечна теплота" і „щира людяність" й інша нещира сентиментальщина, - це прикмети тих, що прагнуть лише миру і спокою, а думають лише про те, щоб „сидіти нишком" під якимсь паном і не дражнити його, а йому служити.

Як я згадав про Шевченка, так і в Л.Українки є ясний психічний двоподіл нашої нації. Бо в кожній нації є двоподіл: І політичний (нарід і правляча верства) і психічний. Про цей останній говорю тут. У Шевченка є це козаки і „свинопаси"; козаки і шашелі; Ярема похилений наймит і Ярема Галайда-козак; є два Івани, один, що хоче „катів катувати" і другий - „катам помагати"; одні прагнуть „сидіти нишком", землю орати, другі за свободу тої землі свою кров проливати; одні вірять в свою національну правду, а другі в те, що „німець", чужинець прикаже; одні з „овечою натурою", другі з натурою лева, борців і героїв; одні „за шмат гнилої ковбаси" готові віддати Й рідну матір, другі - за свій край своє життя віддати; одні з натурою вола, другі з натурою орла; одні, що уважають за рідних „братів москалів", другі - за чужих людей; одні з душею Санча Панси, другі Дон Кіхота, Прометея, „Єретика"; одним в голові „наша дума, наша пісня", другим „завзятий Головатий"; одні з „сукроватою" кровію раба, другі - з „козацькою кровію, святою"; одні, що караються, мучаться і каються, другі - і тоді не каються; одні кленуть борців за свободу нації, кличуть розбійниками, другі шанують в них героїв, які стають за святу правду, волю і визволяють „народ темний". Одних зве Шевченко недоумами, рабами, „малими душею", других, як Дорошенка, Мазепу, шанує як світочів нації. Для одних, наприклад для Драгоманова, слово „ренегат було безглуздєм", а для Шевченка огидним і ганьблячим. І якраз тих людей, „лицарської, чистої крови", уважав поет за провідників нації, які воскреснуть, або як той „козак безверхий" упадуть на нашу окрадену землю, роздавлять трон чужого тирана й подруть порфіру і визволять народ темний з рабства. Подібне знайдемо у Франка, якого вожді (в „Мойсею") „з номадів лінивих люд героїв створять, які і не слухають більше рідних ошуканців та дурнів". Яскраво ця ідея блискає в творах Лесі Українки і поетів „Квадриги Вістника" львівського (1922-1939). Всюди в поетки заявляються лицарі, борці, що мають визволяти „плоху гречкосійську породу”, вірні тому духові, що післав нам „волі заповіт", щоб це лицарство виписало Його на „своїх скрижалях серця".

Власне це була б ота „нова людина", якої прихід в Україні я, в моїм „Націоналізмі", уважав конечним для повстання нової України, з традиційною, та забутою, психікою лицаря, вояка, яку ближче схарактеризував я згодом в ,Духу нашої давнини", в „Правді прадідів великих", в „Містиці і політиці". Це була суть і основа мого “Націоналізму". Основи психічні такої людини є віра в силу духа над матерією. Людина, що як Прометей, „мов ураган той безупину іскру вхоплену з неба в могутній вогонь роздимає". Це була прикмета й гетьмана Богдана наприклад, який „отечество найпаче возлюбивий, і його раді ні почто вмінимий спокій, користи і всі привати, з мужнім і прекрасним лицарської відваги серцем". Подібну мову стрічаємо у генерала Мек Артура, що „писав моральний кодекс шевалєрії", якої найважнішою уважав „файтінґ спирит" („загониста вояцька вдача" Л.Українки), не розмови з дияволом; кодекс, який дає відвагу, коли відвага слабне, збуджує віру, коли здавалося би не було причини вірити, і надію, яка здавалось вже пропала. Як то нагадує слова Лесі Українки про „контра спем сперо"! І як це далеко від ,,мудрости" модерних „реалістів", що ганьблять непотрібне, на їх думку, „донкіхотство" націоналізму! Як це нагадує Шевченка „іскру вогню небесного", яка дає силу слову, щоб „огненно заговорило, щоб слово пламенем взялось", щоб стало незнишимою силою в світі матеріяльнім проти всіх сил диявола... І це все у людей психіки шашелів є „нереальна фантазія", чи „шкідлива емотивність", непотрібна в наш „прогресивний, модерний вік". Сліпороджені реалісти про Шевченка іноді теж згадують, та так, між іншим (згадують же про нього і більшовики), але водночас на височину вивіндовують москвофіла і ворога Шевченка - Драгоманова, як ідеолога „Сучасности" і навіть сучасности без знаків наведення.

Друга прикмета активної людини й політика нашої доби, для націоналіста - це яскрава, стисло означена ідея, за яку бореться і до якої реалізації ідеться з уточненням проти кого, хто є наш ворог, яка є наша правда національна. ? при цім і глибока відданість Ідеї І ненависть до тих, що її поборюють. Але це в очах модерно-реалістичиичних шашелів є шкідлива „емотивність", бо ж „ідеї міняються", а модерні „сучасники" - драгоманівці твердять, що наша визвольна ідея звертається не проти „культурної" московської орди, як народу, а лише проти правлячих інтернаціоналістів та що зі зміною режиму може встановитися ідейне, політичне дружнє співжиття з московською ордою. А що „найвищою мудрістю" в політиці е ,,відідеологізовання" політики, тобто зробити нашу ідею без змісту, з одним „за", що нагло переміниться в „проти", а .дроти" в „за", біле в чорне, чорне в біле. Або, що висока ідея „світового уряду" має стати програмою людства і дати повну рівність і щастя всім народам, а в тім й Україні. Одним словом здіймання шапки перед ідеєю обернення народів в двоногу худобу, з чужоземним чабаном з демократичною чи кремлівською дубиною антихриста в руках.

Нарешті третя прикмета „нової людини, нової шевалєрії лицарства”, це активна і невблаганна боротьба з усіма світоурядниками, переконаними, що вони є вибраним народом. Ця боротьба для шашелів є „шкідливим донкіхотством" і тому вони радять нам, що треба виступати спільно з СССР проти таких „скрайних націоналістів", як ген. Франко, португальський Салязар, французький Де Ґоль, та що той „світовий уряд" є щастям і для України... З такої відідеологізованої ідеології ворогів „вузького і донкіхотського націоналізму" випливають реверанси до „великої російської культури", або що ворогом України є большевицький режим, не народ. Або друкування райсівської програми, що його народ, „вибраний народ", має бути центром націй та що Україні треба повернутися обличчям до Азії.

Отже в анархії, в яку падає світ, готують свою останню атаку проти націоналізму — західня демонократія, чортівські сили СССР й емігрантські ,прогресисти" і драгоманівці-москвофіли. Мусимо їм протиставитися, мусить їм протиставитися Україна, на яку ті сили особливо зазіхають. Мусимо і на еміграції і в краю протиставити когорту нових людей, — з вірою в нашу Правду, проти диявола; ясну, непохитну ідею, не мішанину їх, бо двоєдушні люди не тверді в путях своїх" — казав апостол Яків; і протиставити войовничий, безкомпромісовий дух колишнього лицарства козацького: Так вчили нас Шевченко, Франко, Л.Українка і квадрига поетів „Вісника". Так як вчили ті, що за останні більш як п'ятьдесят літ полягли в ім'я хреста і меча, зложили в Україні свої голови в боротьбі із силами Нечистого, з московською ордою.

Це те, що хотів я сказати в цій статті.

Р.S. Наприкінці два слова про мій націоналізм, якому сучасницькі й інші реалісти закидають, разом з большевиками, всі гріхи в світі. Коли я в 1913 році виступив з ідеєю сепаратизму, проти неї виступили демократи й соціялісти українські разом з большевиками. Коли почався в 1922 році у Львові редагований мною „Вісник", проти нього виступив різко Грушевський і... скінчив, разом з другим противником моїм, В.Винниченком, поїздкою „на родіну", для співпраці з большевиками. Так само скінчили львівські редактори М.Рудницький, Ф.Федорців. По 1945 році, в органі Шереха, Самчука і Ю.Косача, виступив проти мого націоналізму Ю.Косач, який незабаром скінчив своїм заокеанським большевикофільством. Теперішні противники націоналізму теж кінчать або заявами приязні і дружби з „московським народом", або симпатіями до „світового уряду", розмовами за „круглими столами" з ворогами України, або вшануванням до Марґоліна... Чи це не дивно?

Але ще (для них лише) дивніше, що по кількакратних угроблюваннях „перестарілого" мойого націоналізму, чи його перемальованнях для себе в „коффі-фрі" „націоналізм", вони чують, і самі повідомляють читачів про голоси з України, які свідчать, що там підносять чоло якраз ті „перестарілі" ідеї. Там чуємо заклики до людей одержимих пристрасною вірою, сильнішою за знання, вірою у вищу силу Духа і в свою Правду, нехтуючи всякими „реалізмами". Там картають тих, які не розуміють тої святої одержимости, якою горіли наші предки; картають тих, які читаючи про це у Шевченка, нічого не сприйняли від нього... Там чуємо клич схаменутися, чуємо насміх з тих реалістів, що сиплять свої лайки проти націоналізму, на який кидають свою анатему за його донкіхотство і „відсутність реалізму". Чуємо кпини, що так наші емігранти тішаться з мрій про злиття всіх націй в одну і славлять лише „буденну працю" раба, мають в собі рабську безпринципність. Чи емігрантські невільники духа, що вміють безтямно і злісно топтати ідею націоналізму, не відчувають, що багато з того, що там прокидається, вже півстоліття, пропагувалося тут на еміграції? І ці шашелі думають, що „край" є з ними?!


Розклад СССР і еміграція

З самої большевицької преси бачимо розклад СССР: Захитання першого „С" — „союзу"; захитання другого ,,С' — правлячої совєтської „аристократії"; захитання третього „С" — повне економічне і політичне банкротство соціалізму; а теж повну брехливість назви „вільних республік", тобто обернених в рабство націй.

Ідейний політичний та економічний розклад червоного царату, що намагався збудувати (в деталях) знова царат Івана „Грозного". Досить згадати, як в 1940-их роках совєтська преса зганила одного свого кінового режисера за те, що він назвав опришками „прогресивне військо" опричників того царя. Гвардія лютого царя Івана, яка в залізний намордник убрала всю людність країни, була для большевиків явищем ,прогресивним", взірцем для компартії.

Тепер, коли навіть ми є свідками розкладу червоного царату, деякі демократичні кола вільного Заходу нічого не хочуть зробити, щоб приспішити розвал большевизму. Навпаки: Хочуть — як в 1945 році — усталити з СССР „мирне співіснування". Ідеєю визнання „статус кво" та існуючих міждержавних границь заражені ООНацій, і НАТО, і Зах.Німеччина (якої половину території з населенням німецьким анексувала Москва), і ЮНЕСКО, і деякі церковні кола. Колись, коли Черчил, запитаний як він може робити “дружбу" і „мир" з Огаліном, відповів, що іноді треба шукати порозуміння навіть з дияволом. Наслідки такої політики є, що Москва усадовилась в обширі Середземного моря, і на Кубі, і в Африці. Згадуючи мабуть минуле Великої Британії, в одній своїй Різдвяній промові, вже по другій світовій війні, англійська королева Єлисавета заявила: “АЬоvе аll wе must кеер that соurаgeous sрігіt оf аdventuге that іs а finest quality of vouth . .. that spirit flourishes in this old country… And by youth i mean, too, all those, who are young in heart, no matter how old they may be"...

Це той дух, що його нагадувала нам Леся Українка, — дух людей „не літеплої вдачі", що „їх Господь не викинув би з уст своїх"; людей, які „святою мрією горіти здатні", „одважної, твердої вдачі"...

По двох останніх світових війнах хоч дух цей прокидався і в Україні, і в інших країнах Заходу, — проти нього війною пішли ті, що за своїх богів вибрали комунізм Маркса, чи „гуманного" Леніна, соціалізм, чи оту “демократію", що думає рятувати „мир" і „дружбу народів" „коекзистенцією" і навіть приязню з дияволом, про якого згадав Черчил...

Отже в такій ситуації, перед можливим розкладом СССР, або перед 3-ою світовою війною, еміграція наша повинна означити — як І під час першої і другої війни — під яким стягом мусить виступити вона й Україна, щоб по руїні московської орди збудувати власну державу.

А знаємо, що і після 1914 року, і після 1939 року еміграція не лишилася безчинною, її завданням буде тепер знов розпалити той „корейджас спирит", той вогонь в душі, на якім „кується залізо для мечей" проти московською диявола; вогонь, який несе на своїм стягу натхненний Шевченком, Лесею Українкою та Франком, і „мазепинцями" ХУШ-го і нашого віку український націоналізм.

Кажу — націоналізм, бо він є найбільш зненавидженою ідеєю для большевиків, а також і для наших „рідних" „матеріялістів, софістів і калькуляторів". Чому всі ці націонал-комуністи, і соціалісти, і демократи, проти ідеї націоналізму? Тому, перше, що націоналізм ставляє первень духовий над матеріяльним, а матеріялісти — навпаки. Тому, друге, що націоналізм визнає одну „свою Правду", національну, а його противники — лише офіційно, а практично — переполовинену чужою, навіть ворожою нашій нації. Бо мають свій „тверезий розум"— Тому, третє, що націоналізм вірить, що тріюмф своєї Правди, волю нації, здобудемо лише своєю силою, — а софісти і „калькулятори" гадають, що перемогу нашій Правді здобудуть мирною „еволюцією" і хитрунством.

Вік цих „демократів" передбачав вже в добу французької революції 1789 року, нераз мною цитований британець Едмунд Берк, коли писав, що „вік лицарства („шивалрі") минає, а по нім наступить вік „економістів, софістів і калькуляторів", яких ворогові легко підкупити, обдурити, або залякати. У таких (писав І.Франко) „мозок їх раб і серце їх раб"... Тому серед таких демократів стільки ненависників Шевченка (як П.Куліш, Драгоманов, Багряний). За те, що Кобзар не хотів свою націю „повести за віком" тої „демократії", але за традиціями „лицарства козацького" („шивалрі" Берка).

Тому теж демократи і соціалісти Центральної Ради, по революції 1917 року, все мали на думці федерацію із Московщиною і почали організувати свою армію, коли були змушені до того. А далі — Винниченко, М.Грушевський, Крушельницькі, Ю.Бачинський, разом з багатьма іншими проїхали служити Леніну, Троцькому чи Каґановичу.

Під час і по 2-ій світовій війні, на еміграції зміновіховство розвинулося знов, — „МУРівці, шерехівці, угавеерівці, „сучасники" та інші демократи. А інші, навіть ті, що були проти большевицького режиму. не були проти Росії взагалі. Були й ворогами націоналізму.

Дуже ясно своє політичне обличчя „демократів" відкривають вони самі, у виданих в Мюнхені в цім році „Матеріялах конгресу української вільної політичної думки". Цю вільну думку репрезентують в цій книжці лідери груп УРДП, УНДО і ОУНз.

В цих „Матеріалах читаємо, що „справи не в ідеології, а в багатстві ідей". Бо „думки створюють сприятливу атмосферу для дії". Думки? Які? Думка - одна виразна безкомпромісна ідея — так! Але думки, багатство (число — Д.Д.) ідей"? Яких? Чи ідей боротьби з царською, большевицькою, демократичною, — з усякою Москвою? Чи ідеї боротьби лише з режимом, або навіть компромісу з ним? Чи з'єднані в одну партію або організацію носії такої ідеї, чи таких ідей, створять „сприятливу атмосферу для дії, для спільного зусилля" на користь України? Напевно ні! Каша протилежних думок гальмує всяке зусилля, або каструє всяку ідею. Яку-ж може дати користь акція, якої члени тягтимуть одні до ліса, а другі до біса?

Дальша рада „Матеріалів": „... відпружити антагонізми"... Між ким і ким? Може між націоналізмом і москвофільськими „демократами"? На це відповідають „демократи" і підкреслюють в своїй брошурі, що “їх матеріали не мусять покриватися тут з становищем їхніх партій"... Одним словом — повна „свобода"! Яку, вони думають, повинні мати й національні меншости у вільній Україні, в тім і „євреї"...

Щодо режиму вільної України, то пишуть вони, що в них є „одна, бездискусійна мета — самостійна, соборна...", з якоюсь формою „народоправного ладу", а зрештою... "чого тим журитися?" Це — пишуть вони — „справа самого українського народу". Правда? „Ясно" сформульована мета? Добре бодай, автор признає, що під тим оглядом жодної одної мети у різних груп еміграції нема. Зрештою (читаємо) це не є так важно, бо тепер „самостійна" — це утопія: а лише хочуть здемократизувати СССР. Це, на думку автора, „не виключає остаточної мети" української політики... До цеї - ж бо мети „є різні шляхи", але тепер, мовляв, наша мета — „утопія". Зрештою „краєві" нема чого підказувати, „давати рецепти" що він має робити, він сам добре це знає,.. А, мовляв, „ненависницький шовінізм, релігійний фанатизм, зітхання за якоюсь „революцією", догматичне мислення категоріями старих націоналістичних ідеологій, — все це вода на млин сьогоднішньому режимові в Україні і в СССР (ст.19, М.Добрянський).

Виходить, що ідея компромісу з большевизмом - це мудра політика, а ідеологія націоналізму - шкідлива.

Дальше в тій же статті читаємо, що хоч „носієм імперської влади (в СССР) є елемент російський", то “це не є тотожне з російським народом" (ст.22), як це думає „перестарілий" націоналізм; отже з тим „народом" російським - на думку їх треба очевидно шукати порозуміння... Тому автор картає дуже за „холодну війну антикомунізму, яка буйно процвітала у фашистських і напівфашистських країнах" (може в Еспанії?), бо ця „холодна війна" - подумайте! - ніби то „дуже сприяла сталінському теророві" (ст.23). Не Рузвельт, Черчил, не політика демократів в 1945 році... Тому й автор рекомендує ліквідацію холодної війни проти СССР. „Капіталістичному світові" рекомендує зближення, культурний обмін з СССР (ст.24) і т.п. Отже рекомендує і в тім випадку ту політику еміграції, яка є якраз бажанням російської компартії... Радить еміграції над цим подумати, але „думкою не скованою ідеологічними догмами”... Чи це не гідна сміху комедія?

Другий автор в „Матеріялах" наказує відкинути взагалі ідеології („відідеологізм"), бо ідеологія веде до „екстремізму", до „нехтування етичними засадами" („Матеріали...", ст. 27 Б.Кордюк).

Отже - треба нам, на думку авторів „Матеріялів", ще подумати і над метою акції, а для певности - не вдаватися в революційно-націоналістичний „екстремізм" і... „скоротити мету" нашу (ст.40). Ось в чім суть їх „розумування"! Мета - незалежна Україна - їм чужа! Шляхи до неї, боротьба, не угода з московською ордою, - теж!

Чому? Тому, що це „політики" зовсім іншої психіки. Це - як їх давно схарактеризувала Леся Українка - і в думці і в чині є люди „літеплої вдачі", які люблять з ворогами нації "розважно говорити" а не „рватися до мученицьких вінців". Для тріюмфу великої ідеї нації - кажуть вони - нам не потрібно „ні проливання крови", ні „проповіді грім", як писала геніальна Поетка, або І.Франко, який теж картав своїх земляків такої психіки, - з „рабським серцем" і „рабським мозком".

Не дарма і в „Матеріялах конгресу" є рада спершу „скоротити мету", а тоді вибрати таку мету, яка дозволила ба „політично калькулювати" (ст.40). Це-ж слово якраз знаходимо в Берка, - „економісти, софісти і калькулятори"... їм протиставляє і Берк, і Шевченко, і Леся Українка „лицарство колишнє", або України, або Західньої Европи. Таку психіку не раз відкривали у себе українські підсовєтські автори: „Чому ми не з волею криці?"; „Чому нас завше хтось на оце „кволеє наше хочу" (гл. мою працю „Московська отрута", ст.215), І навіть типовий москвофіл В.Винниченко (у „Відродженню нації"), по втечі з СССР, куди поїхав служити Москві, догадався, що соціялісти і демократи наші числили, що „сам об'єктивний біг подій" приведе нас до нашої мети, не маючи самі „жагучого одважного прагнення".

Звісно ясно, що люди цеї психіки, з такою їх „метою" і з такими „шляхами" до неї, - не зможуть воскресити Україну, „в вогні її окрадену збудити". І не поможуть їм ніякі об'єднання між собою, і нідочого не доведе об'єднання з ними націоналістичних „екстремістів". Для осягнення великої мети, збудження традиційної „лицарсько-козацької" України Шевченка - потрібні люди іншої психіки, потрібна „нова людина", яка вже встає (про яку я писав в „Націоналізмі" в 1926 році).

Писав вже І.Котляревський, що мусить іти „кінь з конем", „віл з волом", не „кінь з волом". Писав про це ще давніше Сковорода: Що думку і волю („мета" і „шлях") боронити отару й іти на вовка має пес, і додає – “ні кінь, ні свиня того не зробить"... І ще байка про „Лебедя, щупака і рака", яких „об'єднаних" впрягли до одного воза, і що з тою вийшло... Лебідь рвався вгору, „до неба", в повітря, щупак у воду, а рак ліз назадгузь по землі.

Посунути воза вперід, осягнути цю мету отакому „об'єднанню", не вдалося і не може удатися...

Кінчаючи, - прошу згадати знову і знову Шевченкових двох Ярем: Одного - слухняного раба, який „не знав бідолаха", що в нього „виросли крила", що „неба дістане, коли полетить" вже як козак Галайда... Або знову Шевченкових близнюків, що один буде катам помагати, а другий катів катувати. З психіки цього другого родиться і наша мета і наші шляхи до неї, родиться і „проповіді грім", “вогонь в одежі слова", і незломна воля і сила диявольські „кайдани пірвати", якими скуто Україну. Ту волю і силу, і віру непохитну, дає - за містикою Шевченка - „небо" і „сила архастратига Михаїла" (патрона Києва), і духовний чинник, якого не визнають і не мають „демократи", ні „економісти, софісти і калькулятори", та ще й вороги „релігійного фанатизму".


Демократичні фарисеї і націоналізм

Слово „фарисеї", колись прив'язане до певної психічної породи людей одної нації, стало словом інтернаціональним, бо ця порода людей знайдеться в кожнім майже народі, — на означення крутіїв, дурисвітів, словоблудів і гіпокритів та донощиків; особливо в якійсь привабливій масці на те, щоб в інтересах своєї групи підкупити, обдурити, або залякати якусь громаду чи нарід для своїх цілей політичних. Історичних фарисеїв, які донощицтвом до римської влади посягли смертного присуду на Ісуса Христа, Він (Христос) — одверто, в їхнє обличчя — назвав „дітьми диявола, батька брехні". Пишні слова фарисеїв про „об'єднання" чи „дружбу" народів, про їх „свободу", про „гуманність", про "рівність і братерство"; та рівночасно і проти „релігійного фанатизму" і націоналізму („шовінізму"), а тому, хто бачить за маскою фарисеїв справжнє обличчя Нечистого, — не дасть він себе ні обдурити, ні підкупити, ні залякати. Але скілько є політиків сучасности, які через свою сліпоту, повіривши фарисеям, ведуть націю до катастрофи...

Це й спостерігається вже більше як півстоліття нашої доби. Доби демократії, соціалізму і комунізму. Вже москвофіл і демократ Драгоманов казав, що демократ „не може не бути соціялістом", а соціяліст, як бачимо нині, не може не бути комуністом. А всі разом вони є ненависниками націоналізму. Насамперед ненавидять вони „фанатичну релігійність". І то є такі навіть поміж високими церковниками, — і православ'я, і католицтва, і протестанства. Є такі, які в ім'я „любови ближнього" братаються з большевицькнми людоморами, в архиєрейських рясах, боячись і слово промовити в обороні міліонів християн, мордованих в большевицьких колізеях московськими червоними „кесарями"... Є серед тих достойників і такі, що навіть на еміграції визнають над своєю церквою зверхність большевнцького агента в рясі, є і українські протестанти, які твердять, що прийняття Києвом православія від греків спричинилося до культурного і політичного занепаду України; тому, що Київ волів підтримувати греків чи Рим, а не юдеїв. А самі просили, щоб „світле правительство совєтського Союзу" вислухало їх молитви (“Шлях", 4.1-2, 1971) і молилися „за уряд Росії"; а в деяких церквах на Заході церковні служби виглядають на великий кабарет. Бажання демократичних „віруючих" не допустити до повстання воюючої Церкви виходить з того, щоби забити в людській душі велику віру в силу Духа („емотивність"), горіння серця для перемоги над дияволом, якого метою обернути людську спільноту в отару потульної худоби, і тому, власне, матеріалісти і політичні калькулятори так ненавидять націоналізм, з його емблемою „Хрест і меч", з кличем до повороту до „духа нашої давнини" з її традиціями лицарства козацького.

По друге, демократи, соціялісти, комуністи та інші фарисеї, під фальшивою маскою „свободи народів", з гаслами „самостійність" і державна незалежність, — знову і в політиці мають на думці щось інше. Бо демократи віддали варварському СССР майже всіх слов'ян, майже цілий Балканський півострів і половину Німеччини. Вони готові були віддати комуністам і большевнкам Еспанію перед 2-ою світовою війною, щоб там сиділи московські комуністи, у вузькім сусідстві з Францією й Англією. Хто під час 2-ої світової війни бачив фото з радісними усмішками Черчиля і Трумена, як вони стискали руку Сталінові, той розумів, чого варті пишні народолюбні фрази тих шефів демократії, і як вони радять застосовувати на практиці фарисейське гасло „свободи народів"... І це пояснює нам, як світові демократи ставляться до гасла визволення нації. Так само як і їх бажання коротко перед війною: Замість станути по стороні оборонця християнства Франка, незалежности та свободи еспанської нації, кидали вони многих демократів французьких в обійми соціалістів і московських большевиків, які влізли в Еспанію, щоби побити генерала Франка з його „фашистами".

Зрозуміємо і ненависть демо-соціялістів (разом з комуністами) до „догматичного", „ексклюзивного" і „шовіністичного" українського націоналізму... Цю ненависть до націоналізму - удалося прищепити і нашим адораторам Маркса і Леніна. Один соціял-демократичний галицький „самостійник" і ненависник всякої „догматичної" ідеї писав, що коли для тріюмфу соціялізму треба залишити рідну мову, то треба це зробити (В.Левинський). Другий, наддніпрянець, високоповажний демократ і „ес-ер" заявив, що у „Віснику" (1920-ті роки) я паплюжу „чудові демократичні традиції'' цього ж журналу; та що в ім'я тріюмфу соціялізму Маркса, Леніна і Троцького, - українці мусять дарувати московським катам зроблені ними на Україні кріваві масакри (М.Грушевський), - і поїхав служити московській орді; так само, як і Винниченко...

Коли ж, змушені війною і повстанням проти Москви народніх мас України, подібні наші соціялісти твердили і твердять, що вони завше стояли за народ і за його інтереси і жадання, - то це була фантазія. Бо народ тримався вчення християнства, а вони - науки Ульянова - Леніна і Бронштайна-Троцького і їх пророка Мордохая Мар



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4