Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ідеологія чинного націоналізму

Українське провансальство

Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціалізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіавеллі або Мацціні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!

Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин — і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю. <...>

Коли ми схочемо обняти однією формулою всі <...> прикмети нашого провансальства, то нам доведеться шукати цю формулу в його відповіді на питання взаємовідносин між одиницею (або їх сумою) і нацією, з одного боку, а з другого — між різними націями. І в однім, і в другім випадку (хоч з першого погляду видається інакше) ставить наше провансальство «партикулярне» понад «загальне». В обох випадках ігнорує воно вольовий чинник націоналізму: не нація, лише що інше є causa sui*; вольовий, моторовий центр націоналізму лежить не в нім самім, лише поза ним; формально – ця воля обмежується (у нашого провансальства) – санкцією інтелекту, експерименту («законів суспільного життя») і «спільною правдою»; матеріально — всякими на позір «вищими», та, в суті речі, партикулярними ідеями («нищої братії», «черні», класу, провінції, «людськості»). <..:>

Цей самий світогляд привів до занепаду поняття нації, до занепаду ідеї боротьби, всякого зрозуміння для неї і почувань, сполучених з нею. І в однім і в другім випадку – це було нехтування вольовим моментом у національнім чиннику, в національнім почутті. Поняття нації, особливо політичної, якому іманентні поняття волі до влади й боротьби, стало неясне і непотрібне. <...>

Суттю того світогляду було недовір'я до вибуховості, до пристрасті. Найвищим рушієм, двигуном людської душі був «розум», не воля. На чинний спротив і агресію той світогляд не міг здобутися. <...>

Суть провансальського світогляду – це «гуманність» і «толеранція». Для них закон життя не боротьба, лише солідарність і взаємна любов. Для них вороги й ворожі нації це, хоч і кати, є або «брати в соціалізмі», «брати в поступі» або в «людськості», в «Сході Європи», в «слов'янстві», але завжди – брати. Для мужньої психології ворог є ворог. <...>

Цілий цей світогляд носив печать неймовірної обмеженості. Воля тут виявлялася, але зв'язано. Провансальський афект обмежувався примітивним відчуванням болю або втіхи, ніколи не розширяючись до почуття протесту, агресії. Провансальська фантазія обмежувалася стаціонарним «нині» або стаціонарним «завтра», гонячи, як у дійсності, так і в будучині, за ідилією, за гармонією між явищами, але не за чимсь, щоби рвалося геть, стреміло над них. Ідеал був – спокій і тиша цвинтаря, не стремління, що живе далекою мрією і виривається з пут сучасності.

Коли захочемо шукати за матеріальним підложжям цього світогляду, мусимо схарактеризувати його як світогляд провінціальний, парафіяльний, світогляд рідного загумінку і, ще стисліше, – плебейський світогляд. <...>

Цей світогляд допровадив нашу громадську думку до повної прострації, яка є тим страшніша, що рідко хто її спостерігає. <...>

Я схарактеризував цей світогляд як світогляд не нації, а верстви, провінції, плебсу. Але є в нім щось гіршого. Це є світогляд націй-паріїв, націй-фелахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас. Це був світогляд нижчих рас, переможених. <...>

Така філософія не могла дати тим поколінням, що виховувалися під її впливом, віри в свою справу, ні розмаху, ні пафосу. Вона мусила привести до духовного роздвоєння, розламу, знесилля, зневіри і сумніву.

І дійсно, сліди цього всього, як страшний баланс українофільства, бачимо виразно в нашім провансальстві.


Чинний націоналізм

Не можна сказати, щоб на темнім тлі нашого провансальства не було кількох бодай винятків, не було кількох людей, які менш або більш ясно не відчували б того маразму, де завела нас оця філософія безсилля. Одні – виразно, і їх голос був гуканням в пустелі. Другі – самі апостоли провансальства, відчували менш яскраво трясовину, в яку попали, а їх голоси були голосами тривоги й сумніву. Та одні і другі, – свідомо чи ні, рвалися з цієї трясовини на вільніший світ, до твердого ґрунту під ногами.

І характеристично! – всі вони, ці розрізнені голоси, били в одну точку, підходили (хоч не завше свідомо) до ядра тієї болячки, яка нищила націю, — до занепаду волі.

Роз’їдена розумуванням віра не була жодною вірою, і тому сумніви, мов примари, стояли перед кожним чином. <...> Ні одна релігія сили, ні жоден її пророк ніколи не сумнівалися, що їх «власний план» є власне «божеським» планом, ніхто в своїм чині не піддавався сумнівам, бо воля і віра стояли в них на першім плані; в наших недошлих пророків – отрута гіпертрофованого «розуму». Тому никнув у них і миршавів всякий щирий і великий порив, тому нидів всякий прояв національного пафосу... <...>

Але були й голоси, що ясно вказували на головну болячку українського націоналізму – на занепад волі до самостійного життя. В краснім письменстві першою представницею вольового світогляду була так мало в нас зрозуміла Леся Українка: з її філософією чину для чину, з відразою до гармонійно-розніженого стаціонарного світогляду «євнухів і кастратів», з її звеличанням експансії, жорстокості і права сильного. В політичній публіцистиці – подібні голоси теж були. Почасти до них належить знана книжка «Україна ірредента», вже хоч би через те, що висунула гасло «від тепер почати тій малій горстці свідомих уже українців будити серед української суспільності в Росії, оскільки це лиш можливо, думки про політичну самостійність України». <...>

Далеко важливішою публікацією (хоч і недооціненою) була «Самостійна Україна» М.Міхновського, перша брошурка, видана РУП (ліпшого вона нічого не видала) в 1900 році. Коли в «Україні ірреденті» ми бачимо новий клич, але стару психологію, то в «Самостійній Україні» ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. <..:>

Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і волею, на занепад останньої – Микола Гоголь. <...>

Коли в цих немногих провідників нашої громадської думки стрічаємо нотки протесту проти декадентського світогляду провансальства, то найкращий і найповніший свій вираз знайшов він, звичайно, в Шевченка. Гоголь протестував проти «меркантилізму» окруження, Куліш — проти життєвої мудрості «під'яремних биків», протиставляючи їм кожний свою, ще не здійснену ідею, свою фантазію. Цю фантазію – «загальне», що стоїть над «поодиноким», що має бути накинуте силою тому, що вже існує, свідомо бере собі за провідника муза Шевченка. <...>

І тому його в нас так мало розуміли! З кожної великої особистості, не розуміючи її, але улягаючи мимоволі її чарові, брало наше провансальство не її суть, але те, що, як таке, відповідало його власному світоглядові. Тому найпопулярнішою річчю в Шевченка стала в нас «Катерина», в Лесі Українки – «Лісова пісня», цебто якраз найменше характеристичне для генія цих авторів.

У цім туподумстві провансальства і треба шукати причину того, чому всі ці виломи, які робили в його світогляді-в'язниці (іноді) Гоголь і Куліш (і завше) Шевченко, Леся Українка, автор «Самостійної України», – зараз заростали мохом провансальської маніловщини. Наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що його оживляли в їх трухлявій совісті Шевченко та інші, мов той Гамлет, – диявола. Слова цих кількох пророків занадто суперечили вдачі провансальців, щоб без застережень могли вони ті слова прийняти. Забагато в їх макбетівській натурі було «молока людської лагідності». Мов горох об стіну, ударялися слова отих пророків нового світогляду в мур їх скам'янілих чеснот, а «ясна, створена для тихого щастя душа (українця) з тяжкою бідою піддавалась нашептам фанатизму».

Але як би мало не були зрозумілі в нас ці нотки нового, волюнтаристичного світогляду, все ж їхнє значення для нації є величезне. Вони свідчать своєю істотою, що світогляд провансальства, світогляд упадку, все ж не лишався без спротиву, і то не найгірших серед українців. А зневіра й сумніви провідників того світогляду лише підкреслюють, що він не давав їм ані тієї певності себе, ані тієї віри, яку повинна мати здібна і спрагнена чинів велика нація. <...>

Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — означив я як першу підставу націоналізму, який тут протиставляю драгоманівщині. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу.

Першу з цих підстав протиставляю тому духовному «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту. Другу – протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир ліги націй. <...>

Я згадав вгорі дві головні підстави всякої революційної ідеї, отже, і національної: перша – волюнтаризм (антиінтелектуалізм), друга – войовничість (антипацифізм). Тепер, отже, до цього приходить третя – «романтика». І ні одна велика ідея, що сперечається з другими за панування, не є жива, коли вона не перейнята цим духом «романтики».

Я говорив про романтичний характер великих доктрин. Тепер треба підкреслити їх другий аспект: догматизм, безсанкціональність. Ті доктрини завжди з'являються в супроводі категоричного наказу, почуття, що наказує безоглядний послух. <...>

«Романтичні» ідеї (що ставлять «загальне», «ідеал» над особисті інтереси), сполучені з релігійним почуванням (абсолютною вірою в них), дуже часто з'являються в історії в формі так званих «ілюзій», «легенд», «міфів». <...>

Форма, яку найчастіше в людській історії приймає ілюзія, — це легенда «останнього бою». Заперечення того, що є, і захоплююча картина катастрофи, що принесе нове. Ідеї доступні масі лише «переложені в короткі правила, що викликають образи, в формули, які не узмістовлюють «кілька ідей нараз» (вони недоступні масі), лише є «прості й афірмативні, ґвалтовні й ясні». Однією з таких образових ілюзій, охоплених у «ґвалтовну і ясну» формулу, є легенда «останнього бою», що забезпечить перемогу справі. Сорель пропонує ці конструкції назвати міфом, легендою, до яких він зачислює первісне християнство, реформацію, революцію, маццінізм. Віруючі католики «уявляють собі історію церкви як ряд битв між Люципером і церковною ієрархією, підтримуваною Христом... і яка повинна остаточно скінчитися перемогою католицтва». Тим легендам Сорель надає велике значення, він твердить, що «можна говорити без кінця про повстання і не викликати жодного революційного руху, коли нема легенд, прийнятих масою». На його думку, «не любов або ненависть, бажання, пристрасті... Уява лише впроваджує в рух ці моторові сили, представленням нам предмета й мети настільки могутніми, щоб ці пристрасті розворушити», для «останнього обрахунку». Певно, дійсний перебіг Французької революції ні в чім не нагадував «чарівний образ, що захоплював їх перших бійців», але «без цих образів чи могла б перемогти революція?». Так само Мацціні «стремів до того, що мудрі люди його часу звали божевільною химерою, та нині не можна мати сумнівів, що без нього Італія не стала б ніколи великою державою, і що він більше зробив для об'єднання Італії, ніж Кавур і всі політики його школи», – бо він головне був пророком національної «ілюзії», провідною зіркою італійського відродження. Про ці надії-видива казав Кардуччі, що вони є підставою всякого ідеалізму.

Вгорі я говорив про «романтичний» характер великих революційних ідей і про їх «релігійний», догматичний характер. «Ілюзіонізм» є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» – ірраціональне, надзмислове, конкретному — невидиме і незнане, і це «теологічне» в нім; він протиставляє доказам – голу афірмацію, і це «догматичне» в нім. І первень чуттєвий «ілюзіонізму» (він не дискутує), і його первень інтелектуальний (що хоче здійснити ідею неіснуючу і принципово протилежну конкретній) — умотивовують його войовничість, антипацифізм. Як такий, «ілюзіонізм» входить складовою частиною (разом з «релігійністю») до згаданої третьої підстави всякої, отже, і національної, революційної ідеї – романтизму. <...>

Всяка нова ідея нетолерантна. <...> До цих слів можна хіба додати, що всі великі події в історії – наслідок фанатичних ідей. <...>

«Фанатизм (каже німецький філософ) – це захоплення абстрактним, відірваною думкою, яка з запереченням відноситься до існуючих відносин. Суттю фанатизму є те, що він у відношенні до конкретного спустошуючий і руйнуючий». В цих словах — цілий родовід фанатизму. Він молиться до «відірваного», – бо виріс з «теологічної» доктрини, яка стоїть понад змисловим світом явищ, яка думає про світ «ілюзій та оман»... Він є руйнуючий, – бо виріс з нової «релігійної» ідеї, якої місце лише на звалищах старої, їй противної... <...>

До емоціональності і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну їх прикмету: «аморальність». Це не є, звичайно, аморальність в сенсі звільнення від етичного критерію, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напруженості тих ідей та їх прихильників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде як ніде. Отже, коли говорю про «аморальність» тих ідей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю провінційного «кальоскаґатоса», який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політично-бездоганного міщанина; який до загальнонаціональних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів. <...>

Мораль, яка є мораллю всіх нових і свіжих рас, всіх сильних одиниць, всіх нових, повних майбутності, ідей...

Все тут сказане треба зачислити до однієї (четвертої) з головних прикмет всякої великої ідеї (і руху, що йде під її прапором), яку долучаємо до обговорених у попередніх розділах. Ця ідея є непримирима, безкомпромісна, фанатична, «аморальна», за свої приписи бере лиш те, що в інтересі species. Цими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і це, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії. <...>

Історія стверджує, що панувати все могли лише раси, натхнуті великим безінтересовним пафосом («теологічною» ідеєю), великим фанатизмом, який є неминучою складовою частиною кожної ідеї, що глядить в будучину. Але й навпаки, раси й ідеї, які хочуть грати роль в історії, мають гукати не до світової «справедливості», лише до своєї волі і здібностей – пхнути історію наперед, працювати для «поступу».

Так ми прийшли до певного доповнення нашої четвертої підстави всякої великої ідеї: не лише фанатична, безкомпромісна повинна бути вона, але й служити інтересам поступу, як ми його тут розуміємо, себто, як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Ідея, яка не в стані узгодити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як, наприклад, іспанська або магометанська, що, окрім свого фанатизму і безсумнівної «теологічності», мусили уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: «Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну роль лише через універсальні сторони свого генія». <…>

Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи та інші народолюбці відповідали – завше народ! Ми відповідаємо – ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той, що приймає. Чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея зроджується, є – активна, або ініціативна, меншість. Називають її по-різному: «класово свідомий пролетаріат» (в противність до переважаючої маси «несвідомого»), «національно свідома інтелігенція», «аристократія», «правляча кліка», «тирани», (її політичні витвори: СССР, фашистська держава), але – суть цієї меншості та її роль в усіх громадських одиницях та сама. Це група, яка формує неясну для «неусвідомленої» маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею. <...>

Отже, при всякім стані суспільності, для утримання її при житті, для успішної оборони і всякої акції взагалі — неминучою умовою є існування активної, відважної, спрагненої влади меншості, цієї правдивої носительки великих ідей, найважливішого чинника історії.

Творче насильство — як «що», ініціативна меншість — як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя. <...>


Українська ідея

Те, що бракує українській ідеї, це «цілком новий дух». Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї і сотки туманних, замість однієї яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям. <...>

України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив'язання, і тоді цей вогонь з'їсть у нас нашу рабську «соромливість» себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія «кающегося дворянина» знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли. <...>

Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії, – є запереченням дотеперішніх засад «розуму», «стихійності» й «порозуміння»; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були «раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді». Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там «щастя маси» – було змістом життя, класова боротьба – життєвою формою, безвірність – життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя — «романтика», віра. Там патріотизм був «важке ярмо», не «сантимент», тут — він повинен стати власне «сантиментом», власновільним поривом, запалом.

Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічного синтезу різних засад, лиш приходить до нього зовсім іншим шляхом. Він теж-приходить до синтезу універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншості, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своєму синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активності, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обставинами, відірваними засадами, партикулярному народові, чужим ідеям там, і активне накидання себе їм тут. Це те, що я назвав би новою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час.

Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. «Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторони свого генія». І ті «універсальні сторони» <…> чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Той «розмах волі» жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають наново перед нами. <...>

В нас досі не могли знайти свого «знаю», і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і «обставини». В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє «знаю», бо бояться його, бо не можна погодити непогоджуване: ідеали спокою й свободи й могутності, поєднати «революцію» з «музикою», волю з безжурністю, насолоду й ідилію – з боротьбою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантюрністю, спокій з рухом, щастя з «розмахом волі», рабство зі свободою... «Ми» приймаємо чуже владарне «знаю» тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зостатися з нашою «красою», лишивши чужинцям їх «силу». Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз назавжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світ сильних народів-володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні. <…>

Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу...

«Лиш плекання зовсім нового духу врятує нас!».



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4