Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Безсовісність чи боротьба світоглядів?

Цю статтю ліберальний журнал “Книжник-Rawiev” відмовився надрукувати повністю як відповідь на три опубліковані тут пасквільні публікації Л.Герасимчука, К.Диканя і А.Дністрового (Астаф’єва). Натомість журнал вмістив ще одну цілком наклепницьку статтю К.Диканя. Це яскраве свідчення фальшивості ліберальної позиції, удаваного плюралізму думки середовищ, які декларують себе як “форпости демократизму та науково-критичної об’єктивності”. Ця спланована фальсифікаторська кампанія проти виходу тому творів Д.Донцова (Львів, 2002) якраз засвідчила відверто упереджене, негативістське ставлення ліберально-космопоплітичних кіл і їхніх прислужників до іншої ідейної традиції.

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Три статті, надруковані протягом відносно короткого часу в газеті “Книжник-Rawiev” і витримані у вельми неґативній тональності щодо мене (№№ 9, 12 і 21 за 2002р.), змушують мене відповісти, хоча відверто нечесний підтекст, який лежить в основі цих публікацій, не дуже спонукає до якогось діалогу саме з такими Авторами. Маю на увазі відгуки Леся Герасимчука, Костянтина Диканя і Анатолія Дністрового на появу 1-го тому творів Д.Донцова, який я упорядкував і написав до нього передмову. (Автором другої передмови є Ярослав Дашкевич, супроти якого теж зроблені (А.Дністровим) гострі закиди).

Перше, що вражає, це те, що названі Автори, відомі своєю “продукцією” в різних галузях гуманітаристики саме як відверті ліберали, тут раптом видають себе за великих шанувальників Д.Донцова, українського традиціоналізму-націоналізму загалом. В.Винниченко у таких випадках вживав дуже колоритне і багатозначне слово: “ поддєлуються ”. Зрозуміло, що у відгуках такого роду , які претендують бути “рецензіями”, годі шукати якогось справжнього осмислення ідей та постаті Д.Донцова, чого б вимагали від Авторів закони жанру. Все зводиться до зверхніх реплік, парадоксальних пасажів, розрахованих на читача, що не має в пам’яті, зрозуміло, передмов О.Багана і Я.Дашкевича. І за цим проглядає правдива мета цих публікацій: зруйнувати, зупинити розвиток ідей націоналізму в сучасності . Для нас у цьому немає нічого дивного, бо живемо в епоху торжества неолібералізму, успішного поширення нової соціал-демократії і сьогодні зневага й очорнення ідей європейського традиціоналізму та націоналізму просто стали нормою, особливо у сфері науки. Але ж для чого “поддєлуватися”? Навіщо видавати себе за “правих”, ще “правіших”, ніж О.Баган і Я.Дашкевич? Добре, критикуйте “донцовщину” (А.Дністровий), але з позицій свого світогляду, своїх переконань, не виходьте за рамки елементарної моральної відповідальності, що врешті змушує Вас фальшувати мої думки у передмові, виривати мої тези з контексту, абсолютно нечесно “приписувати” мені якість погляди і т.д.

Розуміємо ми й глибший сенс такого “поддєлування” (і тут віддамо належне нашим опонентам щодо тактичної хитрості). Як доводить історичний досвід, перемогти ідейного супротивника з позицій відкритої боротьби світоглядів є важко. У такій ситуації кожен суспільно-ідейний рух ніби “замикається” в собі, ще більше міцніє, бо гартується у протистоянні. Вирішальні перемоги над ідейними рухами здобуваються або внаслідок великих суспільних катастроф (так відбулася перемога лібералізму над європейським традиціоналізмом у Другій світовій війні), або внаслідок тривалого історичного періоду, коли самі по собі зникають соціальні умови для життєдіяльності якогось руху (так, наприклад, занепав європейський анархізм ХІХ ст.). Але значно ефективнішими є дії щодо певної ідеології / руху, спрямовані на внутрішню її руйнацію, переродження , коли в середовищі якоїсь суспільно-політичної течії сіється невпевненість, дезорієнтація, хаос. Тому-то побачивши фундаментальний том праць традиціоналістського мислителя Д.Донцова без передмови, яка б доводила “помилковість”, “застарілість” і т.п. його поглядів, без коментарів, які б перекручували справжній сенс його позиції в історії, ліберали стривожилися. “Передові” з них поквапно стали “правими” і розгорнули “критику” “відсталих провінціалів” (О.Багана і Я.Дашкевича), які нібито “спримітивізували” Д.Донцова.

Тому-то поспішають вони із своїми “данайськими дарами” для правих, як обдаровує український націоналізм новоспечений “праворадикал” А.Дністровий “типологічною спорідненістю із німецьким нацизмом”. Бо ж знає: прийнявши цей дар, українські націоналісти опиняться в глухому куті, дискредитувати їх буде легше (про це вже напишуть інші). Тут наш “критик” невинно “забуває”, що між ідейним традиціоналізмом імперської нації (німці) і поневоленої нації (українці) була і є велика різниця, до речі, з’ясована ще тоді, у 20-30-і роки.

А тепер кілька відповідей нашим опонентам на головні закиди за порядком.

Стаття Л.Герасимчука написана настільки неохайно щодо арґументації, що складається враження, ніби він її писав на коліні: от з’явився том Д.Донцова, “голос крові” інстинктивно підказує “вдарити” по цьому, хитрість нагадує, що боротися з Донцовим сьогодні треба не прямолінійно, а, принаймні, з позиції “академізму” (гарне словечко, за яким можна сховати навіть совість, як ми це покажемо далі), і йде каскад голих звинувачень, за якими, коли вдумаєшся, не стоїть нічого. Що, наприклад, можна відповіти на таке звинувачення, крім констатації його повного безглуздя: “Пан Баган відокремлює політичну ідеологію та пропаґанду від інших виявів національного духу, що особливо хибно для українського інтелектуального ландшафту серединки минулого століття, особливо західноукраїнського (виділення Л.Герасимчука, що, очевидно, повинно підкреслити ґенетичний ідіотизм всіх галичан. Ця ідеологема, що виходить із зрусифікованих верств українського соціуму, привнесена, зрозуміло, із Москви, набула сьогодні особливо загрозливого поширення. – О.Б.). Це, мабуть, – продовжує Л.Герасимчук, – не стільки вада самого автора передмови, скільки халепа сьогочасності, котра зі зрозумілих причин, не хоче визнати, що політика (і політична пропаґанда) – підрядна сфера етнічного інтелекту. Вона виконує подібну окремим групам у суспільстві функцію, пропаґує потрібні собі віддзеркалення ідей, але не творить ці ідеї. Бо етнічні ідеї, навіть фальшиві, тяжіють до позитивної моральності, тоді як моральність і політика – поняття здебільшого несумісні”. Далі категорично: “Баган не обумовив цінність ідеології Д.Донцова”. Тобто, з’являється після штучної “глибокодумності” (це, щоб приголомшити читача апломбом вченості) ота хитрість, що нібито п.Герасимчук “ще правіший, ніж Баган”, ─ він-бо знає, в чому важливість Д.Донцова. Хоча не пояснює на прикладах п.Герасимчук, ні як це я “відокремив політичну ідеологію” від “інших виявів національного духу”, ні в чому ж насправді полягає цінність ідеології Д.Донцова. Отак приголомшив категоричним звинуваченням – і все: розбирайтеся там собі!

Подібно звучать інші закиди: нібито я не пояснив “традиції класичних попередників Д.Донцова”, зокрема “діяльності Лисенка, Старицького”; “зовсім знехтував інтелектуальним доробком українських церков, українського протестантизму”; не проаналізував діяльність “спецслужб низки країн”; нема в передмові про мистецтво і літературу. Перепрошую, а чому у передмові до творів Д.Донцова я повинен писати про історію церков, зокрема протестантизму? У Д.Донцова нема жодної теологічної статті і він не був членом якогось церковного чи християнсько-демократичного руху. Взагалі, на думку Л.Герасимчука, напевно, я мав би описати у цій передмові всю історію і культуру України! І при чому тут “спецслужби низки країни”? – Не пояснено. Щодо імен Старицького і Лисенка, то їхню появу в рецензії Герасимчука можна пояснити хіба що отим “на коліні”: от згадав, що були такі, а Баган про них не пише, та й “вліпив” у статтю. Адже ні композитор М.Лисенко, ані лідер народників ХІХ ст. М.Старицький ніяким дивом не могли бути “класичними попередниками” вольового націоналізму Д.Донцова.

К.Дикань у своїй статі виступає ще хитрішим щодо редакторів видання. По-перше він абсолютно нечесно приписує нам з Я.Дашкевичем певні штучні “проблеми”, які ми й не ставили, і не розв’язували, як от проблема “ким був Д.Донцов: науковцем чи пропаґандистом-ідеологом?” Д.Донцов захистив докторську дисертацію, але наукових праць у точному розумінні цього слова ніколи не писав – це очевидність, яку не треба доводити. Натомість К.Дикань робить “ґеніальне” відкриття: “Д.Донцов був не публіцистом, а глибоким науковцем”! Так, ніби бути науковцем – це щось вище, ніж бути публіцистом чи есеїстом! При чому слова “наука”, “науковість” мають у К.Диканя якесь маґічне наповнення: що йому до вподоби, те він називає “науковим”, що ні – те “ненауковим”. (Пам’ятаючи про його справжні ідейні засади лібералізму: все ліберальне – “наукове”, все інше – “ ненаукове”).

Зауважимо, що Д.Донцов і таланти його формату своїм духом та ідейними концепціями творять цілі епохи і наукові знання відіграють в цьому для них лише підрядну роль. Поступ людства забезпечується не стільки раціонально осягнутими знаннями, скільки ірраціональними візіями. Це те, що в засаді не може прийняти кожен раціоналіст-ліберал типу п.Диканя. І в цьому ─ в світоглядних переконаннях ─ сутність розходження між нами, а не в дрібницях тлумачення того чи іншого факту.

І по-друге, К.Дикань підлуватенько пробує протиставити мене Я.Дашкевичу (хай посваряться, мовляв!). І це він робить з приводу того, що п.Дашкевич наголошує на потребі користування першими виданнями творів Д.Донцова, а в редакційній статті зазначено, що у їхніх примітках є помилки. Зверхність, прагнення повчати тут явно превалюють над арґументами у п.Диканя, коли він вказує, що нам коментувати, а що ні.

Майже всі зауваження, висловлені К.Диканом, мають такий же підленький підтекст. То він робить вигляд, що не розуміє, як ми визначили неточності у примітках до книг Д.Донцова (елементарно – перевірили доступні першоджерела),то вимагає, щоб йому більше пояснити про реакцію російський кіл на вихід книги Д.Донцова (хоч таке пояснення вимагало б від мене кілька сторінок у коментарях, а це цілком не потрібно, бо ставлення Москви до Д.Донцова є зрозумілим з усієї концепції тому), то вдає, що не розуміє, що механічна помилка комп’ютера зумовила неточне датування книги Ю.Охримовича, то дуже дивується, чому я назвав О.Конта “визначним філософом”, а Ж.-Ж.Руссо “знаменитим” (що він має проти цього – не пояснює), то звинувачує мене у затемнюванні факту, що Радикальна партія була за ідеологією соціалістичною (хоча я постійно у “Коментарях” пишу про відомих радикалів як про соціалістів) і т.п.

Себе п.Дикань представляє як категоричного “академіста”, тобто точного і фактолюбного науковця, та при цьому виявляє, ну, просто анальфабетичне нерозуміння історії. Наприклад, мою тезу про Полтавську битву як останній вибух націоналізму козацької доби (що, до речі, неодноразово стверджував сам Д.Донцов, та й цілком незаанґажовані ідеологічно історики – це очевидність!) він коментує: “Чи можна вибухом вважати Г.Галагана або козаків, які очікували результату битви, щоби приєднатися до переможця?” ─ No comments! Або заперечує мені, що в античності не могло бути “еллінізованої (латино-італійської) нації”. Спеціально для п.Диканя цитую автора, дуже академічного, до якого у цьому питанні не може бути підозр в “нефаховості”: “Поряд з повною латинізацією Італії йшла щораз сильніша її еллінізація. У вищих верствах італійського суспільства грецька освіта стала невід’ємною частиною національної освіти” (виділяємо слово “національна”, бо й проти нього протестує п.Дикань, будучи переконним, що тоді ще “не було націй”) [Цитата за: Моммзен Т. История Рима. Т.2. Кн.4 – М.:АСТ - Фоліо, 2001 – С. 448]. Так само ляпсусом є зауваження п.Диканя про неможливість вважати французького мислителя Ш.Морра теоретиком інтеґрального націоналізму, бо це, нібито, не відповідає істині, при цьому він знову хибно посилається на Я.Дашкевича, прагнучи протиставити позицію вченого моїй. Що ж я зроблю, якщо сам Ш.Морра називав свою доктрину “інтеґральним націоналізмом”, а Я.Дашкевич заперечує не взагалі це поняття у своїй передмові, а лише неточність щодо застосування його до ідеології Д.Донцова. Цю “дрібничку” або не помітив К.Дикань, оскільки йому як лібералові далекі теоретизування націоналістів, або вдав, що не помітив, продовжуючи підлуватість своєї стильової манери, метою якої є дискредитувати авторів із супротилежного ідейного табору.

Єдине, в чому я погоджуюся із К.Диканем, це те, що як він сам зізнається, його “щось невловимо насторожує” у нашому виданні творів Д.Донцова, а саме – корпус “допоміжних матеріалів”, тобто передмови і коментарі. Так, як 100-процентовий ліберал, К.Дикань хотів би (і сподівався на це – а тут!), щоб передмови і коментарі , як то буває звичайно у виданнях лібералів, легенько “підшліфовували” б якогось традиціоналіста-націоналіста (Д.Донцова чи іншого), “пояснювали”, чому його погляди “в чомусь суперечливі” і їх “не можна реалізувати” в сучасності. Ну, що ж, “звиняйте”, як то кажуть, пане Ліберале, – розчарували ми Вас. Тому-то так дратують п.Диканя наші коментарі – “суб’єктивні” і “емотивні” (це відповідно до засади лжеакадемізму зауваження), тому-то й лякає його перспектива впливу нашого видання на “недосвідченого читача” (“недосвідчений” – це не достатньо “оброблений” світоглядно лібералами).

“Рецензія” А.Дністрового має стратегічніше завдання: йдеться не тільки про дискредитацію нас із Я.Дашкевичем як професіоналів, а й про відсторонення від подальшої роботи над виданням творів Д.Донцова. Це А.Дністровий вимагає прямим текстом. “Круто!”, – використовуючи сленґове забарвлення стилю п.Дністрового, – скажемо ми. Наш “непрофесіоналізм” же виявляється, на думку п.Дністрового у наступному. У моїй передмові (на сором!) забагато фактажного матеріалу про біографію Д.Донцова, а так, знаєте, вже не пишуть в Оксфорді. (При слові “Оксфорд” п.Дністровий, напевно, думає, що я упаду на коліна і буду довго благоговійно трястися). По-перше, хто це точно визначив, скільки біографічного матеріалу треба давати у передмові до 5-томного видання творів певного автора, що лунає така категоричність? А по-друге, в Оксфорді, тобто в англійській культурі, яка ніколи не зазнавала ніяких заборон і репресій, яка не має забутих імен і цілих пластів своєї історії , може, й справді не треба так детально виписувати біографії авторів (бо їх нібито знають), але ж ми маємо справу з українською культурою, де забутими є тисячі цих імен і цілі періоди, де за 10 років державної незалежностіне не відбулося жодного пристойного перевидання творів того ж Д.Донцова! Чи цього не знає шановний і вельми зверхній “критик”? А якщо знає, то чому ж перед читачем нечесно вдає, що це не важливо?

А.Дністровий вимагає від нас “принципу об’єктивної відстороненості”, тобто не демонструвати, що нам симпатичні ідеї Д.Донцова. Старенька казочка: вимагати не захоплюватися ідеями тих авторів, яких не сприймаєш сам. Тут можна задати два риторичні питання “критикові” і взагалі українським науковцям: чи принцип об’єктивної відстороненості чесно застосовується в усіх дослідженнях? І чи можливим є глибоке дослідження без справжньої любові до певної Ідеї?

Далі п.Дністровий обурюється, що ми “завузили” образ Д.Донцова, не подавши аналіз ідей європейського контексту міжвоєнної доби і чомусь дорікає, що ми не згадали про К.Шмітта і Е.Юнґера. Це знову неправда, бо на с.43-44 я описую культурологічні ідеї О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета і Й.Ґейзінґи, які були типологічно подібними до концепцій Д.Донцова; на с.26-27 детально пояснюю, з якої філософської (ірраціоналістичної, ідеалістичної) європейської традиції вийшов Д.Донцов; на с. 54 узагальнюю, що він синтезував у трактаті “Націоналізм” європейські правоконсервативні ідеї “від Шопенгауера до Шпенґлера, від Берка до Барре”, а у “Коментарях” подаю розширені довідки про всіх європейських мислителів і теоретиків, на яких посилався Д.Донцов і які сформували його світогляд, при чому навмисно подаю різноманітно їхні погляди, щоб читач зміг якомога повніше засвоїти ідейну парадизму консерватизму-ірраціоналізму у філософії та політиці, а це імена: Е.Берка, А.Шопенгауера, Е.Ренана, Дж.Мацціні, Д.Юма, М.Барре, Ш.Морра, О.Шпенґлера, В.Зомбарта, А.Берґсона, Ж.Сореля, В.Парето, Ґ.Моска, Г.Кайзерлінґа, Ґ.Лє Бона. Е.Коррадіні, Ґ.Фареро, Л.фон Ранке; на с. 468 у примітці до “Самостійної України” М.Міхновського я пояснюю, що саме через засвоєння ідеї названих європейських традиціоналістів Д.Донцова треба вважати головним ідейним засновником українського націоналізму саме як світоглядного ірраціоналізму і волюнтаризму. Хіба цього замало, щоб зрозуміти проблему? Ну, що я зроблю, якщо сам Д.Донцов не посилався на К.Шмітта, а Е.Юнґера згадував лише в літературних есе. Те, що ці імена знає ліберал Дністровський, не означає, що їх треба коментувати всюди і за будь-якого контексту.

При чому А.Дністровий “не зауважує” чомусь того, на чому принципово наголошую я: Д.Донцов сформував свій консервативний світогляд у 1910-14 рр., упродовж Першої світової війни (це я демонструю великими цитатами із його статей у ж. “Шляхи” (1913018) він вже чітко виступав із позицій традиціоналізму. Тобто суттєво ідеї фашизму і нацизму не вплинули на нього у 20-30-і рр., та й вік вже був не той (за 40 років!), щоб змінюватися світоглядно. Безумовно, Д.Донцов симпатизував всім правим рухам в Європі, які тоді переможно наступали, в т.ч. фашизмові і нацизмові, але завжди застерігав проти імперського аспекту цих ідеологій, завжди залишався на позиціях християнського традиціоналізму і визвольного націоналізму. Саме ідеї названих мною філософів залишалися для нього визначальними. І коли новоспечений “гітлерчук” А.Дністровий пробує тут змістити акценти, то робить він це, думаємо, не від раптового припливу “чистої арійської крові”.

Особливо “приголомшує” нас п.Дністровий “відкриттям”, що Донцов – традиціоналіст (бо так йому сказав відомий “авторитет” – москвич А.Окара) і при цьому цілком брехливо звинувачує нас, що ми не розуміємо традиціоналізму Д.Донцова. Перепрошую, але ж на ідеї традиціоналізму саме й базується вся моя передмова до тому! Ви “не помітили” цього, п.Дністровий? Чи Ви теє, знов бреханули? Так само, як Ви чомусь цілковито перекручуєте мою думку щодо поняття “консервативний революціонізм”, яке я вважаю неточним щодо ідеології Д.Донцова, Ви ж подаєте справу так, ніби я не “дотягнув” до цього поняття.

“Облажався” (використовуємо його ж стиль) п.Дністровий і з обурливою реакцією, що соціалізм не можна вважати гальмом у національному розвитку українства, апелюючи при цьому до імені І.Франка. Розуміємо, що яко “постмодерніст” п.Дністровий мало читає “першоджерела”, в основному – “інтерпретації, тому й не знає, що написав про той соціалізм сам І.Франко у статтях “До історії соціалістичного руху”, “Соціалізм і соціал-демократизм”, “Що таке поступ?”, “На склоні віку”, у рецензії на книгу А.Фарасова “Народники і марксисти” і особливо у статті “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова” (1906 р.). А в них він окреслив соціалізм як халепу, як безперспективний рух, що дезорієнтує націю, як пропащий час. Тож я лише передав оцінку видатного діяча, який на власному досвіді збагнув сутність і результати ідей соціалізму.

Цілковито розходиться із совісністю А.Дністровий, коли у “епіграфі” до своєї статті натякає, що задля “ґрантів” зроблена наша книга. Ми не взяли жодного ґранта із ідеєю видання творів Д.Донцова, бо з такою ідеєю сьогодні в принципі отримати ґрант неможливо . Хіба п.Дністровий не знає, що всі фонди, які діють в Україні, створені на гроші лібералів і з ніяким “націоналізмом” туди потикатися не можна? Що науковець, який береться чесно писати сьогодні про націоналізм, фактично прирікає себе на неможливість якоїсь кар’єри, якихось наукових стипендій і т.п.? Що якраз ті науковці, які пропаґують лібералізм або вдають із себе лібералів, щоб мати змогу їздити на Захід, найбільше й здобувають ці ґранти і постійно “плюють” за ними?!

Рамки газетної статті не дають змоги перелічити інші ляпсуси, відверту брехню А.Дністрового, хоча й цих, гадаємо, досить, щоб читач витворив собі образ “сучасного критика”. Узагальнимо лише, що небезпечна тенденція, яка розвивається в сучасній українській науці і публіцистиці, а саме – повна безвідповідальність в оцінках, принципах, навмисне змішування і затуманювання позицій, цинізм, суцільний релятивізм – загрожує хаотизувати нормальне ідейне й суспільне буття нації. Ми розуміємо, що ця тенденція має планетарний характер: специфіка розвитку усієї західної цивілізації ─ сутнісно матеріалістично-технологічної та раціоналістично-спекулятивістської ─ спонукає її нівелювати духовні та традиціоналістські основи людства. Національна ідея і згуртованість, моральна дисципліна і шляхетність, релігійна глибина і святість, класичні мистецтва і висока культура є перешкодами для маніпулювання мільйонними споживацькими і примітивними масами, які виплекав неолібералізм. Тому він проводить широку кампанію впливів, аби підточити ці вічні і життєдайні основи людства, передусім через поширення маскультури і теорій “постмодернізму”, які позбавляють культуру органічності і креативно-вольового духу. В українському варіанті таке накладання хвилі західного деструктивізму на ще совєтський цинізм дає особливо потворні результати: крайню нігілізацію настроїв соціуму (що невпинно фіксують соціологи), занепад національної солідарності, культури, деґрадацію людини і її моралі. Важко уявити в якомусь іншому суспільстві (крім постсовєтських), щоб критичні статті (наш приклад) писалися настільки по-фальшивому, щоб звичайний графоман (А.Дністровий) міг легко собі ображати вченого з європейським іменем (Я.Дашкевича). І ця “постмодерністська” ситуація, яка запановує зараз в Україні, за якої змішуються поняття та ідеї, відкрито перекручуються засади, дискредитуються цінності, зникає елементарна моральна відповідальність, є вигідною, збагнімо, не для кращих.

На відміну від своїх опонентів, ми не видаємо себе ні за лівих, ні за центристів, коли з кимось сперечаємось. Ми виходимо відкрито на кін ідейного протистояння світоглядів з надією з’ясувати істини, проблеми і перспективи. Прагнемо чесності у боротьбі, хай і полярних сил, але не вдаємося до підлості. Вимогу ж п. Дністрового усунути нас від видання сприймаємо як вияв слабкості ліберала, який замість відкрито протистояти ідейно, вдається до підступів і фальсифікацій. Сприймаємо це як традиційну слабкість лібералізму перед консерватизмом, як завжди слабшим буде Скепсис перед Вірою, Практицизм перед Шляхетністю, Гедонізм перед Героїкою, Розум перед Інтуїцією.

З повагою до ідеї Критики
Олег Баган

2002р .



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4