Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Про етику й “архітектоніку” журнальної критики

Цю статтю редакція журналу “Сучасність” відмовилась надрукувати як відповідь на наклепницький пасквіль Степана Захаркіна у № 1 ж. “Сучасність” за 2006 рік. Хоча автор звертався кілька разів з таким проханням. Це ще одне свідчення плюралізму думки тих середовищ, які себе видають за взірців демократизму в українській культуру.

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова



Вельмишановна Редакціє!

У № 1 журналу “Сучасність” за 2006 рік в рубриці “Бібліографія” була надрукована стаття С.Захаркіна “Критикові про етику”, в якій автор, полемізуючи з моєю статтею в дрогобицькій міській газеті “Галицька зоря” щодо рецензій на 3-томне видання “Вибраних творів” І.Франка (Дрогобич: Коло, 2005), вельми грубо і зухвало образив мене як науковця і людину. З одного боку, мені приємно, що столичний й авторитетний часопис звернув увагу на провінційну “батрахоміомахію”, та, з іншого боку, стаття Захаркіна закінчується таким дивовижним, як на теперішні часи, висновком-побажанням: “А ще мені хотілося, щоб наша академічна спільнота зробила для себе щодо п.Багана недвозначний висновок – таким, як він, немає місця в нормальному науковому середовищі, як немає місця хамові у пристойному товаристві”. Уся стаття шановного критика витримана у такому ж тоні – агресивна, безапеляційна, безтактна. Розумію свого опонента: він писав її, мабуть, за порадою свого друга (чи друзів?) – дрогобицьких науковців пп. Євгена Пшеничного, Романа Мниха і Марка Гольберга, яких я зачепив своєю гострою критикою (це видно з того, що цілий ряд знайомих мені з Дрогобича “формул” і характеристик щодо моєї особи потрапили у статтю до “Сучасності”). Це священне право і обов’язок кожного – захищати своїх друзів і однодумців, тому полемізувати із п. Захаркіним не буду, тим більше, що мені зовсім не хочеться відповідати на відверті “пересмикування” фактів і тенденційно-упереджені оцінки: така полеміка не має сенсу і продуктивності.

Гадаю, щодо етики – то читачі “Сучасності” зроблять висновки самі, прочитавши таку рясно скроплену нетерпимістю статтю мого опонента. Дозволю собі зауважити тільки щодо “архітектоніки” журнальної критики і навести кілька фактів, про які п. Захаркін, з усього видно, знав, але чомусь не згадав. Адже вміщена у Вашому журналі стаття звучить як пряме звинувачення, як розправа наді мною. Тому виникає питання: чи не варто пояснити і Вам, і читачам ситуацію, однобічна інтерпретація якої призвела до кумедного і дуже вже “етичного” заклику п. Захаркіна підняти на боротьбу зі мною увесь академічний світ, що чомусь нагадує заклики радянських часів колективно боротися із українськими вченими як, наприклад, “агентами японського імперіалізму”.

Ось якою була логіка подій і ті факти, про які не згадав шановний автор. Моя стаття-відповідь в г. “Галицька зоря” (2005, № 102) з’явилася після публікації у “Франкознавчих студіях” (Випуск 3. – Дрогобич: Коло, 2005) двох рецензій пп. М.Гольберга і Р.Мниха, в яких я виявив неправдиві твердження, фальсифікації й елементарні інтерпретаційні помилки, як-от твердження М.Гольберга, що нібито І.Франко до кінця життя залишався ідейним соціалістом. До речі, у наступній своїй відповіді на мою статтю Р.Мних не спромігся спростувати жодного мого арґумента (!), лише нагромадив нову купу фальшувань і перекручень моїх думок. Про це, як і про сам факт відповіді Р.Мниха, п. Захаркін “забув”. Сама ж відповідь п. Мниха – це, як на нині, дуже цікаве і промовисте явище. Власне, це ціла брошура під назвою “Що таке філологія, або Відповідь Олегові Баганові” (Дрогобич: Коло, 2005). Брошура, в якій я представлений ледь не особистим ворогом Франка, виконана у чисто сталіністському стилі: після її прочитання у читача мало б виникнути враження, що єдине, що зостається порядній громаді – це покарати “винного” (таке ж враження залишає й стаття п. Захаркіна.) Саме цю брошуру всунули в папку кожному учасникові дрогобицької франкознавчої конференції 21 жовтня 2005 року (організатор акції – доцент Є.Пшеничний, завідувач кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького педуніверситету, на якій я маю щастя працювати). Брошура ця видана накладом 1000 примірників й активно розповсюджувалася по Україні моїми доброзичливими критиками, як називає їх п. Захаркін. Це, за задумом, мало спричинити мою “наукову смерть”. І немов на підсилення “смертоносного” удару вийшла оця сповнена “зичливості” стаття в “Сучасності”.

Звертає на себе увагу й те, що в обидвох випадках – і у “Франкознавчих студіях”, і в “Сучасності” – критики вдалися до тактичної хитрості, добре знайомої мені з інших критичних виступів. Позірно критики створюють ілюзію якоїсь інтелектуальної і нібито фахової дискусії, але насправді реальні претензії до моїх текстів зводяться до констатації переважно механічних помилок в них, часто спричинених звичайними коректорськими недопрацюваннями (хто ж з нас, грішних, не помиляється?). Це, за задумом, мало б витворити уявлення про мене як про несумлінного автора, адже в читача, як правило, залишається тільки загальне враження від рецензії. Тому “по-мудрому” вони прагнуть надутися до висот якоїсь філософії, культурології чи літературознавчої теорії, що іноді виглядає вельми комедійно, особливо коли поруч висловлюються явні дурниці, типу того, що І.Франко критично не переосмислив .Драгоманова (як, наприклад, вважає сумлінний філолог Р.Мних).

Ця тактична хитрість має й інший аспект: не наважуючись повести дискусію з якихось сталих світоглядних позицій щодо важливих ідей, історіософських підходів, методологічних засад, націологічних та культурологічних проблем, опоненти вдаються до дрібних “щипань”, хоча насправді не сприймають у моїх текстах саме ідеологічні та національні постулати, загалом цілу націоцентричну традицію в нашій науці і культурі. При цьому, ще й виставляють себе запеклими антирадянщинами, щоб виглядати переконливіше. Іноді це виглядає смішно, як от з п.Мнихом, який розповідає людям страшні історії, як він у радянські часи навіть школу не міг закінчити, але до тепер чомусь видає книжки не рідною російською мово (див.: Мних Р. Категория символа и библейская символика в поэзии ХХ века. – Люблін, 2002). Опонентам реально не подобається мій світоглядний ірраціоналізм і традиціоналізм, ідейний волюнтаризм та націоналізм, загалом увесь мій естетико-теоретичний та культурологічний обрій мислення, але відкрито виступити проти цього (та ще й в епоху суцільного релятивізму і “плюралізму”!) бояться: “А що, як подібні ідеї і теорії незабаром наберуть сили і стануть модними”, – остерігається кожен вічний кон’юнктурник.

Чи не єдиним відкритим та ідейним незадоволенням “незаанґажованих” критиків стала надмірна оборона М.Драгоманова. Зауважу, що я не прагнув знецінити цієї постаті, а лише розібратися у складному питанні її взаємостосунків із Франком. Адже про ці складні взаємовпливи як центральну проблему в темі тлумачення франкової світоглядної еволюції писали всі відомі франкознавці. Тому мій акцент – це радше данина традиції, а не якесь “шокування” академічної громади, як намагаються представити цю проблему мої “доброзичливці”. Загальна ж критика М.Драгоманова, на мій погляд, завжди буде потрібна українській нації і культурі, як завжди потрібними є тверезі застереження щодо надмірностей ідеології соціального прагматизму, ліберального космополітизму та різновидів не державницького мислення. Справа не в постаті Драгоманова (цей великй муж захистить себе сам), а в тих інтелектуально-аксіологічних підходах і ментальних негативних стереотипах українського малоросійства, що постійно продукуються тими ідейними тенденціями і традиціями, до яких він тією чи іншою мірою спричинився.

Так само неправдивий С.Захаркін й у твердженні, що мої критики є нібито ще й моїми “вчителями”. Це, очевидно, мало посилити емоційний ефект звинувачення: мовляв, бачите, який невдячний! Насправді ж, коли я був студентом української філології Дрогобицького педінституту, то Марк Гольберг викладав у той час тільки для студентів-русистів, а Роман Мних у принципі не міг бути моїм вчителем, бо вчився на русистиці двома курсами нижче.

Дивним чином наступні слова із редакційної преамбули: “Блискучий перший том, дбайливо підготовлений М.Шалатою, дещо неоднозначний (але, безперечно, цікавий) другий і дещо слабший – хоч мусив бути найсильнішим – третій” (с.156), – якраз нагадують добре знайомі мені “містечкові плітки”. Зацитоване речення чомусь перегукується із чудовою і давно запрограмованою формулою, яку мали вкарбувати у свідомість читачів ще рецензії з “Франкознавчих студій”: представити мій третій том і мене найгіршими у виданні. Тож, збагнувши немудру хитрість опонентів, основну сутність організованої проти мене кампанії (яка, до слова, триває вже кілька років), я відповів на сторінках “Галицької зорі”. Мене, зрозуміло, обурило те, що звичайні заздрісники, борючись зі мною в засліпленні паплюжать реноме цілого тритомника “Вибраних творів” Івана Франка, виносять бруд за межі Дрогобича, для громадян якого, будь-що-будь, це видання стало визначною подією.

Тож прошу опублікувати цю мою відповідь в найближчому числі “Сучасності”, в тому ж місці, де була надрукована стаття п. Захаркіна (мій матеріал не перевершує обсягом цю публікацію). Це справді відповідатиме нормам журнальної критики і законам її “архітектоніки”: дати можливість висловитися авторові, якого нагородили пасквілем.

З повагою Олег Баган

24.03.2006р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4