Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Академічна об’єктивність чи нова нетерпимість?

Одним із найбільших здобутків сучасного українського громадянства і науки є суспільний та ідейний плюралізм. Після десятиліть заборон, політичного гніту, фальсифікацій і звичайної брехні, організовуваних тоталітарною системою, в Україні, нарешті, з’явилися можливості для вільних досліджень національної культури і традицій, для засвоєння широкого спектру світових наукових теорій та методологій. Намітилися плідні і свіжі тенденції творення новаторських шкіл і центрів, зокрема в українському літературознавстві. Безумовно, даються ще взнаки і колишня радянська зашореність світогляду, і відсутність навиків для таких методологічно продуктивних і багатих досліджень, які б відповідали світовим ідейно-теоретичним стандартам. Однак ми твердо можемо сказати (а це бачить і відчуває кожен, хто елементарно стежить за потоком сучасних наукових публікацій), що в українських гуманітарних науках відбувається потужний процес якісного зростання, продуктивного взаємообміну методологій та інтерпретаційно-дослідних практик.

Великою надією і великим помічником бачилася українським науковцям наша національна діаспора – передусім як середовище вирування національного світовідчуття, як гігантський поєднувальний (бо рідний!) міст України зі світом, як згромадження плідних і вільних традицій наукового пошуку й ефективна система націозбереження та теоретичного розвитку національної еліти. Ми щиро вдячні за ту безцінну допомогу, яку організовувала від кінця 1980-х рр. і організовує українська діаспора для підтримки вітчизняної гуманітаристики, – за надіслані книжки, за продумані і спонсоровані нові цінні видання, за організовані спільні конференції, симпозіуми, наукові конгреси і т.ін. Щоправда, не завжди між “материковими” і діаспорними вченими все було так гладко: адже нас розділяли різні ментальні стереотипи, різні школи науки і наукової поведінки, відмінні стратегічні бачення проблем і програмні засади їх вирішення. Проте ніколи не доходило до якоїсь конфліктності, до прагнення опонента навіть знищити. Українських гуманітаріїв завжди братала солідарність щодо розуміння вищої мети – утвердження вільної і гідної української нації, держави, культури.

Своєрідним винятком на цьому полі єднання діаспори з Україною чомусь стала діяльність знаного американського професора-літературознавця Григорія Грабовича. Віддаючи належне цьому самобутньому науковцеві за численні студії, редакторові – за часопис “Критика”, організаторові – за видавництво “Критика”, все ж не можемо не зауважити зверхності й агресивного груповізму, явної нетолерантності до інших (інакодумаючих) цієї людини. Останнім прикладом тут може стати четвертий номер часопису “Критика” за 2007 р., в якому опубліковано аж 8 (!) злісно критичних, образливих матеріалів проти дрогобицького науковця Петра Іванишина. Власне, йдеться про захист докторської дисертації П.Іванишина “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)”, який успішно відбувся 22 лютого 2007р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Додамо, що і напередодні цього захисту “Критика” надрукувала вельми упереджені дописи М.Гольберга і самого Г.Грабовича (2006, Ч. 11) та рецензію кандидата історичних наук А.Портнова (2007, Ч.1-2) на літературознавчу монографію П.Іванишина “Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматична аспекти)” (Дрогобич, 2005), яка була основною передзахисною публікацією автора. Окрім того, були організовані і надіслані до ВАКу два листи про “деморалізуючий вплив” цієї докторської дисертації і відповідні негативні рецензії переважно людей з кола добрих знайомих пана Г.Грабовича.

П.Іванишин справді думає інакше, аніж п. Г.Грабович. У 2001 році він надрукував книжку “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка”, в якій ґрунтовно розкритикував монографію Г.Грабовича “Шевченко як міфотворець”. Гарвардський учений, який постійно хизується своїми інтелектуально-методологічними перевагами, набутими у західному начебто набагато розвинутішому від України світі, чомусь не спромігся за шість років (!) відповісти П.Іванишину, “розтрощити” своїми контраргументами концептуальну критику опонента. Ні. Він вичекав слушної нагоди, щоб ударити в спину, щоб зупинити професійне утвердження П.Іванишина, організувавши цілу кампанію досить брутального цькування молодого вченого (Іванишинові, авторові восьми наукових книжок (з них – шести монографій) та п’ятдесяти статей, на момент захисту виповнився всього 31 рік). Ця кампанія вже має сумні результати: 8 травня 2007 року від систематичного нервово-стресового стану помер батько Петра Іванишина – доцент Дрогобицького університету імені І.Франка, знаний критик, літературознавець, політолог і публіцист Василь Іванишин.

Уся ця історія виглядає просто скандально з морального боку. Але й у фаховому аспекті ці події змушують нас задуматися над проблемою вкрай нетолерантної та агресивної, по-своєму профанаторської і руйнівної поведінки “групи Г.Грабовича”. Хоча сам Г.Грабович дуже часто обзиває всю українську науку “совковою”, а своїх опонентів “совками”, та в цьому випадку його діяльність ніяк не можна назвати інакше, як відродженням совєтських методів і практик боротьби проти інакодумаючих та опонентів. Фактично, проти П.Іванишина був організований публічний донос у формі колективного листа, деякі підписанти якого потім щиро зізналися, що їх просто “попросили” знайомі і вони суті справи, тобто “загрози” П.Іванишина українській науці не знають і не розуміють. Надруковані в Ч.4 “Критики” відгуки на дисертацію П.Іванишина явно пройняті грубою тенденційністю, упередженістю, зверхньо-образливою тональністю. Якщо відгуки офіційних опонентів поруч з позитивними якостями дисертації звертають увагу й на певні недоліки, то негативні рецензії сумарно перекреслюють усю роботу П.Іванишина. Щоправда, Т.Гундорова обмовилась, що дисертація не є бездарною, але не розвинула цієї тези. М.Гольберг назвав молодого дослідника талановитим, але вся біда в тому, що він має свою думку, а не лікує свого таланту згідно з рецептом дрогобицького професора.

Подекуди аргументи критиків просто абсурдні і нелогічні. Наприклад, багато хто з них (нагадаємо, відгуків є аж шість!) закидає авторові надмірність літературознавчих термінів (а хіба може бути в науковій праці забагато термінів? – питання риторичне) і водночас критикують за незнання західних мов, роблять це об’єктом насмішок. По-перше, відколи це знання чужих мов стало головним критерієм оцінки науковості? (Зауважимо, що насправді П.Іванишин – випускник українсько-англійського відділення філологічного факультету і досить часто використовує чужомовні наукові публікації. До того ж, тема дисертації передбачала детальний аналіз передусім німецької онтологічної герменевтики, англомовні ж джерела відігравали підрядну роль.) По-друге, якщо П.Іванишин без чужих мов зумів розпрацювати такий багатий поняттєво-методологічний апарат, що викликало в усіх неофіційних опонентів заперечення-здивування, то все-таки його наукова робота є продуктивним здобутком. По-третє, погодьмось, що знати іноземну мову і бути фаховим перекладачем – це різні речі. Наприклад, як стверджують фахівці, щоб перекладати того ж М.Гайдеґґера потрібно не лише знати німецьку (включно із діалектами!), а й мати мистецький хист та бути фундаментально обізнаним у філософії, герменевтиці, методології перекладу тощо. Подібних нелогічностей, систематичних перекручень і зумисних фальсифікацій думок П.Іванишина у цих виступах не злічити. Гадаємо, сам дисертант дасть їм письмову відповідь.

Акцентуємо лише на стратегічній проблемі цього ідейно-наукового конфлікту. З усіх публікацій проти П.Іванишина видно, що опонентам дуже не смакують його традиціоналістські, закорінені у християнство погляди, які вони іноді називають “фашизоїдними”. Добре, можна прийняти полеміку людей з різних ідейно-світоглядних таборів, зрозумілою є їхня категоричність несприйняття протилежних позицій. Але чому ця полеміка набула саме форм розправи, змови, адміністративно-інтриганського тиску на опонента? До речі, П.Іванишин у своїй роботі спирається на ідейні засади таких визначних діячів української культури і науки із переважно чітким націоцентричним (в політиці – правим) мисленням, як О.Кониський, Б.Грінченко, І.Франко, М.Євшан, С.Смаль-Стоцький, Г.Костельник, В.Липинський, Д.Донцов, Ю.Липа, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Ольжич, М.Сціборський, В.Янів, Ю.Бойко-Блохин, В.Державин та ін. Чому цю велику традицію українського національного думання беруться перекреслити Г.Грабович і його група? Очевидно, тільки тому, що їхні погляди не відповідають політичним космополітичним уподобанням, які яскраво демонструють у своїй творчості гарвардський професор та його однодумці.

Задумавши знищити П.Іванишина, “справжній демократ”, носій “високих західних цінностей”, прихильник “гуманності” Г.Грабович прагне максимально принизити і навіть усунути з наукового життя двох, як він вважає, покровителів “злісного” Іванишина – академіка Віталія Дончика, який був науковим консультантом, і професора Тараса Салигу, завідувача кафедри української літератури імені Михайла Возняка Львівського національного університету, що виступав офіційним опонентом дисертанта. У “Критиці” весь захист дисертації П.Іванишина названий “фабрикуванням науки”, тобто “партачами” науки зображаються увесь відділ української літератури ХХ століття Інституту літератури НАН України та його керівник академік М.Жулинський, у якому виконувалась дисертація, автори відгуку провідної установи професори Г.Клочек і В.Марко (Кіровоградський державний педагогічний університет), офіційні опоненти – В.Панченко (НаУКМА), Т.Салига, М.Ткачук (Тернопільський національний педагогічний університет), автори позитивних відгуків на автореферат – професори Б.Бунчук, В.Погребенник, В.Матвіїшин, Н.Шумило, Л.Мороз, Г.Давидова-Біла, В.Пахаренко, доценти О.Вертій, Л.Василик, Р.Крохмальний, а також абсолютна більшість членів спецради із захистів, які проголосували за присудження дисертанту докторського ступеня, враховуючи і ґрунтовний, переконливий і тактовний захист дисертанта. Мабуть, маємо приклад тоталітарного мислення і поведінки: усі, хто підтримує або подібний до мого опонента, мають бути знищені. Небувалий у практиці захистів дисертації випадок: ще заздалегідь до захисту П.Іванишина у згадуваній “Критиці” було висміяно і членів вченої ради, й офіційних опонентів, які ще не виступали. Хіба це не тиск на науковців? Це наукова об’єктивність чи войовнича нетерпимість і помста?

Описані лише частково факти цькувальної кампанії змушують задуматися над етичною ситуацією в нашій науці, застерегти наукову громадськість перед загрозою саморуйнування нашої культури і війни всіх проти всіх. В українській культурно-науковій традиції, в усьому цивілізованому світі завжди існували різні, іноді протилежні й конкуруючі інтелектуальні течії, школи, центри, видання. Люди відмінних світоглядів могли не погоджуватися зі своїми опонентами, систематично дискутувати чи полемізувати з ними. Однак загальновизнаною нормою завжди було те, що ідейно-наукова полеміка не переходила меж, де починалася інтригантсько-кланова, адміністративна розправа над інакодумаючими. Тож звертаємося до членів ВАК, до керівництва Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України, до усієї наукової громади: не даймо утвердитися в українському бутті грубій національній нетолерантності, новій квазімафійності, зупинімо наростання злоби, самозасліпленої амбіційності, тотальної деструкції.

Іван Денисюк
доктор філологічних наук, професор
Львівського національного університету
імені Івана Франка,

Сергій Квіт
доктор філологічних наук, професор
Національного університету “Києво-Могилянська академія”,

Олег Баган
кандидат філологічних наук, доцент
Дрогобицького державного педагогічного університету
імені Івана Франка

травень 2007р .



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4