Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Два ювілеї

23 березня 2009 року минає рівно шістдесят п’ять років від дня народження відомого діяча українського націоналістичного руху, мислителя, вченого, публіциста, політика, Провідника й засновника ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери полковника Василя Іванишина (1944-2007). На жаль, ні пересварена й дезорієнтована дрогобицька громада (включно із націоналістичними об’єднаннями), ні місцева влада, ні політикум, – серед яких за життя у полковника начебто було багато палких шанувальників та вірних друзів, – не спромоглися ні належним чином відзначити його славний ювілей, ні продовжити його націорятівну справу. Усе вшанування обмежилось колом найближчих друзів, побратимів та учнів.

Водночас цього року відзначаємо інший славний ювілей – 80-ту річницю Організації Українських Націоналістів. Суголосність тут пряма і невипадкова. Саме славної пам’яті Василь Іванишин жив, діяв, мислив сам і вчив жити, діяти та мислити інших по-оунівськи, звіряючи своє буття і боротьбу за немеркнучими ідеалами українського націоналізму, ідеалами Тараса Шевченка – Богом, Україною, Свободою. Це надавало його життю глибокого сенсу, робило його аналіз культурно-політичної ситуації переконливим та безкомпромісним, дозволяло по-шевченківськи “просто йти”, не зважаючи на безмір брехні, підступів, інсинуацій з боку ворогів та “патріотів-іскаріотів” (П.Скунць). Не випадково саме він відкрито виступив на захист Української Греко-Католицької Церкви ще в кінці 80-х; саме йому першому вдалося переконливо довести ще на початку 90-х безперспективність і шкідливість боротьби тодішніх демократичних вождів лише за абстрактну “демократію”, а не за національну державу, не за національне народовладдя, не за права нації; він, пояснивши громаді, що незалежність не дорівнює державності, першим вказав на необхідність завершення національно-визвольної боротьби, яка б перетворила українця з раба чи кріпака на господаря своєї долі на своїй власній землі; він першим дав наукове роз’яснення національно-екзистенцільної методології мислення, мислення в категоріях захисту, відтворення і розвитку нації; побачивши безпомічність чи й провокативність тодішніх псевдонаціоналістичних об’єднань, він створив молодіжну організацію орденського типу – “Тризуб”, яка ось уже шістнадцять років провадить свою діяльність всупереч усім антиукраїнським силам та неоколоніальним обставинам, орієнтуючись на філософію української національної ідеї; саме він першим назвав пануючий в пострадянській Україні – від перших років і аж до сьогодні – режим режимом “внутрішньої окупації”; зрештою, усі складові елементи його націоналістичного чину годі перерахувати. Але варто згадати ще один. Йдеться про послідовне і глибинне осмислення історичного значення та політичної перспективності українського національного ордену – ОУН. Тому пропонуємо читачеві одне із останніх осмислень В.Іванишиним ролі і значення ОУН, названої ним “Орденом української надії”, яке прозвучало у січні 2004 року.

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова


Василь ІВАНИШИН

ОРДЕН УКРАЇНСЬКОЇ НАДІЇ

До 75-ї річниці
Організації Українських Націоналістів

Усі вінки заслуг і слави ОУН належать тільки її творцям і борцям, які не тільки віддали всі свої сили і труди визвольному змаганню, але й склали найвищу жертву, жертву крові і життя.

Степан Бандера

Дорогі побратими, подруги і друзі!

У цьому році ми з вами відзначаємо 75-ту річницю з дня створення Організації Українських Націоналістів (ОУН). А чому? Для чого? З якою метою? Тільки за звичаєм, бо явище історично вагоме, а дата ювілейна? Але ми з вами не імпрезіоністи, для яких урочистості – це нагода погрітися в промінні чужої слави, людей побачити і себе показати. Ми – націоналісти: люди боротьби, а не імпрези. І коли беремо участь у подібних заходах, а тим більше – організовуємо їх, то наша відповідь на поставлені вище запитання завжди має бути конкретною і вмотивованою характером, обставинами і цілями нашої діяльності.

Легендарний Провідник ОУН Степан Бандера, до того ж саме з нагоди чергового ювілею Організації, учив: “Коли за тим звичаєм відзначається двадцять п’яту річницю Першого Конгресу українських націоналістів і переглядається пройдений Організацією Українських Націоналістів шлях, то слід мати на увазі передусім її дальшу діяльність і розвиток”. З часу виголошення цих слів минуло півстоліття, але вони залишаються актуальними для нас і досі, бо ми переконані: ОУН – це не тільки героїчне минуле, а незрадлива надія і майбутня слава України.

В історії України немає іншого політичного явища, яке б так сильно позначилося на розмаху і характері визвольних змагань народу і яке б водночас оцінювалося так суперечливо, як ОУН. І це закономірне явище в житті бездержавної, безправної, безпощадно грабованої і роз’єднаної чужими правдами нації. Закономірно й те, що таке конроверсійне трактування стосується не тільки минулого, але й сучасного та майбутнього ОУН. Але причини цих двох закономірностей суттєво відмінні: у першому випадку домінують фактори об’єктивні, зовнішні; у другому – суб’єктивні, внутрішні. І цю різницю мусимо збагнути і враховувати, якщо не хочемо втратити історичної перспективи.

Тут не час і не місце аналізувати й підсумовувати цілу історію організації із 75-літньою історією. Тому обмежимося лише кількома аспектами, щоб увиразнити силу, проблеми і завдання нашого руху.

Уже сам факт, час і спосіб її творення – через Конгрес українських націоналістів 28 січня – 3 лютого 1929 році – був воістину доленосним: і для учасників Конгресу, і для самої Організації, і для України.

По-перше, це був саме конгрес, бо зібралися різні, але дієві і справді націоналістичні об’єднання (УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ), які мали спільну оцінку минулого, спільне бачення сьогодення та спільну візію майбутнього України і яким для реалізації спільної мети був потрібний єдиний керівний центр і єдина організація. Адже організація не тільки згуртовує, але й множить сили її учасників.

По-друге, нова організація творилася через десятиліття з часу краху визвольних та державотворчих змагань українців, розшматування та нищення України чотирма окупантами і повного розчарування – як у чужих ідеологіях, у насмиканих звідусіль “правдах” з чужого поля, так і в змавпованій у вільних народів партійщині. І хоч найбільші сили і можливості національного опору мали галичани, усе ж стало ясно, що міжвоєнна шовіністична Польща – це не довоєнна конституційна Австрія, а тому й тут безперспективними є для українців легальні, парламентські, демократичні, партійні, еволюційні форми і методи боротьби за свої права. Тільки “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, – учив Т.Шевченко.

По-третє, це був Конгрес, що переріс у перший, установчий Великий Збір, бо в результаті його роботи 2 лютого на заключному пленарному засіданні було прийнято Постанови Конгресу і Устрій (Статут) Організації Українських Націоналістів, обрано Головою Проводу полковника Євгена Коновальця і створено Провід Українських націоналістів (ПУН). У суспільному житті України з’явилася якісно нова – ідейно-політична, націоналістична, державницька, понадпартійна, всеохопна, радикальна, революційна, орденського типу, нелегальна організація – ОУН, якій судилося відіграти виняткову роль у бутті нації.

Творці Організації усвідомлювали значимість започаткованого ними. Ось що сказав у заключному слові полковник Коновалець: “Сьогодні ми поки що тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг... Мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж – еволюційними шляхами.

...Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації”.

То ж чим була, що привнесла в українську національно-визвольну боротьбу Організація Українських націоналістів?

ОУН запропонувала українському народові якісно нову ідею-мету його визвольних змагань і його державотворчих зусиль: скристалізовану нею до одного, єдиного, але всеохопно-комплексного завдання українську національну ідею – ідею створення власної, національної Української Соборної Самостійної Держави. І доки ця визначальна проблема не буде вирішена, доти в Україні нікому і ніколи не вдасться вирішити на користь українців жодної іншої (політичної, економічної, соціальної, освітньої, культурної, релігійної, аграрної, кадрової тощо) проблеми. Думати інакше – це свідомо обманювати і себе, і людей. А думають... І обманюють – на кожних виборах...

ОУН стала якісно новою і надзвичайно ефективною формою організації національно-революційної боротьби окупованого народу: нелегальним ідейним об’єднання орденського, а не партійного типу. Це зробило її, по-перше, безкон’юнктурною, по-друге, всепроникною, по-третє, невловимою.

ОУН витворила якісно нову систему національного людинотворення – на засадах християнства та ідеології українського націоналізму і в силовому полі національно значимих Ідеї та Чину. Тисячі, сотні тисяч українців завдяки цій системі стали справжніми високоідейними лицарями без сумніву, докору і страху, незламними воїнами Української Національної Революції, явили світові безприкладний особистий і масовий героїзм і своєю та вражою кров’ю вписали в історію України її найславніші сторінки.

ОУН створила на революційно-державотворчому грунті досконалу націотворчу систему, складовими частинами якої стали і в яку гармонійно вписалися і націотворча система на релігійному грунті, започаткована УГКЦ і довершена великими митрополитами Андреєм Шептицьким та Йосипом Сліпим, і націотворча система на культурницькому та економічному грунті, здійснювана учителькою нації “Просвітою”, і націотворча система українського шкільництва, представлена, зокрема, національною педагогікою Г.Ващенка, і націотворчі праці українських науковців та митців.

ОУН за короткий час так піднесла національну і політичну свідомість мас, що в Галичині всі українські партії змушені були декларувати як свою мету реалізацію української національної ідеї – створення української національної держави. Інакше їхніх агітаторів закидали б яйцями і прогнали кілками з села. До речі, традиція, гідна наслідування...

ОУН чітко розмежувала поняття “опозиція” і “вороги” і щодо окупантів та їхніх холуїв була не в опозиції (як усі легальні партії), а в стані постійної війни.

ОУН назавжди визначила для націоналістів пріоритетність боротьби: боремося передусім ЗА державність нації у всіх сферах життя; у боротьбу ПРОТИ вступаємо тільки з тими, що виступають проти нашого права бути господарями своєї долі на рідній землі.

ОУН попереджала, що боротьба за незалежність і державність – це не кінцева мета, а необхідні етапи на шляху боротьби за власну національну державу.

ОУН застерігала націю від безідейно-кон’юнктурної політики і власним прикладом демонструвала ефективність і корисність для народу тільки високоідейної політики.

ОУН учила, що нація не одержить НІЧОГО , якщо буде боротися тільки за ЩОСЬ , а не за ВСЕ – не за національну державу.

ОУН орієнтувала своє членство тільки на таку організацію масового руху, коли боротьба за частковості і владу стає елементом боротьби за державність нації.

ОУН сповідувала не ситуативну політику, коли політичні дії плануються виключно під диктатом обставин і зовнішніх чинників, а креативну (творчу), яка шляхом доконаних фактів сама змінює політичну ситуацію на користь нації.

ОУН була першою і єдиною українською організацією, членство якої, виховане в дусі соборності, кинулося в нерівну і криваву боротьбу з мадярами за першу українську національну державу, створену на Срібній землі, у Закарпатті, – за Карпатську Україну.

ОУН із вересня 1939 року буквально стала “всім для всіх” у суспільно-політичному житті українців, передусім західних, коли внаслідок московсько-більшовицької окупації Західної України зникли всі інші політичні та громадські об’єднання, які перед тим так гучно доводили свої переваги над ОУН.

ОУН у час другої світової війни продемонструвала вищу міру політичної мудрості та відповідальності, організаторської та провідницької спроможності, жертовності та вірності нації. Свідчення цього наступні:

1. Вона проголосила 30 червня 1941 року Акт відновлення державності України, чим, по-перше, засвідчила принципову позицію і мету націоналістів; по-друге, змусила німецьких націонал-соціалістів виявити своє справжнє, вороже ставлення до української державності, що вберегло українців від гріха колабораціонізму з гітлерівськими окупантами.

2. Створивши легендарну Українську Повстанську Армію (УПА) і забезпечуючи керівництво нею впродовж півтора десятиліття її героїчної боротьби з московським імперкомуністичний режимом, ОУН тим самим зробила мільйони українців творцями історії України.

3. Залишаючись становим хребтом і провідною силою національно-визвольного руху, ОУН актом створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) як коаліційного керівного органу довела, що виборює не владу для себе і своїх лідерів, а свободу і державність для цілої нації.

4. Завдяки керівництву ОУН уперше за останнє тисячоліття український народ боровся за свою незалежність без отаманщини.

Дехто докоряв і навіть звинувачував ОУН за те, що ця боротьба “трагічних оптимістів” була приречена на поразку, привела до марних жертв, а тому не мала сенсу. Так, це правда, що національно-визвольна боротьба часто супроводжується великими жертвами. Але є й інші правди. Бо правдою є й те, що народ, який не бореться за свою свободу і державність, у кінечному рахунку зникає зі сторінок історії. Правдою є Шевченкове “Борітеся – поборете!..” І правдою є слова поета Петра Скунця: “Той знаходить смисл бодай у смерті, хто його шукає у житті”... Але ці правди недоступні розумінню ні безголових, ні безхребетних.

ОУН у краю разом із УПА спливла кров’ю в безмежних степах України, по волинських пущах, на схилах Карпат і в концтаборах ГУЛАГу. На цій крові виросло нове покоління, яке в кінці 80-х років знову підняло над Україною золотий тризуб та національний синьо-жовтий стяг і домоглося незалежності України.

Але тисячі оунівців опинилися за кордоном, разом із мільйонами вимушених українських емігрантів. Об’єднані в Закордонні частини ОУН, націоналісти виконали величезну роботу, щоб допомогти цим мільйонам вижити, організуватися, налагодити систему свого національного збереження, зробити їх активними учасниками національно-визвольного руху в Україні. І неможливо переоцінити багатоаспектну роль і виняткове значення української діаспори у національному збереженні України.

Емігрантський період, за словами Степана Бандери, – найтяжчий в історії ОУН. Бо тут розгорілася справжня битва за Організацію з боку різних політичних сил і спецслужб багатьох держав. І йшлося не просто про кадрове зменшення ОУН, а про саму сутність Організації – про її ідейно-політичний розклад. Організацію намагалися обезголовити, почленувати, проникнути в неї, очолити її, ідейно-вихолостити, обезвладнити, переорієнтувати на інші цілі, легалізувати, переродити в партію тощо. На жаль, ці ворожі зусилля не завжди були марними... Особливо – після загибелі славної пам’яті Провідника ОУН Степана Бандери 15 жовтня 1959 року.

Апогею ця боротьба за ОУН сягнула вже тут, в Україні, у 90-роках. Не всі ми були учасниками і свідками цієї боротьби, але всі бачимо її нищівні наслідки...

А найдошкульніший із них – це те, що вперше за свою історію Провід ОУН не зміг у найвідповідальніший момент української історії, після проголошення незалежності і створення держави, запропонувати народові власну ідеологію і програму національного державотворення, концепцію діяльності політичного ордену нації в умовах незалежності, концепцію участі націоналістів у владі, концепцію діяльності легальних націоналістичних об’єднань, нові форми і методи боротьби нації в умовах внутрішньої окупації.

Не зроблено цього й досі – через дванадцять років. А замість цього – порожні наради, фальшиві імпрези, видумані спогади, ідейна безплідність, політична безпорадність, внутрішня гризня, руйнівний розбрат, імітація діяльності, націоналістична фразеологія без націоналістичної ідеології, патологічне виродження і потворне переродження. Результат – цілковите розчинення в безідейно-кон’юнктурних партіях і навіть братання цих “теж-націоналістів” із “червоними” в лавах блоків “Наша Україна” та БЮТ...

Але дарма опускають руки патріоти і дарма радіють вороги: ОУН – безсмертна!

ОУН – це політичне уособлення духу одвічної національної стихії. Вона – витвір українського націоналізму, породженого в силовому полі двох безсмертних книг – Святого Письма і “Кобзаря”. Вона покликана до життя самою історією – у час, коли пошматована чотирма окупантами нація мільйонами зникала з лиця землі і стояла на краю могили, – і з честю виконала свою націорятівну місію. Вона виросла з бойової і легендарної Української Військової Організації, успадкувала її героїчний дух, примножила його і надихнула ним мільйони сучасників і всі наступні покоління борців за свободу і державність нації, за кращу долю України.

Відродження ОУН як провідника української нації на шляху до її державності і розквіту – історична необхідність і неминучість. Це буде зроблено обов’язково. Бо ніщо і ніколи не зупинить нашу націю на шляху до власної державності. А єдиний реальний державотворчий чинник, який є в розпорядженні українців, – це не партії, не окремі безідейні особи з командою патріотів-іскаріотів, а тільки національний політичний орден: Організація Українських Націоналістів.

За останні століття українці втратили інші державотворчі чинники. У нас немає своїх монархів, аристократії, шляхти, національної армії, масової національно свідомої інтелігенції, своєї буржуазії, єдиної національної Церкви... Позбувшись зовнішньої окупації, українці у своїй країні потрапили в нищівну окупацію внутрішню і змушені або бідувати на власній землі, або мільйонами покидати рідний край у пошуках заробітку. Безправ’я, зневіра, злидні, денаціоналізація, деморалізація, обездуховлення народу, а з іншого боку – чужорідна й антиукраїнська влада, корупція, отаманщина, патологічна багатопартійність, політичне шахрайство, виборювання влади різними групами пройдисвітів і злодіїв, загроза неоколоніалізму і глобалізації, небезпека втрати незалежності і державності України, – ось нинішні суспільно-політичні реалії. І жодна партія, жоден блок, жоден новопризначений “месія” навіть не думають пропонувати українцям реальний вихід із замкнутого кола цих проблем. А тим більше – допомогти українському народу вибороти власну національну державу. Вони вважають, що голодним досить пообіцяти якісь полегшення та крихти з панського столу, і вони слухняно проголосують “як треба”...

Тільки ОУН – цей випробуваний Орден Української Надії – може консолідувати наш пошматований і дезорієнтований політикум, згуртувати народ під прапором української національної ідеї і вивести українців на твердий шлях національної державності, національного відродження і процвітання. І ніякого замінника ОУН ніхто і ніколи не витворить: ОУН єдина і неповторна.

Наша Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери усвідомлює це з перших днів свого створення і, незважаючи на всі перепони, невтомно пропагує українську національну ідею, ідеологію українського націоналізму й ОУН як єдиний і необхідний чинник українського національного державотворення.

І до нинішнього 75-річчя ОУН ми прийшли не з пустими руками.

Ми маємо і готові передати в розпорядження ОУН націоналістичну, молодіжну, орденського типу Всеукраїнську організацію “Тризуб" ім. С.Бандери, яка вже десять років не виходить із бою за ідеї, ідеали і справу ОУН.

Ми створили першу, якісно нову, революційну, націоналістичну Програму національного державотворення в умовах незалежності України і внутрішньої окупації української нації.

Ми створили ідейно-політичне об’єднання однодумців для реалізації цієї програми – блок “Рух за Націю”.

То ж боротьба за справу ОУН продовжується і буде продовжуватися. Здобудемо Українську Державу або згинемо у боротьбі за Неї!

З ОУН – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4