Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
До питання про організаційні форми українського націоналістичного руху у постіндустріальному суспільстві

Пропонована вашій увазі стаття Максима Віхрова вартує публікації передусім не як націоналістичний матеріал (надто хаотичною наразі виглядає світоглядно-методологічне підґрунтя молодого автора, що перебуває в процесі становлення), а як привід для дискусій у націоналістичному середовищі сучасної України, роз’їденого лібералізмом, псевдотрадиціоналізмом та звичайним кон’юнктурництвом. Від себе можемо відразу зауважити, що окрім позитивного бажання шукати шляхів оновлення та посилення українського націоналістичного руху, в автора, на жаль, переважають суперечливі, далекі від націоналістичної аналітики моменти: наївна і небезпечна віра в начебто здобуття українцями шевченківської національної держави-“хати” – Української Соборної Самостійної Держави, некритична оцінка виразно імперського процесу глобалізації як неминучого і переважно позитивного (схоже колись оцінювались і “неминучі” імперські проекти персів, македонців, римлян, іспанців, англійців, росіян тощо), дивне переконання у неефективності інституту національної держави, брак глибшого розуміння потужної ролі орденських структур, до яких передусім належала і належить ОУН та ін. Сподіваємось, критика запропонованого автором підходу буде корисною і для нього самого, і для успішної кристалізації новітнього націоналістичного руху.

Науково-ідеологічний центр імені Д.Донцова

ВІХРОВ Максим (Луганськ)

В силу низки об’єктивних та суб’єктивних причин український націоналізм сьогодні переживає політичну та ідеологічну кризу. Український націоналізм як рух зараз практично відсутній на арені політичної боротьби. Сучасні національно-демократичні партії та блоки (НСНУ, БЮТ), а також партії лівого спрямування (СПУ, КПУ) органічно перейняли позиції радянської партійної номенклатури, внаслідок чого радикального оновлення політичної еліти в незалежній Україні не відбулося. Про що свого часу попереджав ще Степан Бандера, прогнозуючи, що «партійні кадри, кровно зв'язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді й вони пристануть до неї» [1]. В сучасних умовах український наіоналізм має діяти не тільки без істотної державної підтримки, а часто і в опозиції до інтересів можновладців.

Криза в царині ідеології також є очевидною. На думку Костя Бондаренка, ще до 1970-х років в націоналістичному середовищі будь-які дискусії з питань ідеології припинилися [2]. На сьогоднішній день націоналістичними силами була проведена значна пропагандивна та дослідницька робота, однак факт «організаційної та світоглядної кризи сучасного українського націоналістичного руху» залишається фактом [3, с. 215]. До ідеологій, що не відповідають вимогам сучасності, можна цілком справедливо застосувати вираз Дмитра Донцова – це «трупи, що забули вмерти».

За останні півстоліття відбулися глибокі зміни глобального масштабу. Крім того, основна ідея українського націоналізму – здобуття самостійної української держави – була реалізована після розпаду СРСР. Відтак, актуальним завданням є науковий аналіз та модернізація теорії українського націоналізму, адже націоналіст, за визначенням Степана Ленкавського, це саме той, для кого «предметом журби» є майбутня доля нації [4].

Вихідним положенням цієї статі є переконання у потребі націоналізму як сили, що обстоюватиме інтереси українського народу і сприятиме солідаризації українського суспільства на основі адекватних сучасності морально-прийнятних цінностей, обгрунтування потреби використання мережевого принципу в організаційній практиці українського націоналізму як такого, що є найбільш адекватним умовам постіндустріального суспільства і глобалізації.

Теоретичним підгрунтям нашого дослідження є, з одного боку, інтелектуальна спадщина ідеологів українського націоналізму першої половини ХХ ст. (Микола Сціборський, Дмитро Мирон, Дмитро Донцов та ін.), а саме модель націократичної держави та погляди про місце проводу (еліти) в реалізації національних цілей. З другого боку, до дослідження залучається концепція «трьох хвиль» Олвіна Тофлера, теорія мережевих структур та постіндустріального суспільства Мануеля Кастельса та Деніела Бела та доробок інших соціальних мислителів та науковців.

Сучасність характеризується глибокими трансформаційними процесами, що торкаються практично усіх сфер життя цілих суспільств і окремих індивідів. Перш за все, такими процесами є глобалізація та тенденція до формування інформаційного (або постіндустріального) суспільства. Об’єктивність глобалізації з наукової точки зору є незаперечною - якщо певним формам її протікання можна і потрібно чинити спротив, то протистояння глобалізації загалом є неможливим. Формування інформаційного суспільства зумовлене логікою розвитку інформаційних та комунікаційних технологій, що також можна вважати об’єктивним чинником, адже технологія (ширше – наука) має власну логіку розвитку, що не завжди піддається керуванню і передбаченню. Один із відомих дослідників інформаційного суспільства Маршалл Маклюен констатував, що «засіб (або технологічний процес) нашого часу – електронна техніка – надає нової форми і перебудовує схеми соціальної взаємозалежності, а також кожен аспект нашого приватного життя» [5].

Так, в появі концепції нації, крім розвитку капіталізму і занепаду династичної держави, свою роль зіграла технологія книгодруку, зробивши можливим масштабне тиражування і швидке розповсюдження інформації. Також книгодрук справив великий вплив на формування стандартизованих національних мов [6]. Станіслав Лем був абсолютно правий, коли писав, що «будь-яка велика технологія простягає свій культурно-історичний вплив далеко за межі життя поколінь» [7, с. 16].

Ареал впливу технологічного розвитку принципово не може бути обмежений кордонами національних держав чи наднаціональних утворень. Трансформаційні процеси, не піддаючись локалізації, змінюють не тільки розвинені суспільства, підготовані до переходу до постіндустріалізму, але й впливають на життя менш розвинених суспільств, для яких наслідки таких впливів можуть бути катастрофічними.

Активним періодом розвитку теорії українського націоналізму була перша половина ХХ ст. Цей період в історії Європи можна охарактеризувати як індустріальний – «другу хвилю», за класифікацією Олвіна Тофлера. Його концепція полягає в тому, що аграрна, індустріальна та постіндустріальна стадії розвитку ідуть одна за одною, як хвилі, число яких є принципово необмеженим. В основі кожного етапу лежить властивий йому «код» [8].

Так, код індустріалізму скаладають стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максимізація і централізація [8]. Також характерною рисою індустріалізму є ієрархічні піраміди влади. Дуже глибоко і гостро відчував дух індустріальної епохи німецький філософ і солдат Ернст Юнгер. У його відомому нарисі «Трудівник» (1932 р.) є такі рядки: «маса постає сприйняттю у вигляді якихось потоків, сплетінь, ланцюжків і плетениці облич… або нагадує рух мурашиних колон, підкорений вже не забаганці, а автоматичній дисципліні…. Незважаючи на те, що сам час робить дуже незначною різницю між поодинокими людьми, виникає ще особлива пристрасть до уніформи, єдиному ритму почуттів, думок і рухів». І далі: «тотальний характер роботи порушує як колективні, так і індивідуальні межі і… є тим джерелом, із яким пов’язане будь-яка продуктивна сутність нашого часу» [9].

Відповідно, найбільш життєздатними виявляються ті суспільства, які організовані за принципами, що відповідають сучасному їм кодові, або краще підготовані до переходу на інші принципи функціонування. В період зміни епох код ламається і поступово змінюється на якісно інший. Відтак певні принципи суспільної організації перестають відповідати новому кодові. Тому закономірно постає питання про модернізацію суспільного устрою і перегляд ідеологічних положень.

Поняття про мережевий принцип організації по зрозумілим причинам відсутнє в працях ідеологів укранського націоналізму. Маючи перед очима досвід постання і розвою типових індустріальних держав (нацизм в Німеччині, більшовицька диктатура в СРСР, італійський фашизм тощо), вони навряд чи могли передбачити ті процеси, що мають місце сьогодні, при розпаді індустріалізму. Проектуючи самостійну українську державу, теоретики націократії надавали перевагу пірамідальній структурі суспілсьтва. Однак, треба віддати належне і зваженій оцінці диктатури і тоталітаризму, даній Миколою Сціборським.

За визначенням Миколи Сціборського, держава є формою організації національного життя, в якій координуються «сили нації» і провадиться їхній політично-правовий та військовий захист. Через державу «нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі». З огляду на свою роль в житті нації, держава має не тільки інструментальну, але й духовну цінність – «це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів» [10].

Визнаючи націю найвищою цінністю, український націоналізм на основі функціональної різниці виділяє в її структурі масу і провід – тобто еліту. Так, Дмитро Донцов у статті «Маса і провід» трактує масу як носія «руїнного духу» – небезпечної «дикої» сили, що, будучи підпорядкованю проводові, може бути скерована до певної мети. Сама ж маса, не здатна до систематичної і організованої діяльності, ліпше виявляє себе в бандитизмі, ніж в розбудові власної держави. Втім, Донцов наголошує на відповідальності проводу за «сліпоту» мас: «не маса винна, коли борсається, а нічого з того не виходить …винен провід, коли не вмів «правити розбишацьким елементом», коли не вмів скувати його «залізною силою доктрини» [11].

Аналогічної позиції дотримується і Микола Сціборський: «коли б не ті… українські маси — не існували б сьогодні підстави відродження Визвольної Ідеї» [10]. На його думку, історію творять не тільки еліти, але й народні маси, хоч би їхні зусилля часто і були невпорядковані і безсистемні. Однією із найважливіших теоретичних засад націократії є функціональний розподіл нації на масу і еліту: «коли завдання останньої означуються вже самим її змістом, то маса — це те середовище, де народжується творча індивідуальність, де наростають і акумулюються збірні будуючі потенції» [10]. Ту ж саму думку висловив в праці «Ідея і чин України» інший видатний теоретик українського націоналізму – Дмитро Мирон: «з душі і серця простолюддя, з народних пісень, переказів і звичаїв випливає національно-культурне відродження» [12].

Фактично держава в концепції націократії є організаційним оформленням проводу – апаратом, через який втілюються функції проводу: постановка національних завдань, реалізація національної ідеї тощо. Націоналізм же, будучи реалізованим зусиллями еліти, покликаний, за визначенням Дмитра Мирона, «дати одне кристалізаційне вогнище і ядро для розпорошених суспільно-національних сил», бо він містить «означення цілі, сенсу і основ життя нації і української людини» [12].

Однак, сучасні суспільства характеризуються демасифікацією і поглибленням сегментації. В умовах глобалізації інформаційного простору створення загальнонаціонального ідеологічного простору і мобілізація всіх соціальних груп на вирішення національних завдань виглядає утопією.

Поняття постіндустріального суспільства було вперше вжите професором Гарвардського університету Деніелом Беллом. Згідно з його визначенням, постіндустріальне суспільство – це соціум, в якому індустріальний сектор втрачає провідну роль внаслідок технологізації і його місце посідає наука. Потенціал розвитку такого суспільства визначається не стільки індустріальною потужністю, скільки масштабами інформації і знань, доступним йому [13, с. 205].

Зміни відбуваються і у структурі суспільства – соціальні рухи тяжіють до фрагментації, а політичні системи самоізолюються від громадян [12, 27] Вже у 60-х рр. ХХ ст. Юрген Хабермас констатував, що соціум перестав існувати як цілісний організм [14, с. 64]. У 1920-х Володимир Винниченко у футурологічному романі «Сонячна машина» писав: «Пролетаріату як класу немає... Є різні собі більш менш постійні групи з часто протилежними інтересами...» [15]. Отже, прешою специфічною рисою нового суспільства є демасифікація виробництва, культури і соціальної структури.

В цих умовах ієрархічний принцип організації суспільства поступається місцем іншому принципові – мережі. Мережева структура – це «комплекс взаємопов’язаних вузлів… Конкретний зміст кожного з них залежить від характеру тієї конкретної мережевої структури, про яку йде мова» - таке визначення мережі дає Мануель Кастельс [16]. Мережі є відкритими структурами – вони можуть необмежено розширюватися за рахунок вузлів, що використовують аналогічні комунікаційні коди. Такими кодами можуть бути виробничі завдання, цінності тощо.

«Компанії, фірми і, у все більшій мірі, інші організації та інститути об’єднуються в мережі різної конфігурації, структура яких знаменує собою відхід від традиційних розбіжностей між великими корпораціями і малим бізнесом, охоплюючи сектори і економічні групи, органзовані за географічним принципом» – констатує Мануель Кастельс [16].

Мережі присутні не тільки в економічній сфері, адже вони є «фундаментальною, системоутворюючою основою всього соціуму, а не тільки його економічної складової» [17]. Так, Сапатистська Армія Національного Визволення (армія партизан-повстанців) під проводом субкоманданте Маркоса, чинячи спротив неоліберальній експансії США в Мексику, фактично являє собою мережеву структуру. У Другій Декларації Ла-Реалідад (серпень 1996) було викладено основні організаційні принципи «мережі спротиву неолібералізму». Такими є її потенційно глобальний характер, відкритість до співпраці з іншими силами спротиву, відсутність ієрархії, єдиного керівного центру. «Мережа ця – всі ми, хто чинить спротив» [18, с. 241]. Кодом цієї мережі є антикапіталістичні, соціальні та гуманістичні цінності, також викладені в Декларації. Сапатисти, крім збройного спротиву, активно займаються пропагандивною, соціально-організаційною та гуманітарною діяльністю.

Ефективність мережевого принципу також підтверджує досвід палестинського ісламістського руху ХАМАС («Ісламський рух спротиву»). Створена у 1987 році шейхом Ахмедом Ясином, організація обіймає широкий спектр активностей: від соціального забезпечення до терористичної діяльності. ХАМАС не має сталої внутрішньої структури. Частина підрозділів діють нелегально, частина відкрито займається пропагандою, вербуванням нових членів тощо. На виборах до Палестинської Законодавчої Ради 2006 року ХАМАС отримав 74 місця із 132 [19]. Соціолог Імануель Валлерстайн зазначив, що в ситуації навколо палестино-ізраїльської проблеми ХАМАС належить до головних гравців на міжнародній арені [20].

Зменшення ролі і сили національної держави в епоху глобалізації є очевидним. Так, сьогодні нації змушені створювати наднаціональні організації задля вирішення певних завдань (військових, економічних, політичних), жертвуючи при цьому частиною національного суверенітету [8]. Транснаціональні корпорації часто стають акторами міжнародних відносин майже на рівні з суверенними державами. Втім, якщо глобалізація сама по собі є об’єктивним процесом, то певні процеси, що її супроводжують, можуть бути цілком «рукотворними». Так, Александр Панарін вважав головною соціально-політичною особливістю сучасного етапу глобалізації те, що вона стала приводом і засобом для певних привілейованих груп «позбутися «обтяжливого» національного і соціального контролю» [21, с. 128].

Також слід звернути увагу на об’єктивну нерівномірність розвитку країн, яка є грунтом для формування нового світового розподілу праці і глобальної нерівності: біологічної, екзистенціальної, ресурсної [22, с. 83-84]. Так, концентрація інформаційних і наукоємких технологій в передових країнах (так званий «золотого мільярду») супроводжується винесенням більш примітивних і брудних виробництв в країни третього світу – в регіони з дешевою робочою силою і низькою культурою праці.

Це свідчить про потребу створення допоміжних структур для обстоювання інтересів нації. Ці структури, перш за все, мають бути більше пристосованими до умов сучастності, ніж ієрархічна за своєю суттю держава. Навіть не зцементована тоталітаризмом держава не може проявляти більшу гнучкість в сучасних умовах, ніж мережева структура.

Здатність мережевих структур діяти паралельно з державою, охоплюючи при цьому широкий спектр напрямів діяльності, можна побачити і на прикладах із доінтустріальної епохи. Варто звернути увагу на досвід Ордену Єзуїтів – одного з найвпливовіших і найпрогресивніших релігійних орденів свого часу. Крім того, специфіка діяльності Ордену є близькою до мережевих принципів: поліфункціональності, гнучкості, відкритості.

Орден був заснований у 1534 році іспанським монахом шляхетського походження Ігнатієм Лойолою з метою активного розповсюдження християнства і боротьби за віру. Єзуїти не були подібні до монахів інших орденів, що дотримувалися курсу на самоізоляцію від «гріховного світу». Сповідуючи принцип «Бог у всьому і все – в Богові», єзуїти активно діяли не тільки в суто релігійній сфері, займаючись організацією освіти, спонсорством та місіонерством. Даючи досить грунтовну і якісну освіту, учбові заклади єзуїтів сприяли поповненню Ордена новими членами і розповсюдженням його впливу. Місії єзуїтів існували навіть в Китаї та Флориді [23, с. 99].

Через широку мережу релігійних громад і братств єзуїти розповсюджували свої морально-етичні та соціальні ідеї. Так в XVI ст. єзуїти засновували братства з метою допомоги сиротам, визволення селян із боргової кабали, розв’язання приватних суперечок тощо [24, с. 53]. Єзуїт д’Азельо активно брав участь у підготовці папської енцикліки 1891 року «Rerum Novarum», в якій проголошуються цінності соціальної справедливості і окреслюються контури «третього шляху», який цілком слушно співвдноситься із солідаризмом [25, с. 131-141]. Енцикліка 1931 року, «Quadragesimo Anno», яку підготували єзуїти в співробітництві із німцями та австрійцями, містила подальший розвиток ідеї «третього шляху» – більш справедливого соціального ладу, ніж соціалізм чи капіталізм [23, с. 378]. «В наші дні… – констатує дослідник Джонатан Райт, – єзуїтів можна зустріти майже в усіх сферах, які тільки можна собі уявити» – від політики до науки [23, с. 381].

При цьому Орден діяв фактично паралельно державним структурам, втілюючи в життя власні ідеали, а не інтереси можновладців. Не будучи державною структурою, Орден частково перебирав на себе певні соціально-політичні функції держави – просвітництво, соціальна робота, розробка соціальних програм тощо. Звичайно, Орден можна визначити хіба що як протомережеву структуру, але його досвід свідчить про те, що Ідея в поєднанні з ефективними організаційними принципами є великою соціально-політичною і навіть культурною силою, про що свідчить, наприклад, єзуїтський експеримент в Парагваї. Філософ-просвітник Шарль Монтеск’є так написав про діяльність єзуїтів в Парагваї: «На долю товариства Ісуса випали честь вперше проголосити в цій країні ідею релігії у поєднанні з ідеєю гуманності… воно об’єднало розпорошені в селах племена, дало їм забезпечені засоби для існування і одягнуло їх в одяг» [26].

В умовах, коли «атомарні індивіди все частіше не задовільняються реалізацією своїх інтересів через машину виборів і систему партійного представництва» [27, с. 14], постає потреба у альтернативних структурах національного порятунку. Сьогодні в Україні кодом мережевих структур може стати націоналізм. Мережева економіка вже дала країнам Заходу загальну конкурентну перевагу перед усім світом [17] і саме час згадати слова Маршалла Маклюена про те, що «наш «вік неспокою» є в значній мірі результатом спроби виконувати сьогоднішні обов’язки за допомогою вчорашніх знарядь – вчорашніх концепцій» [5].


ЛИТЕРАТУРА
1. Бандера С. Призабута научка.//Бандера С. Перспективи української революції: Репринтне вид.– Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1998.– 656 с. http://stepanbandera.org/ 2. Бондаренко К. Блеск и нищета украинского национализма // Зеркало недели. – 2002. – № 1. 3. Сич О. Перспективи сучасного націоналістичного руху в Україні: інтерпретація ідей Степана Ленкавського.// Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави. Матеріали міжнародної наукової конференції. Івано-Франківськ, 12-13 жовтня 2006 р./ Наук. ред. О. М. Сич. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006. - 280 с. 4. Ленкавський С. Націоналізм на Україні. http://www.ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=128&zip=1 5. Маклюэн М. Средство само есть содержание. http://uic.nnov.ru/pustyn/lib/maclu.ru.html 6. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму // http://litopys.org.ua/ 7. Лем С. Сумма технологии: Собр. соч. Т. 13 (дополнительный). - М.: Текст, 1996. - 463 с. 8. Тоффлер Э. Третья волна. http://www.transhumanismrussia.ru/documents/books/toffler/third_wave/thirdw.htm 9. Юнгер Э. Рабочий. Господство и гештальт. http://www.thepaganfront.com/brangolf/library/Junger_Arbeiter.rar 10. Сціборський М. Націократія. http://ukrlife.org/main/evshan/natiocracy.htm11. 11. Донцов Д. Маса і провід. www.ukrnationalism.org.ua/get/book.cgi?n=115 12. Мирон Д. Ідея і чин України. Електронний текст з http://www.run.org.ua/ 13. Белл Д. Прихід постіндустріалного суспільства. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: навч. посібник. / Упоряд. Віталій Лях. - К., 1996. 14. Барматова С. Роль Ю. Хабермаса в развитии универсальной теории политической коммуникации.// Социология: теория, методы, маркетинг. - 2003. - №2. 8. 15. Винниченко В. Сонячна машина. - Український Центр: Українська бібліотека - http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=410 16. Кастельс М. Становление общества сетевых структур. http://www.archipelag.ru/geoeconomics/soobshestva/power-identity/formation/ 17. Ойнер О. К. Сетевые организации и сетевое общество: К вопросу о стратегических вызовах XXI века. http://www.ecsocman.edu.ru/db/msg/151676.html 18. Субкоманданте Маркос . Семь деталей мировой головоломки.//Марскос. Четвёртая мировая война/Сост. и пер. Олег Ясинский. - Екатеринбург: Ультра.Культура, 2005. - 695 с. - (Серия "ЖZЛ") 19. http://ru.wikipedia.org/ 20. Валлерстайн И. Дорога в никуда. http://fbc.binghamton.edu/115rs.htm 21. Панарин А. Глобализация как вызов жизненному миру. За Хайдеггера.// Сумерки глобализации: настольная книга антиглобалиста: Сб. – М., 2004. 22. Тернборн Г. Глобализация и неравенство (фрагмент).// Сумерки глобализации: настольная книга антиглобалиста: Сб. – М., 2004. 23. Райт Д. Иезуиты/Джонатан Райт;[пер. с англ. С.В. Головой, А.М. Голова]. - М.: Эксмо, 2006. - 464 с. 24. Бемер Г. История ордена иезуитов.// Орден иезуитов: правда и вымысел// Сб./ Сост. А. Лактионов. - М.: ООО "Издательсвто АСТ", 2004. - 593, [5] c. 25. Данилів В.-Ю. Солідарність і солідаризм / З нім. пер. І. Андрущенко і Д. Павлюк. - К.: Видавничий дім "KM Academia", 2000. - 152 с. 26. Шафаревич И. Социализм как явление мировой истории. http://shafarevich.voskres.ru/ 27. Чернышов С. Корпоративное предпринимательство. От смысла к предмету — М, - 2001.



П. І. Б. : Віхров Максим Миколайович
Студент 4 курсу історичного факультету Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка.

Телефон : +38 (0642) 32-35-40

Електронна пошта : vykhor@gmail.com



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4