Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Героїчна армія в Карпатах

Богдан ЧЕРВАК

До 70-річчя Карпатської України

У цьому році виповнюється 70 років з часу постання Карпатської України – незалежної держави українського народу, що утворилася на Закарпатті у березні 1939 року. З цієї нагоди ще у минулому році Президент України Віктор Ющенко підписав відповідний указ, яким передбачено проведення низки заходів, які мають на меті зафіксувати у свідомості нації одну із її славних сторінок, яка до недавнього часу була маловідома українцям, не зважаючи на те, що символізувала один із етапів національного державотворення.

Тим часом події 70-річної давнини на Срібній Землі, як тоді називали сучасну Закарпатську область, мають не лише велике історичне значення, а й не втратили своєї актуальності. З-поміж різних аспектів, пов’язаних із існуванням Карпатської України особливо варто наголосити один – військовий. Річ у тім, що історія тріумфу і трагедії Карпатської України невіддільна від її збройного формування – «Карпатської Січі», справжньої Української армії, ветерани якої, як і комбатанти УПА, чекають на своє визнання.

Героїчна історія «Карпатської Січі» починається з вересня 1938 року, коли в Ужгороді було засновано напівмілітарну організацію під промовистою назвою «Українська Національна Оборона».

Це був складний час для Європи, яка жила у передчутті нової війни, а відтак очікувала на черговий переділ політичних впливів та кордонів. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору 1919 року Закарпаття, як колишня периферія Австро-Угорської імперії, відійшло до Чехо-Словаччини. Прага дуже швидко почала втрачати контроль над своїми територіями. Відцентрові процеси набирали сили у Словаччині та особливо на Закарпатті, яке перебувало під сильним впливом ОУН. Зважаючи на сприятливу політичну коньюктуру, українські націоналісти одразу ж зайняли чітку й зрозумілу позицію щодо майбутнього Срібної Землі. Крайова Екзикутива ОУН звернулася із відозвою до українців Закарпаття у якій зазначалося: «Надходить великий час, Закарпаття мусить стати самостійною Українською державою, воно мусить стати зародком одної великої самостійної соборної держави від Попраду до Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу».

А тому заснування «Української Національної Оборони» стало гідною відповіддю на виклик перед яким опинилися українці Закарпаття. УНО ставила собі за мету: «об’єднання української молоді та молодих духом людей для оборони українських природних прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення». Мережа УНО дуже швидко поширилася краєм, а сама організація стала серйозною підпорою для тих політичних сил, які орієнтувалися на відділення Закарпаття від Чехо-Словаччини й прагнули отримати більшість в уряді «Підкарпатської Русі». Так тоді називалася українська автономія.

У жовтні 1938 року українським політикам таки вдалося очолити уряд. Новим прем’єр-міністром став Августин Волошин, який не приховував своїх самостійницьких планів.

Проте політична ситуація у Європі стрімко змінювалася і загострювалася. Так званий «Віденський арбітраж», який відбувся на початку листопада 1938 року присудив передати частину Закарпаття під протекторат Угорщини, союзника нацистської Німеччини. Зокрема під мадярський контроль відходили Ужгород, Мукачево та Берегово. У такій ситуації треба було діяти швидко і рішуче. А тому вже у грудні відбувся Перший З’їзд УНО, який проаналізував ситуацію та ухвалив рішення розв’язати «Українську Національну Оборону» та створити на її базі нову військову структуру «Організацію Національної Оборони «Карпатська Січ». На чолі Головної Команди «Карпатської Січі» став Дмитро Клемпуш. Одразу ж на Закарпаття масово почали прибувати члени ОУН із Галичини та еміграції. Начальником штабу «Січі» стає український націоналіст Михайло Колодзінський, а його ад’ютантом член ОУН Зенон Косак. До Хусту також приїжджають такі визначні члени ОУН як Олег Ольжич і Роман Шухевич, а також їх побратими Микола Чирський, Михайло Михайлевич, Ярослав Оршан-Чемиринський, Євген Врецьона та багато інших.

Присутність на Закарпатті ідейно стійких та добре вишколених націоналістів одразу ж далася взнаки. Відділи «Січі» з’явилися практично у кожному населеному пункті. Розширилася її соціальна база. До лав січовиків вступала не лише сільська молодь, а й свідомі старші господарі, вчителі, гімназисти, студенти, колишні вояки Армії УНР.

Дуже швидко «Карпатська Січ» стала добре структурованою військовою формацією. Місцеві «Січі» об’єднувалися у районних командах, які підлягали округам. Таких було десять. Головний штаб розташовувався у Хусті. Крім того, практично у всіх містах засновувалися гарнізони, де відбувалися вишколи рекрутів.

«Карпатська Січ» заснувала свій періодичний орган, тижневик «Наступ». Також було створено «Летючу Естраду», своєрідну переїзну художню групу, до складу якої входили лектори, поети, артисти, пропагандисти, які виїжджали у найвіддаленіші куточки краю з метою поширення там самостійницьких настроїв.

Вже на початку своєї діяльності перед «Карпатською Січчю» виникла найбільша проблема – брак зброї. Офіційна Прага, не маючи змоги зупинити процес розбудови «Січі» робила все, щоб вона не отримала вогнепальної зброї. А тому дуже часто зброю доводилося здобувати силою, роззброюючи регулярні частини чехо-словацької армії.

Маючи політичну підтримку з боку уряду А. Волошина, «Карпатська Січ» стає авангардом національно-визвольної боротьби. Січовики беруть під охорону стратегічні об’єкти, виявляють і знешкоджують польських та мадярських диверсантів, які нелегально прибували на Закарпаття для дестабілізації політичної та соціально-економічної ситуації.

Ослаблена Прага, щоб зберегти рештки свого політичного впливу на українську автономію вдається до відчайдушного кроку. На вулиці Хусту вводяться танки, а на деякі гарнізони «Січі» здійснюється напади, щоб відібрати в українців зброю. Однак така акція залякування не дала бажаних результатів. У відповідь «Карпатська Січ» вивела на вулиці Хуста тисячі людей, які прибули до міста із найвіддаленіших районів, скандуючи самостійницькі гасла та висловлюючи підтримку уряду на чолі з А. Волошиним.

Згодом командування «Січі» провело низку районних та окружних з’їздів під гаслом «Зброя Січі!» й більше не приховувало бажання виконувати поліційні та охоронні функції в краю.

Без сумнівів можна стверджувати, що саме присутність «Карпатської Січі», її наполегливість у відстоюванні ідеї самостійної України, дисциплінованість січовиків та величезна підтримка з боку населення спонукали уряд оголосити вибори, на яких тріумфальну перемогу здобув блок самостійницьких партій «Українське Національне Об’єднання».

Через тиждень після виборів, а саме 19 лютого 1939 року відбувся Другий З’їзд «Карпатської Січі», що ухвалив низку резолюцій, які закликали владу невідкладно провести українізацію краю та забезпечити зброєю січовиків. Знову почастішали сутички у Хусті та інших містах, у яких карпатські січовики силою відбирали зброю в агонізуючої чехо-словацької армії.

А вже 15 березня 1939 Сойм (парламент) проголосив утворення Карпатської України як незалежної держави. Невідкладно було схваленого нову Конституцію та сформовано основні інститути держави.

Настав новий етап в історії «Карпатської Січі», яка відтепер стала регулярною армією молодої Карпато-Української Держави. Військо Карпатської України жодного разу не марширувало на військовому параді, а одразу ж вступило у бій з окупантом.

Ще до проголошення незалежності на кордонах молодої держави почали концентруватися мадярські регулярні частини. 15 березня 1939 року 100-тисячна окупаційна армія перейшла кордон й розгорнула свої сили у трьох напрямах. Головний бій відбувся на Красному Полі неподалік Хуста, де угорська армія зустріла перший серйозний спротив. Маючи кілька кратну перевагу у людях та озброєнні угорські та німецькі військовики почали вимагати негайної капітуляції. У переговорах, які відбувалися на квартирі Августина Волошина брав участь командир «Карпатської Січі» Михайло Колодзінський, який заявив, що в словнику українського націоналіста такого поняття як «капітуляція» немає.

Впродовж кількох днів «Карпатська Січ» тримала фронт. Але сили були не рівні й бій був програний. Однак героїчна боротьба забезпечила евакуацію українського уряду.

Після поразки на Красному Полі вцілілі підрозділи «Січі» відійшли в гори й продовжували партизанську війну. Після остаточної окупації окремі частини січовиків намагалися перейти у Галичину, але зустріли збройний опір поляків. Понад 600 січовиків загинули під перехресним вогнем на Верецькому перевалі. Аналогічна доля спіткала січовиків, які намагалися відступити у Румунію і Словаччину.

Мадяри жорстоко розправлялися із полоненими. Розстріли українців відбувалися в Хусті, Тячево, Солотвині. Дуже часто перед стратою січовиків катували, відрізуючи їм вуха та носи. Вмирали січовики гідно, по-геройськи з окликом «Слава Україні!». Лаконічну, але точну характеристику подвигу «Карпатської Січі» дав О.Ольжич: «А цілій українській нації героїчна епопея Закарпаття є каменем віри і твердим заповітом: боротися і перемагати!».

З висоти часу хотілося б зробити кілька висновків щодо місця і ролі «Карпатської України» у вітчизняній історії.

Передовсім треба наголосити, що «Карпатська Січ» відіграла вирішальну роль у становленні державності на Закарпатті. Більше того, можна констатувати, що без опертя на мілітарну міць «Січі», осердя якої становили кращі кадри ОУН, Карпатська Україна навряд чи відбулася б як незалежна держава.

Січовики-українці стали першими європейцями, які зі зброєю у руках виступили проти нацизму. Події на Красному Полі, збройна боротьба за державність Карпатської України мали вирішальне значення для вироблення тактики і стратегії українського національно-визвольного руху під час більшовицько-німецької війни, зокрема стало очевидним негативне ставлення Німеччини до ідеї самостійності України.

Сьогодні, коли у суспільстві ведеться дискусія стосовно державного визнання боротьби ОУН і УПА слід також домагатися такого ж визнання для «Карпатської Січі», - української армії бійці якої вели героїчну боротьбу за суверенність Української держави.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4