Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ковтки свободи

Стаття шановного В.Вітковського присвячена доволі “сковзькій” темі осмислення природи Майдану. Публікуємо її з одним застереженням, що події в Україні 2004 року не мали, на жаль, значення суспільної революції у точному розуміння цього слова. Всебічно і цікаво осмисливши іранську революцію 1979 року, п. В.Вітковський доволі непереконливо порівняв її з “помаранчевою революцією”, яка була лише організованим громадським тиском на владу, але не вирішальним зламом системи, чим є і має бути власне революція.

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова


Володимир Вітковський

(спроба теоретичного аналізу одного феномена)

У 80-х роках в одному з «товстих журналів» автор цих рядків натрапив на дивовижне свідоцтво французького дипломата про іранську революцію 1979-го. В розпалі подій той перебував в Тегерані й під стінами його будинку збуджений натовп вигукував антиамериканські гасла. Попервах оповідач був упевнений, що люди на вулиці сліпо повторюють формули, накинуті їм духовними провідниками, однак, аби пересвідчитися в тому особисто, вийшов на вулицю й почав розмовляти з маніфестантами. На превеликий подив француза, звичайні «люди з натовпу» аргументовано пояснювали причини своєї нелюбові до США, наводячи приклади імперіалістичної політики цієї країни – досвідчений дипломат, професійний знавець історії та теорії міжнародних відносин не годен був щось суттєво заперечити цим «політологам з народу»! З’ясувавши, яку державу представляє їхній співрозмовник, іранці делікатно посміхнулися й, зі словами: «Французький імперіалізм є для нас менш небезпечним…», почали згадувати про Діен Б’єн Фу, війну в Алжирі, операцію «Мушкетер»…

Здивування оповідача зрозуміти неважко. Згідно з поширеними на той час уявленнями, інтелектуальні обрії простих іранців не відрізнялися широтою. Земляків Фірдоусі й Хайяма вважали людьми традиційно аполітичними, перейнятими фаталізмом, забобонами, невірою у власні сили й панічним страхом перед владою… Однак революція явила світові зовсім інше обличчя древньої країни. Її сини й дочки безстрашно йшли під кулі карателів та гусениці танків, показували приклади громадянської солідарності, виявляли високу політичну активність і здатність до стрімкої та ефективної самоорганізації. Куди й поділися страх, забитість, приниження, які здавалися одвічними! «Люди базару», мешканці бідних районів раптом почали виказувати загострений інтерес до проблем, далеких від кола їх звичних зацікавлень.

Перервімо нашу розповідь про іранську революцію 1979 – майже весь її сенс полягає для нас у тому, щоб показати: явище, яке воліємо розглянути не є поодиноким у світовій історії визвольних змагань. Маємо на увазі ту духовну трансформацію, якої зазнали сотні тисяч українців протягом «помаранчевої революції». Адже навіть не молотком – важкою кувалдою вбивали в їхні голови протягом майже всіх років недолугої незалежності, що сучасні українці є підніжками Московії, чорноробами Європи, електоратом Кучми, кріпаками олігархії, фанатами Сердючки, дурними хохлами, «казлами», бидлом тощо. Причому на кожнім кроці впадали в очі незаперечні свідоцтва того, що саме так воно є: знерухомлені заводи, забур’янені чорноземи, спорожнілі села, обсаджені юрмами жебраків «блошині ринки», майже тотальний розмах корупції, «блату», правового нігілізму… Здавалося, одвічні моральні чесноти українства пішли з димом – навіть відроджена церква безпорадно розводила руками, вчорашні дисиденти принишкли, письменники перестали писати бодай «у шухляду». Й уже сливе відкритим текстом вальяжні московські політтехнологи запевняли світ, що їхні плани спрацюють у Хохляндії «на все сто», а можливий протест буде приборкано швидко та ефективно. Ця відвертість ламала накинуті «правила гри», але, переповнені своїм дочасним тріумфом, вони не годні були стриматися, та й із боку ледащих салоїдів не чекали жодного серйозного спротиву.

Аж раптом на промерзлий та ослизлий Майдан виходять не сотні, а сотні тисяч протестувальників! Аж раптом виявляється, що величезна кількість українців обирає не «пепсі», а таки свободу – й готова підтвердити цей вибір власним свідомим зусиллям та пожертвувати задля нього чималою часткою свого часу, здоров’я, праці, статків. Аж раптом заробітчани, пенсіонери, домогосподарки виявляють глибоке розуміння політичних хитросплетінь, які ще вчора, здавалося, цікавили їх якнайменше…

Несподіваний вибух соціальної енергії, сливе моментальна зміна суспільних настроїв на «протилежні за знаком», ланцюгові реакції поширення громадянських чеснот… Виглядало, ніби невидимі процеси, які підспудно розвивалися в надрах зубожілого й звироднілого соціуму раптово прорвалися назовні й явили світові свої плоди. «На Майдані відбулося народження української громадянської нації!» - схожі тези, не раз повторювані в ті буремні дні спонукали думати, що народженню мали передувати й «зачаття», й більш-менш тривала «вагітність». Але ж ні – як в Ірані, так і в Україні перебіг післяреволюційних подій засвідчив, що насправді ніяких ґрунтовних змін у суспільстві не відбулося. Здійснивши революційні акти, які перед тим видавалися неймовірними, обидві нації не спромоглися на низку майже тривіальних подальших кроків – підтвердити свій вибір повсякденною поведінкою в пореволюційну добу; налагодити ефективну діяльність структур громадянського суспільства; легальними демократичними важелями унеможливити ухиляння нових лідерів від курсу реформ… Й сьогодні, коли під дверима чиновницького кабінету вдивляєшся в порожні очі покірних жертв бюрократичного свавілля, важко повірити, що ще недавно саме ці люди, завзяті й рішучо налаштовані на перемогу, стояли на Майдані під поривами крижаного вітру, впритул до вимуштруваних і добре озброєних «силовиків».

Ми тут не ведемо мову про те, чому революцію зрадили її провідники, швидко відмовившись від реформаторства й поринувши в стихію олігархічних змов та міжусобної колотнечі. Нас цікавить, чому революцію зрадив народ – своїм навдивовижу легким поверненням до звичного трибу життя, просякнутого недовірою, хамством, корупцією, жорстокістю, русифікацією, ошуканством, плазуванням перед можними… І не варто пояснювати другу з цих зрад першою – адже там, на Майдані, було очевидно, що не політики пробудили націю до громадянських чеснот, а, навпаки, нація піднесла пересічних завсідників кабінетних нарад і кулуарних «коаліціяд» до високого статусу революційних вождів та народних трибунів. Піднесла, але втримати на довший термін виявилася не годною…

Тоді яким же реаліям суспільного буття відповідали просвітлені обличчя та безкорисливе поступування народних революціонерів? Які джерела живили нездоланну енергію всенародного здвигу? Що за дивовижна сила увірвалася раптом у сіре повсякдення українців, на мить відкривши в їхніх душах незглибимі родовища громадянських і національних чеснот – аби, здійснивши працю «в царині неймовірного», потім швидко й сливе безслідно зійти на пси?.. Що стоїть за вибухоподібними безуспішними проривами до свободи (такі приклади не обмежуються Іраном та Україною), які здійснюють нації аж ніяк не волелюбні, не громадянські, не готові до реальних змін у суспільному бутті й власних головах?

* * * * * * * * * *
Полишімо на мить стихію народних революцій, аби пригадати собі деякі особливості явищ зовсім іншого роду… В будь-якому підручнику з хімії можемо прочитати фрази на кшталт «атоми елемента Е вступають у хімічну реакцію…». Зауважмо, що хімічні реакції відбуваються на «далекій периферії» атомів, й то за участі об’єктів сливе «нематеріальних», себто електронів. При тому чим важчим є атом, тим більша частина його електронів залишається хімічно пасивною, оскільки, по-перше, вони рухаються довкола атома по т. зв. внутрішніх, ближчих до ядра орбітах, а по-друге – пари електронів з протилежними магнітними моментами утворюють малоактивні комплекси. Атом має дістати певне збудження, аби деякі з пасивних електронів розпарувалися й виявили хімічну активність – як це, приміром, стається з галогенами при утворенні ними сполук вищих ступенів валентності. З можливих способів переведення атомів у збуджений стан назвемо два – відносно «м’який» фотохімічний, коли збудження стає наслідком поглинання атомами квантів випромінювання й «жорсткіший», натомість більш універсальний спосіб теплового підігріву…

Що нагадує нам цей опис? Готовність індивіда брати участь у тих чи інших суспільних процесах зумовлюють (принаймні настільки, наскільки така участь є справою вільного особистого вибору) ті «нематеріальні» ідеї, що панують в його голові. Як і електрони при атомах, далеко не всі ідеї, що гніздяться в головах представників певного соціуму справляють помітний вплив на їхню актуальну поведінку – частина їх перебуває в стані напівзабуття, або ж у комплексі з «протилежними за знаком» ідеологемами. Спільнота має бути переведена в особливий енергетичний стан, аби ідеї, що довший час не знаходили собі застосування раптом зринули з надр колективної пам’яті й почали «рухати світом».

Відомо, що під гіпнозом або в критичних ситуаціях людина здатна пригадувати речі, які видавалися давно й безнадійно забутими. Досліди такого роду підтверджують, що обсяг людської пам’яті є насправді незрівнянно більшим, ніж про то можна судити з буденної поведінки індивіда чи звичної тематики її розмов. Ще більшою мірою цей висновок стосується такої складної структури, як колективна пам'ять соціуму… Як іранці в 1979-му, так само й українці в 2004-му мали що «пригадати» з досвіду протестної самоорганізації народного загалу: в Ірані доволі масові протирежимні акції мали місце в 50-х та 60-х рр., а в Україні – у переддень незалежності та під час кампанії «Україна без Кучми». Питання полягає не в тому, чи присутні в народній пам’яті елементи досвіду організації опору владному свавіллю, а в тому, які саме чинники в певний момент зумовили приведення в рух цих почасти задавнених, а почасти заблокованих скепсисом та невірою ідеологем?

Позірно в соціальній мобілізації загалу вирішальну роль відіграють інформаційні впливи. На тлі розвинутих вище фізико-хімічних аналогій неважко уявити, як квант інформації приводить свідомість індивіда у збуджений стан – і, коли схожі процеси набувають масовості, стається революційний вибух… Однак «фотохімічний» механізм адекватно пояснює радше окремі революційні епізоди (наприклад, штурм Бастилії в 1789-му), ніж перебіг революцій у цілому. Глибший аналіз засвідчує, що революційні лідери нечасто відкривають загалові якісь принципово нові істини й що їхній вплив годі звести до простого інформування про факти й обставини.

Тоді звернімося до механізму «підігріву». Як «ісламській», так само й «помаранчевій» революції передували періоди потужного економічного зростання, внаслідок чого значній частині громадян вдалося підвищити свій матеріальний та соціальний статус. Автор пригадує, як його мати, спостерігаючи в 1979-му по телевізору за перебігом подій у далекому Тегерані, зауважила – люди на вулицях, по-європейські вдягнені й вочевидь не бідні, не схожі на іранців «традиційного» типу… Чимало «помаранчевих» революціонерів відверто хизувалися фірмовим взуттям, мобільниками, «цифровичками» тощо. Значна частина тих добровільних «спонсорів», які надавали в розпорядження революції харчі, теплий одяг, намети, транспортні засоби не спромоглися би на такі жертви кількома роками раніше, коли Україна борсалася в тисках економічної кризи.

Економічне зростання є потужним підігрівачем суспільної активності. Набуваючи статків, змінюючи свій статус у суспільстві, людина постає перед потребою перегляду засвоєних норм та стереотипів, відтак «відкривається» для нових ідей. Коли їй стають доступними, скажімо, власне авто й закордонні турне, вона починає гостріше відчувати свавілля придурка-податківця чи ідіотизм цілого суспільного ладу, що те й друге перед тим зносила мовчки... А коли такі настрої набувають достатньої масовості, аби звичним явищем стали контакти між їхніми носіями, утворюється відчутне ментально-енергетичне поле. Власне, польова взаємодія спричинює дивовижні зміни в свідомості та поведінці людей. Ще вчора, приміром, для пересічних іранців Америка «була десь далеко» – її вплив одні з них не помічали, а другі вважали невідворотним, як посуху в Хорасані чи зростання квартплати. Аж ось напруга силового поля критичних щодо Америки настроїв сягнула невидимої межі – й торговці з базару чи завсідники чайхани почали жваво обговорювати такі сливе абстрактні для них теми, як роль США в придушенні чілійської революції або негативні наслідки монетаризму «за Фрідменом».

Економічний поступ «розігріває» суспільство й у інший спосіб – роблячи очевиднішими й дратівливішими контрасти між бідністю та багатством; тріумфами тих, хто встиг «заскочити у потяг» зростання й поразками тих, хто «залишився на пероні»… Проте сам по собі «підігрів», хоч який інтенсивний, не є достатньою передумовою для революційного вибуху – адже, приміром, нафтові монархії Аравійського півострову не зазнали жодних революційних струсів. Активовані внаслідок такого «підігріву» очікування та невдоволення можуть в різні способи зазнавати плавної та безпечної для можновладців дезактивації. Потрібна додаткова праця, аби активований стан соціуму перетворився на стан революційний.

Для з’ясування природи такої додаткової праці показовим є розвиток революційних подій в Ірані. В січні 1978-го наклепницька стаття про аятолу Хомейні вивела демонстрантів на вулиці традиційно релігійного Кума. Демонстрацію було розстріляно, похорон жертв розстрілу вилився в нову демонстрацію. Оскільки вшанування пам’яті померлого на 40-й день є релігійним обов’язком, наступні маніфестації збиралися майже автоматично, а розправи з їхніми учасниками примножували потенціал протесту. Восени демонстрували вже мільйони іранців, підтримувані страйками на заводах і нафтопромислах. У січні наступного року країну покинув шах, а 1 лютого до Тегерану повернувся аятола Хомейні. Невдовзі по тому збройні сутички військових авіаторів із шахською гвардією стали останнім героїчним акордом революції.

…Читач із фізичною освітою міг би в цьому місці нашої оповіді вигукнути «Еврика!» - настільки описаний вище процес схожий на добре йому знайоме явище резонансу. Сутність останнього полягає в тому, що порівняно слабкими поштовхами інтенсивність руху коливної системи можна збільшити у багато разів, якщо періодичність цих поштовхів співпаде з періодичністю власних коливань системи. «Хрестоматійним» прикладом ефективності резонансної дії є історія з мостом, який не раз витримував великі навантаження, проте завалився, коли рота солдатів проходила через нього стройовим кроком... Математична теорія резонансу є достатньо складною й неочевидною в своїх висновках, тому з цих висновків наведемо лише два найважливіших для нашої теми. Перший полягає в тому, що основні закони резонансу інваріантні відносно матеріального субстрату коливної системи, а другий – що період власних коливань системи є залежним лише від одного з її параметрів (наприклад, для підвісного маятника таким параметром є його довжина).

Противники іранської, української та багатьох інших революцій часто стверджують, що перемоги революціонерів були оплачені великими грішми сумнівного походження. Зазвичай живильним ґрунтом таких закидів є радше негативні почуття, ніж реальні факти. Сутність народних революцій полягає якраз у тому, що матеріально-фінансові субвенції на їхнє переведення є неспівставними з розмахом подій. Енергетику цих явищ слід пояснювати не масштабами їх зовнішнього «стимулювання», а вмінням революційних лідерів своїми акціями «попасти в такт» із природними коливаннями протестних настроїв загалу. Різниця між резонансно розбурханою народною активністю й виступами оплачених чи примусово мобілізованих протестувальників кидається у вічі кожному хоч трохи неупередженому спостерігачеві. Розхитування маятника революції не слід тлумачити і в тому сенсі, що її вожді, мовляв, використовують фанатизм юрби, грають на низьких інстинктах людей абощо. Елементи «брудної» політичної гри бувають тут присутніми хіба факультативно, в цілому ж працю з гармонізації та синхронізації протестних інтенцій, які реально існують у суспільстві слід визнати радше суспільно корисною.

В одному з підручників фізики автор натрапив на опис надзвичайно цікавого, як для нашої теми експерименту. До горизонтально натягнутої мотузки підвішені два коротких маятники, а посередині між ними – вдвічі довший. Привівши у рух один із коротких маятників, ми бачимо, як другий невдовзі теж починає дедалі сильніше розхитуватися, аж доки годі стає відрізнити, який з двох маятників був збудником руху – при тому довгий маятник далі перебуває в стані спокою… Слабеньких коливань мотузки виявилося достатньо, аби «в повному обсязі» передати енергію руху від першого короткого маятника до другого, але довгий маятник, ближче розташований до джерела збудження, цей процес оминув, оскільки він має інший власний період коливань.

Схожим чином в різних частинах соціуму можуть відрізнятися власні періоди коливань протестної енергії. Зокрема, «помаранчева революція» виявила, таку відмінність між двома частинами українського суспільства. Погодьмося, важко повірити, ніби у 2004-му мешканці Донбасу чи Криму мали менше об’єктивних підстав для протестних настроїв, ніж кияни або галичани. Проте поштовхи «помаранчевих» так і не спромоглися попасти в такт цим настроям, натомість ледве не втрапили в цей такт їхні політичні візаві… Отже, розкол українства є сумною реальністю, а не вигадкою найманих політтехнологів.

* * * * * * * * * *
Здійснивши успішний революційний акт, лідери народного руху одразу припиняють свої штовхальні зусилля – адже відтепер подальші розхитування енергетичного поля становлять для новоспеченого (відтак ще неміцного) режиму смертельну небезпеку. Саму по собі цю різку зміну поведінки лідерів не слід уважати актом зради революції – небезпека зради ховається деінде.

Енергетику процесу, який відбувався дотепер украй спрощено можна описати наступною схемою. Коли дореволюційне суспільство перебувало в квазінормальному стані «цвинтарної» стабільності, в свідомості пересічного індивіда ідея свободи була міцно закомплексована з протилежними їй ідеологемами (наприклад, з невірою у досяжність свободи), а відтак не стимулювала жодної активності (1). Підігрів соціуму призвів до розпарування цього комплексу (2 -3), а резонансний процес – до такого відносного посилення першої його компоненти, що в певний момент стало можливим майже зовсім не зважати на другу:
﴾↕﴿ ﴾↑↓﴿ ﴾↑…↓﴿ ﴾▲…↓﴿  
1 2 3 4 [1]

У вищій стадії (4) цього процесу ідея свободи здатна штовхати, й нераз штовхає своїх носіїв на вчинки, здатні здивувати світ. Проте після припинення розхитувань в’язкість соціального середовища починає гасити волелюбні інтенції (благо що основної мети нібито досягнуто – «наші» вже при владі) – й процес, зображений на схемі [1] з більшою чи меншою швидкістю, проте обов’язково починає рухатися у зворотному напрямку… Відтак постає питання: чому, за неминучості затухання революційного напруження, деякі революції все ж бувають успішними ? Як можемо судити з низки спостережень, більш-менш успішна реалізація революційної програми стає наслідком комбінування наступних сприятливих чинників (тут називаємо їх за порядком відносної ваги):

а) ще перед революцією в суспільстві формувалися «острови свободи», виникали структури та соціальні групи, які виламувалися з авторитарно-традиційного трибу життя й були налаштовані на ефективне використання наслідків політичних змін;

б) в історичному минулому суспільство вже мало досвід свободи, який зберіг свою привабливість для наступних поколінь;

в) на хвилі революції виникли структури громадянського суспільства, здатні до щоденної ефективної праці на ниві відстоювання громадських свобод та реформаторського курсу;

г) в суспільстві дістали поширення та тривкий авторитет демократичні й реформаційні ідеології.

Як бачимо, жодна з цих передумов не може розглядатися як похідна від енергетичної потужності народного здвигу. Так само очевидно, що в пореволюційній Україні всі чотири передумови були відсутні сливе начисто, а саме:

1) Ніякі «прогресивні класи» українського суспільства не уникли деструктивного впливу всеосяжної «постперебудовної» кризи й не спромоглися за недовгі роки наступного зростання витворити «макети» альтернативних проектів національного поступу. (Так, уважаючи об’єктивною метою революції «європеїзацію» вектора розвитку України, мусимо визнати, що нині жодна скільки-небудь помітна й згуртована верства її населення не сповідує на ділі європейські цінності.)

2) Актуальна минувшина українства не містить переконливих прикладів успішної демократії, міфологеми ж «козацької доби» абощо для постіндустріальної нації навряд чи можуть стати ефективним заохоченням до ламання звичних стереотипів.

3) Українська незалежність була позначена глибокою профанацією структур громадянського суспільства. Майже одразу після свого виникнення вітчизняні політичні партії, «вільні» профспілки, «незалежні» ЗМІ, демократичні об’єднання, згромадження за фахом та інтересами тощо почали або занепадати, або перетворюватися на формації патронажно-клієнтельного типу, з непрозорим фінансуванням і «закритим» механізмом прийняття стратегічних рішень. «Помаранчева» революція призвела хіба до деякого переформатування в середовищі цих псевдогромадянських структур, тому тиск з їхнього боку післяреволюційні лідери країни відчувають так же слабо, як і можновладці доби кучмозою.

4) Ці самі лідери запопадливо підхопили з рук попереднього режиму естафету підтримання стану ідеологічної «атомізації» суспільства та концептуальної невизначеності шляхів його розвитку – з усіма згубними для нації, проте вигідними для вузького кола «обранців» наслідками такого стану речей. На жаль, ні опозиційні «помаранчевим» структурам сили вітчизняного політикуму, ні середовища, здатні претендувати на статус «незалежних інтелектуалів», ні ширші кола громадськості не виявляють чіткого розуміння зв’язку такої постави з перманентно кризовим становищем нації та держави.

Відтак із потужної хмари випав слабенький дощик. Велика революція не похитнула жодного значнішого каменю в підмурівку української недолі та упослідженості. Народ виконав титанічну працю, плодами якої не вмів і не прагнув скористатися. По-королівськи щедрий подарунок самим собі, який зробили українці на революційному Майдані 2004-го мав такі самі ніякі наслідки, як той мільйон червоних троянд, що його бідний художник Піросманішвілі поклав до ніг актриси Маргарити… А втім, ми зазирнули вглиб себе – й побачили, якими прекрасними можемо бути самі, яку невідпорну принадність може мати українська ідея. Хіба такий наслідок можна назвати геть ніяким?



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4