Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Ірраціоналізм, волюнтаризм, романтизм як філософські основи ідеології українського націоналізму

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
м. Полтава

Український націоналізм можна підтримувати, можна поборювати, але заперечити факт його існування неможливо. З націоналізмом пов’язана ціла історична епоха в минулому, він поступово зміцнює свої позиції в наш час і, очевидно, має неабиякі перспективи у майбутньому. Тож з огляду на це виглядало цілком логічно, якщо б націоналізм став об’єктом всебічного вивчення з боку українських науковців, які займаються проблемами історії, політології, філософії, філології, соціології, націології, психології тощо. Однак здобутки сучасної вітчизняної науки у цій сфері надзвичайно скромні. Особливо це стосується філософського осмислення ідеології українського націоналізму. Зазвичай, все обмежується коротенькими замітками про Д.Донцова у підручниках та посібниках з історії філософії, при чому ці замітки як правило спираються на авторів-істориків, які в кращому випадку стверджують, що «інтегральний націоналізм» – це щось відмінне від фашизму, навіть самостійне за походженням, однак таке, що несе тавро своєї епохи – епохи, коли в моді був тоталітаризм і радикалізм… На нашу думку, це не дуже наукове визначення. При цьому здійснюється лише досить поверховий аналіз суспільно-політичних поглядів Донцова, глибокі світоглядні засади якого як правило ігноруються.

Фактично, на сьогодні об’єктивним науковим вивченням проблем, пов’язаних з ідеологією українського націоналізму, займається надзвичайно вузьке коло дослідників, серед яких насамперед потрібно відзначити філологів та політологів: В.Іванишина, О.Багана, Б.Червака, П.Іванишина, С.Квіта та ін. Це надзвичайно мало, з огляду на величезне суспільне та наукове значення цих проблем. Щоправда, не бракує мало об’єктивних студій (наприклад, М.Рябчука чи Я.Грицака), але вони, на жаль, мало що дають для зрозуміння природи і значення українського націоналізму.

Загалом потрібно відзначити, що осмислення ідеології українського націоналізму на науковому, тим більше філософському рівні – справа надзвичайно об’ємна. На тему філософії українського націоналізму можна написати не одну дисертацію – і навіть цього буде замало розкриття даної проблеми. Тож мета даної роботи полягає у визначенні і характеристиці ірраціоналізму, волюнтаризму, романтизму як самих основних рис філософської бази націоналізму, для чого насамперед потрібно звернутись до вищезгаданого Дмитра Донцова.

Відразу зазначимо, що Д.Донцова аж ніяк не можна вважати головним чи тим більше єдиним ідеологом сучасного українського націоналізму, основоположником якого безперечно був Т.Г.Шевченко. Ідеї націоналізму також притаманні іншим вітчизняним авторам, зокрема Лесі Українці, пізньому Франку та цілій плеяді письмеників-вісниківців (Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Липа, Л.Мосендз, Олена Теліга та інші). Серед теоретиків і практиків націоналізму можна назвати насамперед Миколу Міхновського, Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Ярослава Стецька, а також ряд ідеологів ОУН (М.Сціборський, С.Ленкавський, Ю.Вассиян, З.Коссак, Д.Андрієвський, Д.Мирон-Орлик та багато інших).

Однак ім’я Донцова дійсно виділяється з цього ряду ідеологів. Його заслуга полягає насамперед в тому, що він здійснив філософське обґрунтування ідеології українського націоналізму. Водночас потрібно зазначити, що Донцов не винаходив велосипеду, а просто навчився на ньому їздити – він не видумував нічого нового, просто провів систематизацію, осмислив і зробив більш доступним те, що було відомим задовго до нього. Навіть донцовська «нова людина» – це аж ніяк не продукт його роздумувань, не доктринерський витвір, це радше очищений від нашарувань чужоземного бруду і власної ментальної гнилизни справжній український тип, необхідний для здобуття державності і відновлення могутності нації. Те саме ми можемо говорити про погляди Донцова на суспільство, державу, Церкву, культуру, геополітику та ін.

Щоб віднайти ті шляхетні піднесені ідеали, які українці значною мірою втратили за роки своєї бездержавності і які стали такими не популярними в епоху «бунту мас» і «релігії шлунку і сексу», Донцов звертався до «Духу нашої давнини» – до часів козаччини та середньовічної (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руська держава) України. Будучи чудовим літературним критиком, він також ґрунтовно проаналізував творчість Шевченка, Франка, Лесі Українки («Заповіт Шевченка», «Ідеї Шевченка про Бога і націю»,«Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького», «Криза нашої літератури», «Душевна драма Івана Франка та його сучасників», «Поетка українського Рисорджимента (Леся Українка)» та ін.), зумів розкрити не тільки їхні суспільно-політичні, але й філософські погляди. Водночас Донцов був надзвичайно високоосвіченою людиною (доктор права, поліглот) й уважно стежив за розвитком західної літератури та філософії, його підхопила загальноєвропейська хвиля «долання епохи Ratio» (за О.Баганом), повернення до ірраціоналізму та ідеалізму, що стали визначальними рисами його філософії. Немов тяжким двосічним середньовічним мечем, своїм гострим словом рубав він доктрини матеріалізму і раціоналізму, прагматизму і меркантилізму, що лежали в основі соціалізму, космополітизму, лібералізму та інших ідей принесених, мовою Шевченка, «з чужого поля», ідей «Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріалізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки – Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни – заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію»[1].

Усі вище перелічені ідеологічні системи по своїй суті були доктринерськими. Вони були наслідком віри людей у необмежені можливості власного розуму, віри у прогрес, спроектований людською логікою. Донцов на власному досвіді переконався у шкідливості цих ідеологій і для українців, і для всього людства (через захоплення української інтелігенції соціалізмом та інтернаціоналізмом Україна програла Національно-визвольні змагання 1917-1920-х років; принесений на російських багнетах більшовизм став інструментом не тільки духовного та національного, але й фізичного нищення українського народу; а всі «переваги» панування на Заході лібералізму і демократії Донцов мав змогу бачити безпосередньо). Тому він мав достатньо підстав будувати свою концепцію націоналізму на діаметрально протилежних засадах, взявши за її основу часто логічно незбагненні, власне ірраціональні віру й глибинні національні почуття.

Цей ірраціоналізм видатного ідеолога і філософа виявляється в його волюнтаристському ідеалізмі. Волюнтаризм є досить характерним для європейської філософської думки ХІХ-ХХ століть (А.Шопенгауер, Е.Гартман, Ф.Ніцше), з якою Донцов був добре знайомий. Але варто зазначити, що він не імітував чужі досвіди, а виробив власну концепцію волюнтаризму.

Що ж таке «воля» для Д.Донцова, яке визначення дає їй ідеолог українського націоналізму? «Дефініція тут нічого не поможе. – говорить філософ. – Ця ірраціональна здібність людської душі (виділення наше – І.З.) не вміщається в мову понять, її треба вміти вичути» [2]. Варто відзначити, що в даному випадку воля трактується як явище суб’єктивне, як властивість кожної людини, а не як універсальна субстанція. Продовжуючи роздумувати над поняттям «воля», автор «Націоналізму» далі цитує Шопенгауера: «волю так само тяжко схопити поняттям (begrifflich), як і останній зміст слів Бог, сила, просторонь». Опісля Донцов пише: «Головною її прикметою є те, вона є ціль у собі, рух, що не залежить від об’єкту (виділення наше – І.З.), але шукає його собі. – і продовжує цитувати вищезгаданого німецького філософа, – Новонароджена дитина… бурливо рухається, казиться і кричить: вона страшенно хоче, хоч ще й не знає, чого вона хоче» [3]. Як бачимо, тут уже йде більш об’єктивне трактування волі. Загалом, донцовський волюнтаризм важко чітко окреслити як суб’єктивний або об’єктивний. Він поєднує в собі і деякі думки Шопенгауера, і суб’єктивну «волю до влади» Ніцше чи «волю до життя» Д.Лондона.

Якщо найкращим втіленням волі до влади у Ніцше є Надлюдина, то в Донцова – це Герой. Загалом, героїчна етика і культ героїв – дуже важливі складові ідеології українського націоналізму. Цьому є декілька пояснень. Пояснення перше, прагматичне: щоб добитися реалізації своєї мети – звільнення українських земель і здобуття національної української держави, необхідна боротьба, боротьба відчайдушна і жертовна, а як показує історія, найкращим стимулом до боротьби якраз і є нестримний героїчний порив. Тому й потрібно захоплювати українців прикладами славних діянь їхніх предків, формувати культ героїв. Пояснення друге, цивілізаційно-культурне: націоналісти прагнули не тільки відновлення української державності, а й загального відродження європейської культури, що надзвичайно занепала у «вік мас», вік «європейського нігілізму» (за Ніцше), а для цього було потрібним відновити героїчну етику, яка була надзвичайно характерною і для Античності, і для християнства, і для варварського кельтсько-германського світу, і для культури лицарського Середньовіччя.

Д.Донцов писав: «Часто ця воля виявляється як героїзм. Герой або накидує свою волю окруженню, перемагає, або не приймає цього окруження, не дає йому зігнути свою несмертельну волю, не хилиться перед ним, і гине, але не визнає чужої волі над собою. Він шукає смерти, воліючи її від упокорення перед зненавидженим окруженням»[4]. Тут воля, воля до влади (адже герой «накидує свою волю окруженню»), розглядається в індивілуальному, можна навіть сказати, егоїстичному, контексті і напряму перекликається з волею до влади ніцшеанської Надлюдини. Однак Герой у націоналізмі, будучи людиною обраною, будучи певною мірою Надлюдиною, – це не прагматичний егоїст, це особа, що жертвує всіма своїми особистими інтересами в ім’я загального блага, в ім’я вищих ідей (шевченківських ідей Бога, Батьківщини, Свободи), воля до влади героя реалізується насамперед у волі до самовладного буття його нації.

Для Донцова воля до влади розглядається насамперед у суспільному, а не індивідуальному масштабі і виконує роль необхідної умови життєздатності нації (точніше індивідуальні вольові зусилля зливаються у волю до влади цілої спільноти. «Нація – це гурт органічно спаяних хотінням однієї цілі (виділення наше – І.З.) людей»[5]). Варто зазначити, що попри досить поширену думку про те, що вчення Фрідріха Ніцше справило надзвичайно великий вплив на ідеологію українського націоналізму, насправді ставлення націоналістів до цього видатного філософа було доволі критичним, зокрема Я.Стецько у одній із своїх ранніх статей слушно зазначив, що Ніцше можна сприймати тільки доти, доки він не доходить до виразного анти-християнства («Його неґація релігії нам не підходить!»[6]). Чого не скажеш про німецьких націонал-соціалістів, які не тільки підхопили антихристиянські мотиви Ніцше, а й, вульгарно потрактувавши, довели його тезу про Надлюдину до бездумного зоологічного расизму.

З огляду на певну «невизначеність» волюнтаризму Донцова (відносно його, волюнтаризму, суб’єктивного або об’єктивного характеру), дехто може критикувати видатного ідеолога за певний еклектизм. Однак у межах його романтичного ірраціоналізму провести чітку межу між об’єктивним і суб’єктивним неможливо й напевне навіть не потрібно. Донцов не ставив перед собою мету написати словник з філософії, дати кожному явищу чітке визначення, він хотів насамперед вдихнути в свою концепцію націоналізму дух життя і боротьби, дух вічного руху, такий притаманний для європейських, «фаустівських» (за Шпенглером), народів, такий необхідний для того, щоб зробити українців вільною державною нацією.

Донцов знаходив у волі вічний романтичний порив, яким пронизане буття і кожної людини зокрема, і людства в цілому, і всього всесвіту. «Це вічне стремління, вічний невсипущий гін, що лише хвилево задовільняється, щоби знову стреміти наперед. Це стремління абстрактне, ірраціональне, щастя в собі. В нім людське щастя, і лише в нім, в цім переході від бажання до його задоволення, а від нього до нового бажання»[7]. Напевно, ці слова Донцова надихали не одного націоналіста і на яскраве, як вогонь життя, і на полум’яну геройську смерть.

В межах філософської бази ідеології українського націоналізму від волюнтаристського ідеалізму невід’ємним є романтизм. Слід зазначити, що романтизм відіграв величезну роль у становленні не тільки українського, але й загалом європейського націоналізму. Тут найперше потрібно згадати Йогана Гердера. Цей німецький філософ-романтик, будучи палким патріотом своєї батьківщини, розкрив величезне значення мови у бутті народу, ствердив неможливість поза національного розвитку особисті, став на чіткі позиції антиімперіалізму. Таким чином він не тільки прискорив процес об’єднання Німеччини, а й посприяв національному пробудженню бездержавних, насамперед центрально-східноєвропейських, народів.

Романтика для Донцова – це насамперед відданість вищим, нематеріальним, ідеалам, по суті це ціннісний, аксіологічний, ідеалізм. Романтика – це теж свого роду прояв ірраціонального в людині. Патріот може свідомо йти в бій, наперед знаючи що він програє, але Честь Нації йому дорожче понад усе – понад будь матеріальні цінності, понад саме життя. Все це суперечить інстинкту самозбереження, суперечить здоровій логіці, тверезому, раціональному, мисленню, але так є.

Не хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам радість боротьби.
Солодше нам у бою помирати,
Ніж жити в путах, мов німі раби.

Ці слова із гімну українських націоналістів (автор слів – Олесь Бабій) чудово ілюструють увесь пафос націоналістичної романтики. Звісно, націоналіст не ставить собі за мету обов’язково померти заради ідеї, але сам факт відданої боротьби йому приносить радість, ту радість, яку може відчути тільки романтик: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї» (перша заповідь «Декалогу українського націоналіста» Степана Ленкавського).

Щоб дати дефініцію поняттю «романтика» («романтичний дух»), Донцов цитує Е.Ренана і визначає його як «тяготіння до великих речей». Він пише, що «Для «романтика» важнішою від добробуту – є «національна місія», від миру – боротьба за неї, від інтересів даної генерації тривалі інтереси нації, від щастя одиниці – міцність спільноти, держави»[8]. Також Донцов часто звертається до образу Дон Кіхота, який дуже добре розкриває суть романтики. Літературний герой Сервантеса дивує всіх оточуючих своєю фанатичною боротьбою за абстрактні цінності, відданістю високим ідеалам Середньовіччя. З образом Дон Кіхота співзвучні «лицарі абсурду» Олени Теліги. Дійсно, потрібно бути саме тим «лицарем абсурду», невимовним романтиком, щоб утверджувати цінності, які широкий загал не сприймає. Не раз «лицар абсурду» гине, але від своїх ідеалів не відрікається. При цьому борець-романтик керується насамперед не холодним раціональним розмислом, виходячи з того, що його ідеї обов’язково переможуть, а його самого нащадки визнають героєм – він живе, працює, бореться саме гарячим романтичним поривом, гарячими вірою і почуттям.

Окресливши самі головні аспекти філософських основ ідеології українського націоналізму, підведемо підсумки.

В основі ідеології українського націоналізму лежить ірраціональна волюнтаристська філософія. Це відповідає загальноєвропейським тенденціям розвитку філософської думки ХІХ – поч. ХХ ст. (поворот до романтизму, ідеалізму, ірраціоналізму), а також засадам самого націоналізму, який протиставляв себе доктринерським ідеологіям, що базувалися на основі раціоналізму і матеріалізму.

Онтологічну базу цієї філософії важко окреслити як чітко об’єктивний або суб’єктивний волюнтаризм. З одного боку, воля – це «здібність людської душі», з іншої – «ціль у собі, рух, що не залежить від об’єкту». Вирішення цієї онтологічної проблеми власне не є таким важливим, як насамперед вираження волі в самій людині. Як в індивідуальному, так і в суспільному масштабах воля розглядається як «воля до життя», «воля до влади».

Важливою рисою філософії націоналізму є романтизм, який спирається на ірраціональне в людині і полягає у відданості останньої певним ідеалам.

Таким чином ірраціоналізм, волюнтаризм та романтизм в межах ідеології українського націоналізму органічно поєднуються і складають його філософську базу.



Примітки
1. Донцов Д. Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності // www.banderivets.org.ua
2. Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця: ДП “ДКФ”,2006. – С.151.
3. Там само.
4. Там само. – С.156.
5. Ленкавський С. Філософічні підстави «Націоналізму» Донцова// Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця: ДП “ДКФ”,2006. – C.231.
6. Стецько Я. Межі боротьби в індивіда; націоналізм за й проти Ніцше.// Стецько Я. Боротьба для боротьби, чи змагання за вартості? // www.banderivets.org.ua
7. Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця: ДП “ДКФ”,2006– С.152.
8. Там само. – С.167.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4