Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Глухий кут інформаційної політики

Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі при президентові України оприлюднила заяву, в якій висловила занепокоєння загрозливою ситуацією у сфері свободи слова та інформації, і запропонувала оздоровлювати інформаційний простір шляхом денаціоналізації та усуспільнення існуючих державних та комунальних ЗМІ.

Така заява консультативно-дорадчого органу, що утворений при главі держави, можливо й віддзеркалює певні небезпечні процеси у медійній сфері, але тільки не глибину проблеми, перед якою опинилася країна, а точніше її інформаційна складова.

Однак спершу кілька слів про саму заяву. Ще вчора президент, прем’єр-міністр, інші політики та чиновники високого рангу упевнено стверджували: чи не єдиним досягненням помаранчевої революції залишається свобода слова. Сьогодні ж стає очевидним: упав останній бастіон народного зриву 2004 року. І про це заявив державний орган, створений «помаранчевим» президентом.

Але проблема із свободою слова в Україні, на жаль, лише одна із багатьох, які з’явилися в інформаційній сфері країни, що потерпає від економічної і політичної кризи.

Якщо бути гранично відвертим, то слід визнати, що Україну уразив інформаційний параліч. Спробуємо довести це.

Передусім слід констатувати - в країні відсутня єдина державна інформаційна політика, спрямована на утвердження стратегічних національних інтересів в Україні та за її межами. Натомість кожна гілка влади, окремі державні органи проводять власну інформаційну політику, нерідко спрямовану на компрометацію інших інститутів влади. Більше того, подекуди в системі однієї гілки влади проводяться «дві», або ж і більше інформаційних кампаній, які взаємозаперечують одна одну. Яскравою ілюстрацією може служити історія із розісланим МЗС диппредставництвам за кордоном «темником» за результатами засідання РНБО з питань енергетичної безпеки, який містив інформацію з дискредитації в очах світової спільноти газових домовленостей уряду.

Дедалі суттєвішу роль відіграють закордонні ЗМІ, що ведуть мовлення на Україну й часто-густо дезорієнтують наших громадян стосовно позиції української влади з того чи іншого питання. Намагання ж державних органів поставити таких мовників у рамки українського закону наштовхується на шалений опір, організований антиукраїнськими елементами.

Впливові ж і рейтингові вітчизняні ЗМІ, які переважно контролюються олігархами, фактично не вилазять із перманентних передвиборних баталій і не виконують своєї основної функції: об’єктивно та неупереджено інформувати громадян про події в державі і світі. Це призводить до того, що у «запалі боротьби» партійні та корпоративні інтереси беруть гору над інтересами держави, що підриває і без того хиткий фундамент української незалежності.

Катастрофічний брак коштів, особливо в умовах фінансово-економічної кризи, не дає можливості державі оперативно, а головне ефективно використовувати власний медійний ресурс для відстоювання інтересів суспільства і держави.

Так, вже в березні ц.р. можуть припинити мовлення Національні теле- та радіокомпанії, обласні державні телерадіоорганізації. Закриється чимало місцевих комунальних газет. На межі виживання й Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ».

За таких умов, владоможці просто неспроможні щось зробити для формування якісно нової інформаційної політики, яка б враховувала реалії світової економічної кризи та сучасні геополітичні виклики. Адже в країні з квазіліберальним режимом, де лише імітуються демократичні інститути та процеси, а насправді всіма правами та свободами користуються виключно представники фінансово-політичних кланів, відсутні можливості для реалізації цілісної та послідовної інформаційної політики, яка б забезпечувала національні інтереси.

Вражає також недалекоглядність та ідеалізм різноманітних так званих експертів-інформаційників. Більшість з них вперто продовжують мусолити питання, які не відповідають найважливішим потребам сучасності, особливо в контексті гарантування національної інформаційної безпеки.

Треба, нарешті, чесно визнати: сьогодні такі «пріоритети» як створення суспільного телерадіомовлення, роздержавлення друкованих державних та комунальних ЗМІ, інформування населення з питань євроатлантичної інтеграції втратили актуальність.

А тому перший крок, який би мала зробити держава та громадськість з метою вироблення модерної інформаційної політики, це відмовитися від «догм», які сповідувалися впродовж останніх, докризових років.

Перманентні інформаційні атаки на Україну, загострення внутрішньої політичної ситуації, поглиблення економічної кризи, очікування соціальних бунтів – ось справжні виклики, на які треба негайно давати відповіді, зокрема засобами інформаційного захисту держави.

Україна фактично опинилася на межі втрати державності, а ми й надалі товчемося довкола питань на кшталт суспільного телебачення, про які варто було б дискутувати у «мирний» час.

Нині світова спільнота дедалі більше усвідомлює, що порятунком від економічного хаосу та соціальних потрясінь може стати повернення державі усіх необхідних функцій впливу і контролю. Іншими словами, якщо ми хочемо зрозумілої та ефективної інформаційної політики, треба мати сильну консолідовану владу. Зважаючи на вітчизняний історичний досвід державотворення, кризові явища у політичній та соціально-економічній сферах, зовнішні загрози, стає зрозумілим, що розбудова системи політичного управління на засадах ліберально-демократичної моделі є хибним шляхом для України.

Подолати новітню руїну може лише національна держава, в якій існує сильна влада зосереджена в одному кулаці. Українська держава повинна стати президентською республікою, де глава держави безпосередньо очолює уряд. Тільки така конфігурація влади дозволить провадити інформаційну політику в інтересах нації і держави.

Сучасна модель державної інформаційної політики, яку здійснюватиме нова влада, має базуватися на таких принципах: пріоритету національних інтересів України; розширення та захисту інформаційного простору країни та регіонів; протекціонізму національному інформаційному продукту; єдності та координації дій центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Серед ключових завдань політики в інформаційній сфері мають бути:

розвій національного інформаційного простору, який зміцнюватиме цілісність країни на ґрунті національних цінностей, завдань, ідей;

збереження національної та культурної самобутності українського народу;

просування інтересів країни у світі, утвердження її позитивного іміджу;

забезпечення інформаційного суверенітету України.

Основними напрямами такої політики будуть:

забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації, недопущення монополізації медійних ринків з метою унеможливлення маніпулювання громадською думкою, зокрема, шляхом заборони створення і діяльності засобів масової інформації, засновниками яких є нерезиденти, зареєстровані в офшорних зонах або в країнах, законодавство яких не передбачає розкриття інформації про засновників або власників за запитом української сторони; встановлення обов’язку засобу масової інформації розкривати інформації не лише про власників ЗМІ першого рівня, але й про власників та пов’язаних осіб всіх рівнів; запобігання доступу контрафактної інформаційної продукції;

розроблення та виконання комплексної програми розвитку державних ЗМІ, підвищення ефективності їх використання для пропаганди культурних і духовних цінностей України, їх популяризації у міжнародному інформаційному просторі;

розвиток супутникового мовлення, зокрема формування пакета інформаційних послуг для розповсюдження через національний супутник зв’язку та мовлення в режимі безпосереднього широкосмугового супутникового мовлення з включенням до такого пакета загальнодержавних телерадіопрограм;

впровадження цифрового телерадіомовлення;

забезпечення трансляції програм вітчизняного телерадіомовлення на територію інших країн, в тому числі іноземними мовами;

запровадження квотування присутності в ефірі телерадіоорганізації аудіовізуального продукту, виробленого в одній країні;

надання статусу засобів масової інформації веб-ресурсам вітчизняного сегмента Інтернет;

створення системи дієвого контролю за дотриманням вимог законодавства про інформацію та встановлення суворої відповідальності за його порушення, включно з анулюванням ліцензій або скасуванням реєстрації ЗМІ, які проводять антиукраїнську діяльність.

Віримо, що Україна вийде із глухого інформаційного кута.

Богдан Червак,
Ігор Радзієвський



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4