Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Філософія і проза: романи Любомира Сеника

Богдан ПАСТУХ
(Львів)

Важко оцінювати артефакти тих, кого знаєш особисто. У випадку з Любомиром Сеником це саме та ситуація. У такому разі здається, що об’єктивність стане тобі ворогом, але де можна побачити об’єктивну розмову про художнє слово? Тим більше в сучасній хижій маркетинговій атмосфері, де критика стає суттєвим рекламним доважком до художнього тексту. При чому не суттєво яка критика – хвалебна чи навпаки, вона у нинішніх довкололітературних обставинах відіграє швидше не роз’яснювальну, а спонукальну до читання функцію.

Автор, чиї твори викликали у оглядача інтерес, абсолютно не вирізняється рекламними прикметами, на відміну від молодих письменників (Б-О. Горобчук, Д.Лазуткін, О.Коцарев, назвати можна ще багато, тут не залежить саме на цих іменах). Не знаю, чи з погляду сучасного читача ця, за своєю суттю, лицарська прикмета є позитивом, оскільки сам “барометр лицарства втрачено”, але мені особисто імпонує те, що Любомир Сеник оминає літературні торговища. Зрештою закономірно – він не для них. Це досить характерний приклад кабінетного “закритого” письменника, письменника без епатажу, без крику, без галасливої провокації. Така рекламна стерильність призвела, і це зрозуміло, до утворення певного критичного вакууму навколо творів цього автора. Кілька згадок про його творчість (не лише в Україні, але і за кордоном) абсолютно дисонують з правдою, з реальним об’ємом написаного ним (близько шести художніх книжок). Погодьтесь, не мало. Хоча треба визнати, що не всі, як на мене, твори є читабельними. Тут спробую дати короткий огляд художніх проб автора, акцентуючи на одному з останніх романів “Сьома брама” (Ужгород: Ґражда, 2007).

Дивлячись на творчість Любомира Сеника як на певну дистанцію, бачимо феномен, що доволі рідко трапляється у прозаїків, особливо тих, які працюють з великими епічними формами. Перший роман автора у художньому плані є, я би сказав, найбільш вдалим, якщо порівнювати його з наступними творами. Йдеться про роман “Ізійди, Сатано!” (друге видання 2000 року). Які причини такого парадоксу? Де класичний розвиток жанрової свідомості? Припускаю, що у цьому випадку зіграла ситуація, про яку можна сказати “заборонений плід завжди солодкий”. Робота над текстом роману відбувалась у 1975–1977 роках. Людина у радянському просторі, чи є у неї вибір? – така тема згаданого роману. Твір з очевидною ідеологічною структурою, написаний у роки стерильно-художнього радянського часу, написаний “у шухляду”. Як мені відомо, письменник працював таємно, навіть близька родина не була втаємничена. Крім того, цікава деталь – під час написання автор дізнавався про обшуки інтелігенції у Львові і завчасно вивозив текст роману за місто, ховав його, творчо “пересиджував” певний час, а тоді брався за написання знову. Можливо тому роман написано трохи нерівно, не всі частини в художньому плані довершені, але загалом твір справляє хороше враження своєю моральною чистотою, поетикальною вишуканістю.

Автор у романі “Ізійди, Сатано!” “ліпить” героя різними способами від портрету до діалогу. Імпонує те, що Василь (центральний персонаж) поданий з одного боку рельєфно, виразно, з іншого, він не має ідеологічної мозаїчності, іншими словами, герой переконаний у власній непомильності. Сумніви, що приходять до нього, тільки додають живого, людяного присмаку до його образу, створюють йому своєрідну людську тінь. Сюжетні колізії роману вибудовуються таким чином, що подієва лінія утворюється на межі двох світів – зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній як територія Зони радянської системи, представлена Цибатим (працівником КҐБ), і внутрішній як психосвіт Василя, який демонструє з одного боку ліризм, а з іншого намагається вольовими зусиллями протистояти системі, принаймні не втратити людського обличчя. Але про волюнтаризм героя говорити, очевидно, у даному випадку немає підстав, оскільки тема Страху людини перед Системою знімає відповідну інтерпретацію. Подано різні варіанти пресингу радянського “катка” на людину: вигнання з роботи, поневіряння і т.д., не буду наводити тут приклади – арсенал Цибатих відомий. Вловлюється чомусь, що прототипом Василя є сам автор. Занадто глибоко і натуралістично жорстко представлена “правда життя” у творі. Тут відчувається, що авторові близька ця тема не тільки ідеологічно, вона природно присутня в ньому, він прожив ці часи, тому може адекватно відтворити цю “внутрішню еміграцію”. Говорю це з метою розкрити причину успіху роману “Ізійди, Сатано!”. Але цей момент буде причиною неуспіху в інших творах. Про це трохи далі.

Ніжними, чутливими постають герої в еротичних епізодах. Нагадаю, роман писався у час, коли офіційно було заявлено – “сексу немає”. Ці сцени виписані досить майстерно, якщо можна так висловитись, в ретростилі. Тут немає психофілії, ультрафізіології чи ще щось подібного. Натомість є двоє людей, що історія про них складена ще в “Пісні Пісень”. Все просто, я би навіть сказав традиційно, невимушено, без надлишку.

Ще одна тема, яка проартикульована в романі – тема повстанського руху опору. Цікавим є не тільки залучення такої тематики в романний простір, але і те, що вона історично абсолютно діахронна з центральними подіями, які відбуваються у творі. Але таке часове накладання має свою доцільність. Можна розуміти це таким чином, що повстанська тематика є ніби джерелом, що оприявнило в Василеві опір. Така романна діахронія надає глибшого сенсу подіям, історично окреслює українську традицію бунту.

Кілька слів скажу про книжку “На червоному полі” (Львів: Академічний експрес, 1998). Це збірка новел та повість. Звертаю на неї увагу тому, що новели писались приблизно синхронно з романом “Ізійди, Сатано!”. У новелах відтворено часи, коли діяла українська Повстанська Армія. Ця тематика є досить важливою, тим більше, що зараз історично осмислюються ці події, їх, очевидно, потрібно осмислити і художньо. Новели за своєю силою є різні, але про це не зараз. Хочу тут показати, що події в творах, як на мене, виписані не завжди правдоподібно. Письменник бере сюжети, але забагато “нагортає” філософських роздумувань. Філософські розмірковування – не природа новели. Їх потрібно уникати, за ними губиться сюжет – головний м’яз жанру саме у цього письменника. Продемонструю один приклад – новела “Відстріл”: “Дуже туго затягнувся вузол дійства. Людина і звірина співдіють за неписаними законами” [Л. Сеник На червоному полі. Новели та повість. – Львів: Академічний експрес, 1988. – С. 92]. Звучить в стилі раннього українського модерну. Цього не потрібно оголошувати, але художньо виписати. Часто сюжетика тут віддає штучністю. Можна припустити – справа в тому, що автор намагається осучаснити психологію людини, що перебувала у вирі повстанських змагань, але це зробити важко, принаймні важче, ніж те, коли відтворюєш події, учасником яких ти був, тут навіть можна говорити більше про внутрішні події як психоакти героїв. І в цьому плані, у відтворенні “життєвої картини”, “Ізійди, Сатано!” вийшов досконаліший.

Тепер про один з останніх романів Любомира Сеника “Сьома брама” (Ужгород: Ґражда, 2007). Цей роман засвідчує певну реформацію в жанровій свідомості автора. Почнемо з того, що тут виконано художню модель, що тяжіє до постмодерного прийому. Говорю про елемент гри. У книзі зазначено, що текст є романом, отже художнім твором, але річ у тому, що автор є активним учасником подій в романі. Потрібно уточнити, що роман є епістолярним, написаний у формі листів-сповідей. Автор тут виконує своєрідну функцію сповідника, дає коментарі до тексту Римлянки, причому підписується власним іменем. Така художня гра є позитивом книжки, заплутування читача вводить інтригу. Про що книжка? Про любов, про сенс життя, про зраду. Відповіді на подібне запитання можна моделювати по-різному. Це справді так.

Трохи про художній бік роману. Зрозуміло, епістолярій не мусить прив’язувати до фабули, але як на мене, там, де вона з’являється, твір стає цікавішим. Початок листування є привабливим саме тому, що психологія героїні розкривається саме на сюжетному, зовнішньому матеріалі, вона прив’язана до реалій. У центрі опису Римлянки її мати – владна жінка, що “задавлює” членів сім’ї своїм диктатом, категоричністю наказів. Мені чомусь провелась паралель між цим образом матері і Ружею, героїнею роману “Чужоземка” польської письменниці Марії Кунцевич. Ці персонажі досить близькі за своєю внутрішньою природою.

Л. Сеник на початку роману мотивує вчинки героїв, опираючись на сюжет, це дає читачеві ширше розуміння згодом здіяного. Він подає певну генеалогію героїні. Зрозуміло, чому донька намагається вирватись з-під материної опіки. Це тонка, чутлива натура. Ось приклад, як вона сприймає світ: “Фортеп’яно, чорне, блискуче тіло якого, ніби жива плоть, непереможно манило мене до себе, і коли я торкалася його, мене проймала дрож творення…” [Л. Сеник. Сьома брама. – Ужгород: Ґражда, С. 13]. Як бачимо, стильова грація в цьому романі превалює. Хоча подекуди зустрічається і, якщо можна так сказати, “шансонний стиль”: “А ніжний доторк опік мене вогнем жадання і гіркістю розлуки” [Там само. – С. 55]. Це – мінуси роману.

Але разом з тим є давня хиба автора, яка проникла і в цей твір – жага філософувань. Хоч вони і подані під маркою “Роздуми про життєвий простір (із фрагментів авторового щоденника)”, це не робить їх цікавою частиною твору, не дає їм художнього права. Який читач витримає наступне?: “Однак не треба наївно думати, що ідеалізм є панацеєю від усіх наших бід і невдач на ґрунті самостановлення. Невдачі, звісно, від викривлення власного бачення майбутнього. Від неусвідомленого ідеалізму, який є праджерелом сутності людини в світі і світу в людині” [Там само. – С. 163]. І такого філософського письма тут є досить. Цього вантажу потрібно було уникати.

Відповідь автора на “Осінній лист” Олесі примушує читача “пробудитись” з “романного життя”. Іронія тут про “геніальних молодих” (йдеться про письменників), які “полюбляють гострі теми” [Там само. – С. 136] (йдеться про порнографізм у художніх творах) абсолютно недоречна, вона ніби “обриває” читання. Зрозуміло, що ця тема “проривається” у автора навіть у художньому творі, але їй тут, м’яко кажучи, не місце. Тим самим порушується наративна логічність.

Епістолярність твору, глибокий ліризм, латентність сюжету призводить до певної деформації романну структуру. Надмірне залюблення автора у філософську лірику є згубним фактором. Тут доречно буде навести слова У.Самчука: “Не думаємо воювати з поезією, але хочемо розуміти, що забагато золота чи меду – також шкодить. Пишучи прозу, не цураймось лірики, але її пропозиція вимагає суворої дисципліни, інакше вийде не проза, а патока” [Самчук У. Роздуми про літературу. Збірник літературно-критичних статей – Рівне:, 2005. – С. 40].

Отож побажання Любомирові Сенику – дотримуватись пропорційного нашарування філософських рефлексій і ближче триматись сюжету. Така художня формула, як показав короткий порівняльний аналіз, створює для автора більші можливості.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4