Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Чия правда: імперій чи націй?

У своїй публікації “Провінційний пояс периферій” (“День”, 2009, №11) Владислав Сикалов підняв надзвичайно цікаву й актуальну проблему: співіснування у світовому історичному процесі динамік імперських та партикулярних держав, співвідношення культурної ваги Центру і Провінції як вічних умов цивілізованого буття. Ця стаття у своєрідний спосіб перегукується із проблематикою щойно перекладеної студії українського політолога-емігранта Олександра Мотиля “Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження” (в-во “Критика”, 2009). Обидві публікації підказують задуматися над кількома глобальними й важливими питаннями щодо подальшого існування України у глобалізованому світі, моделювання нової української ідентичності, все європейських перспектив і т.ін.

В. Сикалов ставить кілька тез, формулюючи їх як виклики для сучасної України, її культури та ідентичності. Спробуємо осмислити їх ширше й оцінити, наскільки ці виклики є загрозливими для українського суспільства. Теза перша: територія України є периферією двох імперій (Російської й Австро-Угорської) “… усю геометрію тут окреслила імперія, все краще і міцне дала вона”, “…Київ у цьому схильний до подвійного удару, бо десь тут, уздовж столиці, по Дніпру, проходить провінційний пояс одразу двох периферій – західної і східної”. Теза друга: все сучасне українське є глибокою провінцією, сам Київ “невимовно провінційний”, “у ньому нема нічого сутнісно українського, як і у Львові”. Теза третя: великі континентальні імперії мали свою незнищенну “естетичну цінність”, більшу, ніж усілякі там національні держави, малі й невиразні, це особливо помітно, коли відвідати Відень – місто-казку. Теза четверта: імперії мають своє історичне виправдання, скільки би негативних оцінок їм не давали і якими б руйнівними вони не були, бо “якщо й потрібно щось пестити і плекати, то саме імперських дух як найбільш анти провінційний з усіх “духів”, що примушує поступатися егоїстичними інтересами заради спільної справи”. Теза п’ята: світ у разі послаблення імперства чекає загальна війна всіх проти всіх, хаос, який і є головною загрозою для сучасної України.

Із загального погляду на цю публікацію п. Сикалова відразу визріває два висновки: вона нечітка у поняттях і їй бракує завершеної, стрункої концепції. Кидаючи принизливі оцінки щодо України, автор цілком не задумується над історичними причинами, історіософськими мотиваціями сучасного розвитку української нації. Отже, спробуємо оцінити “жах” виписаних викликів за чергою.

Чи справді Україна є лише провінцією імперій і чи лише від них ми маємо все позитивне? Якщо забути, що Київ у ХІ-ХІІІ ст. і в ХVІІ ст. був великим духовним і культурним центром для всього слов’янського світу, що на базі української традиції (мовно-писемної, церковної, інтелектуальної) у ХVІІ-ХVІІІ ст. великою мірою розбудовувалася російська культура та імперія, що Україна, попри всі зовнішні нищення, зберегла свою цивілізаційну лінію історичного розвитку (виразні ментально-етнографічні особливості, багату літературу, яскраві мистецькі традиції, специфічний соціальний уклад та ін.), то можна уявити себе й “продуктами імперій”. Із тезою, що російська імперія і культура вплинули на українську національну інтелігенцію ХІХ-ХХ ст., яка моделювала українське відродження, ще наполовину можна погодитися (наполовину, бо треба враховувати й фактор всеєвропейського романтизму як ідеології, який сформував усі головні принципи національного відродження, в тому числі й для росіян, які мали імперію, але не мали повноцінної нації). Натомість теза про особливий вплив Австро-Угорщини звучить більше, як каламбур. По-перше, Австрія ніяк не присутня на Правобережній Україні (а зі статті В.Сикалова таке випливає). По-друге, на теренах своїх колишніх володінь, тобто в Галичині, Буковині й на Закарпатті, вона присутня хіба що нечисленними архітектурними спорудами. Міф про нібито особливу роль Австрії у формуванні ментальності й культури цих регіонів у 1990-і роки поширила групка львівської ліберальної інтелігенції, яка в такий спосіб прагнула надати сама собі якогось “європейського шарму”, а заодно “відрізати” свідомість мешканців Західної України від традиції українського націоналізму міжвоєнної доби, яка була їй особливо осоружною. Насправді ж названі регіони зазнали потужного культурного впливу не австрійської імперської культури, а, відповідно, польської національної культури (галичани), румунської (буковинці), угорської (закарпатці). У формуванні громадянського, ідеологічного, ментального обличчя сучасної Західної України вирішальну роль відіграв український націоналістичний рух, який найсильнішим був у Галичині, і тому вона найпослідовніша у своєму державництві, а найслабшим – на Закарпатті, і тому цей край, попри близькість до Австрії й триваліший час перебування в кордонах її імперіалізму, найменше виявляє державотворчих інтенцій, надзвичайно пасивний і невиразний у громадянському плані, схильний до сепаратизму.

Чи справді все українське є сьогодні суцільно провінційним і в Україні цілком нема українського духу, за Сикаловим? По-перше, авторові вартувало б дати чітке визначення “провінційності” та “імперськості” перш, ніж так відверто зневажати українську націю. А то він розкидує свої епітети наліво і направо, і читачеві важко розібратися, за якими критеріями і що оцінювати. По-друге, якщо автор ще й зараз, коли вже стільки сказано, створено і написано в українському дусі і про українську культурну своєрідність, і далі нічого не бачить національного, то засліплювати його можуть лише російські проімперські міфи, які сьогодні так активно продукуються в путінській імперії газу й нафти і які проглядають у його посиланнях, як на авторитет, на класичного російського шовініста та великодержавника К. Лєонтьєва. Коли людина засліплена міфами (а міф є елементом релігійної свідомості), то їй важко щось довести, вона просто не керується у такому стані розумом. І все-таки запитаємо риторично: сучасні невеличкі (“карликові”, за термінологією імперіалістів) і найрозвинутіші за всіма показниками держави, лідери світового поступу – Норвегія, Данія, Швеція, Фінляндія та ін. – теж “безнадійно провінційні”, як Україна, адже вони не виражають ніякої імперіальної ідеї? Їхнє національне буття не має ніякого сенсу?

Чи справді імперії мають якусь понадчасову “естетичну цінність”, а малі нації лише сіють хаос і взаємну ворожнечу (В. Сикалов посилається тут на кривавий досвід Югославії)? Не можна заперечити того, що великі імперії (Китай, Індія, Ассирія, Перське царство, Римська імперія, Арабський халіфат, Іспанська, Британська і Французька імперії ХVІ-ХІХ ст., кайзерівська Німеччина, Російська імперія і сучасні США) створили непроминальні вартощі у сфері культури, технологічного поступу, інтелектуальних здобутків, соціальної організації. Але здійснили вони це, бо акумулювали життєву й історичну енергетику десятків, іноді сотень підкорених народів; тому, що перетворили свої столиці й великі міста в гігантські генератори світових ідей, що мали змогу за рахунок поневолених і пограбованих витрачати незчисленні кошти на розвиток своїх управлінських інфраструктур, науки, техніки і т.ін. І саме цим вони переманювали в імперську культуру й свідомість тисячі й тисячі талановитих людей, які полишали імперіям тисячі й тисячі своїх творчих здобутків і відкриттів. Чи виграло, чи програло від цього людство? – ми не можемо оцінити. Адже на теренах кожної з перелічених нами імперій могли виникнути і розвинутися ще по кілька вогнищ інших оригінальних цивілізацій, які б по-своєму збагатили й урізноманітнили світ. Наприклад, араби притлумили своїми завоюваннями самобутню Сирійську цивілізацію і цивілізацію Північної Африки, перси не дали розвинутися цивілізації Малої Азії, римляни зупинили розвиток Галлії та Іберії, іспанці знищили цивілізації інків та ацтеків, росіяни асимілювали тюркське Поволжя і “замурували” імперськими “братськими” обіймами культурно унікальний Кавказ і т.ін. Зрозуміло, що невеликі народи, які залишилися поза імперіями, не могли конкурувати з ними у плані темпів економічного розвитку, акумуляції багатств, стимулювання культурних і технологічних ідей, але зате вони зберегли нам оригінальність своїх мистецьких традицій, мови, літератури, свій погляд на світ, які є не меншою вартістю, аніж космополітичні за сутністю культури імперій. Тож питання, – “де “центр”, а де “провінція”,– має свою відносність. Наприклад, Японія більшу частину своєї історії була лише “національною державою” (про концепт якої п. Сикалов говорить із такою відразою), але чи можна про неї говорити як про провінцію світу? Те ж можна сказати про Мексику, Чилі, Туніс, Італію, Ірландію, згадувані скандинавські країни, Нідерланди, Австралію, Корею, Південно-Африканську республіку, Ізраїль, а Туреччина набула якісних ознак розвитку тільки після прощання з захланницькими примарами імперства.

Що ж до Відня й Австрії, які п. Сикалов так прагне піднести до вершин зразковості й гармонійності (хоч за ними нам чомусь прогляділися тіні Російської імперії, яка, вочевидь, по-справжньому захоплює шановного автора, але він встидливо приховує це), то зазначимо наступне. Австрія стала “толерантною” до інших народів своєї імперії (слов’ян, угорців, румунів) лише тому, що не зуміла “перетравити” їх. Угорці від 1525 р., відколи втратили державність під ударами турків (битва під Могачем), зуміли вижити як нація тільки тому, що систематично підіймали поти австрійців і турків національно-визвольні повстання протягом усіх ХVІ-ХІХ ст., аж до “Весни народів” 1848 р., коли їхнє наймасштабніше тоді в Європі повстання змусило “подвоїти” Австрійську імперію на Австро-Угорську (1867 р.). Словенці, хорвати, трансильванські румуни, чехи, словаки, галицькі, буковинські й закарпатські українці, наче підводні острови, раптом виринули з океану історії й утвердилися тільки тому, що “заразилися”-пройнялися націоналістичними ідеями романтизму і з завзяттям взялися до національно-відроджувальної упертої праці, а гуманістично-демократичні умови ХІХ ст. не дали можливості австрійцям зробити з ними те, що вони зробили з чехами у 1620 р. (битва при Білій горі), тобто майже суцільно знищили їх у формах, близьких до етноциду. Іншими словами, Австрія стала “взірцем співжиття різних народів” тільки тому, що ті народи виявили занадто історичної волі до життя. Насправді ж її імперіалізм мало відрізнявся від інших імперіалізмів, цю різницю “вловлюють” лише ті середовища галичан, які, очевидно, аж надто полюбляють смакувати віденською кавою. Існують жорстокі закони співбуття народів: виживають лише войовничі й наполегливі у націотворчій роботі. Поза цим – лише фантазії й лицемірство. Так, до речі, формулював своє ставлення до космополітичних теорій наш Іван Франко, який, безперечно, добре знав, що таке Австрія, написавши про її сутність сотні статей і визначивши її, серед іншого, як “багно”.

Розмови про “благодатний вплив австрійського конституціоналізму і парламентаризму на галичан”, через що ці останні сьогодні особливо активні як громадяни, - це прекрасна, мало підтверджена історичними фактами казка. До 1940-х рр. галицькі міста й містечка на ⅔ складалися з поляків та євреїв, тобто не існувало українського середнього класу – дрібних власників, український соціум і націотворення формувалися на селі. Саме галицьке селянство було надзвичайно бідним, неосвіченим, це був один із найвідсталіших країв Європи (це бідність і відсталість барвисто описана тим же І.Франком чи В.Стефаником). Тож 99% галичан у ХІХ ст. мали дуже і дуже віддалене відношення до австрійського конституціоналізму чи вишуканого віденського мистецького модерну. Нечисельна галицька українська інтелігенція була надто “тонкою оболонкою”, щоб привчити населення краю до західних форм демократизму й соціальної самоорганізації, сутнісно модернізували його. Тільки динамічний і войовничий націоналістичний рух (діяльність ОУН і УПА) нарешті докорінно перевернув галицький світ, вирвав його із провінційного закостеніння, розгорнув повномасштабні процеси націотворення, тобто активістської концентрації зусиль більшості населення довкола національної ідеї і культуротворчих програм. Саме цей рух кинув до підпільної діяльності, до пристрасного навчання, до міст (“До міст!” – так називалася одна зі статей 1920-х рр. чільного ідеолога націоналізму Д.Донцова) десятки тисяч молодих і завзятих людей. Сьогодні в Галичині ледве чи можна знайти 100 родин, в яких згадують про австрійські діла їхніх предків, але сьогодні мільйони галичан пам’ятають через своїх рідних, чим була боротьба ОУН-УПА: майже в кожній галицькій родині хтось загинув чи боровся в УПА, когось вивезли на Сибір, когось замучили в тюрмах НКВД, або просто їхні близькі бачили, як героїчно боролися й гинули українські націоналісти у 1940-і роки і переказали це як Заповіт. І саме це творить громадянський активізм галичан, а не спогади про “бабцю Австрію”.

Зауважимо на берегах, що австрійський (і германський) імперіалізм в Середній Європі загалом відігравав фатальну роль: своїм наступом від ХІV до ХVІІІ ст. (почерговий розгром Чехії, Угорщини, яка творила тоді свою імперіальність, Речі Посполитої, а перед тим, у ІХ ст., руйнівний натиск на Велико моравське князівство) він знищив унікальну цивілізаційну основу цього макрорегіону, зробив його вразливим для майбутнього російського імперіалізму-гегемонізму. Саме боротьба за Середню Європу потім спричинила цілу низку страшних війн, включно з Другою світовою. Австрія зазіхнула на простір, який не могла втримати, і в цьому був трагізм її геополітичної ситуації як тягло нестабільної.

Чи мають імперії своє історичне виправдання? Колись А.Дж.Тойнбі найбільшою історичною заслугою імперій назвав поширення світових релігій (християнства, ісламу, буддизму). Тут, правда, можна заперечити, що багато народів повернулися до великих релігій через “далекопрохідних” місіонерів (прикладів надто багато). Усі теорії виправдання імперій чи бодай об’єктивістського аналізу їх (як от згадана книжка О. Мотиля) хибують однобічністю: у них йдеться тільки про культурно-цивілізаційні успіхи й здобутки імперій, але майже не згадується про їхні руйнування (причому дотла) цивілізаційних систем і культур сусідніх, поступово поневолених, народів. Кожна імперія – це передусім гігантський агрегат з “перемелювання” народів, мистецьких і соціальних традицій, усього “інакшого”. Чи відбувається цей процес “мирно і гармонійно”? – питання риторичне. Тому дуже дивно читати книжки чи статті людей, нібито лібералів за життєвими вартощами і принципами, тобто гуманістів, які про цей процес “перемелювання” пишуть з певною дозою байдужості або й уникають про нього згадувати. У статті п. Сикалова про такі “дріб’язки” цілком не йдеться, а у книзі О.Мотиля говориться про це між іншим. Як “молола” українців Російська імперія тільки в короткий період 1918-1953 рр. (до смерті Сталіна) ми добре пам’ятаємо: тотальний терор, голодомор, масові виселення. Який кошмар і жах стоять за цим – можна лише уявляти. Тож коли цій моральній, гуманітарній (і гуманістичній) катастрофі протиставляють щось на кшталт “відчуття імперської величі і розмаху”, “засвоєння вищої імперської культури”, “піднесення до вершин космополітичного братерства” тощо, то інакше як крайнім цинізмом і замаскованим шовінізмом це не назвеш.

Що ж до поняття “провінційності”, якою, за В.Сикаловим, хворіють усі неімперські народи, то зазначимо таке. Імперії з однаковим успіхом можуть “витягати” якісь малі народи до вершин цивілізації і “заштовхувати” їх у закутки відсталості та закостеніння. Прикладів аж занадто. Водночас існує інша історична логіка і закономірність: кожен народ, що виходив з імперії, після історично короткого періоду невпевнених кроків, розбалансування, повільного розвитку поступово переходив до темпів надзвичайно якісного комплексного розвитку (історичні приклади – Швейцарія ХІV ст., Нідерланди ХVІ ст., Бельгія та Італія ХІХ ст., Чехія й Угорщина ХХ ст. та ін.). Навіть сьогодні ми можемо спостерігати дивовижний успіх маленьких Словенії та Естонії, які, щойно позбувшись обіймів імперій, за темпами розвитку наблизилися до найпередовіших держав ЄС. А національні культури невеликих народів є чудовими перлинами у гігантському різнобарвному полотні світового багатоманіття. Зникнення кожної навіть найменшої культури якогось народу з глибин Азії чи Океанії – це втрата. Лише людина, вражена надмірною гординею і перейнята почуттям нігілізму до всього інакшого (бо незвичного для імперської штучної універсальності), може не розуміти цього.

Чи запанує хаос і всезагальне протиборство в разі падіння імперій, якими нас лякає п. Сикалов? Важко виміряти й вирахувати, скільки війн і втрат зазнало людство від змагань імперій і малих націй, що боролися між собою. На наш погляд, так поставлене питання звучить безглуздо. На тлі жахливих війн, які зараз ведуть США в Іраку та Афганістані, а Російська імперія на Кавказі, у Чеченії, якось не випадає усю цю політику називати “благом” для світової цивілізації. І все ж гадаємо, що ненаситні устремління великих імперій з їхнім обов’язковим деспотизмом (США тут виняток), поліційними системами тотального контролю, цинічними маніпуляціями долями десятків народів, з їхнім тупим гегемонізмом, проповіддю нетолерантності, шовінізмом були більшим лихом для світу, аніж існування невеликих, нехай і перейнятих дрібними амбіціями, національних держав.

Ось як схарактеризував одну з імперій видатний історик, який, мабуть, знав і розумів закони розвитку цивілізацій: “Нова Російська імперія містила в собі зародки власного руйнування. Країна, що вже мала більше земель, ніж могла вигідно скористатися ними, й далі потурала своїй невситимій зажерливості… Російські історики раціоналізували експансію країни, вдаючись до термінів “національні завдання” і “збирання земель”. Насправді Росію та її володарів охопило шаленство територіальних загарбань. Ота гонитва за землями була симптомом патології стану, породженої великою неефективністю та традиційним мілітаризмом. Яка страшна іронія криється в тому, що найбільша в світі країна потребувала дедалі більшої кількості земель та людей, аби позбутися свого почуття непевності, запровадити заходи, що їх інші держави здійснювали куди меншими ресурсами, і винагородити роздуту державну машину, яка стерегла трон Романових. Тут перед нами крайній випадок…bulimitia politika, або так званого “вовчого голоду”, великого територіального ожиріння організму, який може вижити, тільки дедалі більше споживаючи крові і плоті своїх сусідів” (Норман Дейвіс. Європа. Історія. – К.: Основи, 2001. – С.674).

Найстрашніше, що імперії своєю захланністю отруюють злобою мільйони людських душ, перетворюють мільйони на рабів, одурманюють мільйони сердець і голів фальшивими теоріями розчинення націй во “ім’я майбутнього космополітичного братерства” (найяскравіший приклад – російський більшовизм). Виміряти ці гігантські дози отрути справді важко, але вони неспівмірні з усіма можливими загрозами конфліктів серед малих держав. Доводити це через історію – зайве.


Олег БАГАН
Науково-ідеологічний центр
ім. Д.Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4