Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Універсальні виміри творчості Тараса Шевченка

Петро ІВАНИШИН ,
доктор філологічних наук, професор,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

Генералюк Леся. Універсалізм Шевченка: взаємодія літератури і мистецтва / Л.Генералюк. – К.: Наук. думка, 2008. – 544с. – Бібліогр.: с. 56-539.

Питання взаємостосунків творчості Тараса Шевченка із феноменом універсалізму є вельми актуальним для постімперської науки про літературу. На жаль, прочитання універсальних аспектів творчості геніального автора часто мали й мають політико-доктринерський, міфотворчий характер, через вписування її у наперед задану ідеологічну схему. Тому в радянський час дослідники, навіть коли мислили інакше, мусили насичувати свої праці марксистсько-ленінськими фразами про “революційно-демократичний” інтернаціоналізм та гуманізм Шевченка. Натомість частина сучасних шевченкознавців (уже начебто без цензурного тиску та партійних постанов) чомусь інерційно повторює мало аргументовані, політико-міфологічні тези іншого, ліберально-демократичного ґатунку, запропоновані передусім Г.Грабовичем. У цих наново запроваджених постмодерними авторами тезах утверджується думка про начебто універсальну “міфічну мисль” Т.Шевченка, про “космополітичний” та “загальнолюдський” характер його “міфотворчості”. Попри ідеологічні відмінності, призначення універсалістських (і радянських, і демоліберальних) прочитань Т.Шевченка на диво схожі: нав’язати читачеві ідею про поза- чи й антинаціональний характер його творів, зробити з геніального митця-націотворця такого собі “космополита-мудреца” (пригадуючи “Тризну”). Про інші, ще більш сумнівні й одіозні, виразно “десакралізаторські” (Л.Костенко) постмодерні образи Кобзаря навіть не варто згадувати.

Схожі витлумачення органічно випливають із імперсько-універсалістської суті комуністичної та лібералістичної ідеологій. Чи не тому ці ідеології так легко ставали світоглядною базою для різних колоніальних проектів: створення наднаціональних супердержав (різноманітних “союзів”), “універсальних цивілізацій”, “світових урядів” чи процесів “світової пролетарської революції”, “нового порядку” або глобалізації. Добре про універсалізм на прикладі поневолювальної політики сучасних США говорить С.Гантінґтон у “Зіткненні цивілізацій”: “Те, що для Заходу – універсалізм, для решти – імперіалізм” 1 . Переконливо показуючи, чому західна віра в універсальність західної культури, віра в сучасні західні цінності – демократію, вільний ринок, права людини, індивідуалізм тощо – як начебто “загальнолюдські”, є “невірною, ...аморальною і …небезпечною”, американський політолог зазначає: “Імперіалізм є неминучим логічним наслідком універсалізму” 2 .

Насправді трактування універсальних рис спадщини Т.Шевченка може мати, і таки мало, посутній пізнавальний вимір, якщо згадати роботи І.Франка, С.Єфремова, С.Смаль-Стоцького, Л.Білецкого, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Бойка, М.Рильського, Г.Клочека та ін. Йдеться принаймні про два можливі аспекти тлумачення універсальності художньої творчості. По-перше, універсальність можна трактувати як герменевтичну аналогічність , оскільки потужна творчість визначних національних майстрів справді може набувати певного міжнародного (однак навряд чи обов’язково “всесвітнього”) значення. По-друге, універсальною можна назвати полі артистичність – різнобічну творчість, яка однаково успішно проявила себе у різних галузях мистецтва.

Власне літературознавчо-мистецтвознавча монографія Лесі Генералюк цікава й важлива тим, що, розглядаючи не зовсім однозначну проблему “універсалізму Шевченка”, вписує її в наукову парадигму передусім другого значення (хоча не лише його): синтезу в межах однієї творчості літератури та інших видів мистецтва. Так у межах шести об’ємних розділів з’являється можливість побачити оригінальну дослідницьку модель “унікальної словесно-малярської картини буття українства” (с.10) в Т.Шевченка, Т.Шевченка як водночас геніального майстра слова і геніального маляра. У такий спосіб розвиваються спроби синтетичних прочитань митця у творчості І.Франка, М.Євшана, З.Тархан-Берези, Б.Лепкого, Ю.Бойка, Д.Антоновича та ін.

Використовуючи інтердисциплінарний підхід, авторка послідовно розглядає різні рівні художньої універсальності Шевченка: універсалізм його натури, енциклопедичність знань та академічність зацікавлень, синтезування раціонального й естетично-ірраціонального мислення, синкретичність світогляду (поєднання різних картин світу), розгляд різних варіантів взаємодії мистецтв у його творчості, передусім різновидів діалогізування літератури та образотворчого мистецтва, накреслення системи образів-концептів та ін. І все це зроблено на належній теоретико-методологічній базі, із залученням широкого малярського та літературного матеріалу у відповідному світовому контексті.

Академічний розгляд універсалізму дозволяє авторці прийти до доволі виважених висновків. Найприкметнішим із них стає думка про національний сенс шевченківської універсальної творчості. Так, скажімо, дослідниця зазначає, що “метафорика вічних питань українства” явлена і в літературному, і в мистецькому доробку Кобзаря, що часто, “репрезентуючи ідеї універсального вселюдського змісту, митець співмірює їх із трагедією свого підневільного народу, яка болить йому найбільше” (с.405). В іншому місці зазначається, що шевченківські наскрізні образи-концепти “існують як архетипні структурні одиниці його картини світу й дають можливість розгортання та інтеграції створених ним смислових явищ довкола центральної ідеї українства” (с.474). Загалом, уподовж цілої студії проводиться думка про те, що природа Шевченкового універсалізму “полягає не лише у багатогранності таланту чи комплексі набутих ним навиків і знань, а першочергово у його здатності інтегрувати в собі різні культурні й ціннісні системи, відшукувати глибинну логіку й взаємопов’язаність всього сущого, використовуючи цей процес становлення себе як особистості задля цілей становлення української нації як суб’єкта історії” (с.12). При цьому дослідниця, підтверджуючи новими фактами ідеї низки сучасних учених, вельми переконливо спростовує хибну думку про начебто “дуалізм” Т.Шевченка, про його “розірваність” на пристосовану (російсько-імперську) та непристосовану (українську) особистості. А також вельми переконливо реабілітує наукову вартість поняття “етноцентризм” стосовно мистецької творчості. (с.150-151).

Варто відзначити і такий момент. Не прагнучи малонаукової, хоча й модної у середовищі космополітичних інтелектуалів, деканонізаторської слави, Л.Генералюк виважено уникає сумно відомих постмодерних відкриттів (на кшталт міфів про гомосексуалізм і шаманізм Т.Шевченка, лесбійство Лесі Українки й О.Кобилянської, масонство І.Франка, соцреалістичність чи кітчевість Л.Костенко та ін.). Відзначаючи приналежність учителя Т.Шевченка Карла Брюллова та багатьох його друзів до масонських лож, говорячи про втілення російським художником у мистецтві “іконографії масонських доктрин”, вона все ж розмежовує творчість обох митців. Т.Шевченко, на думку дослідниці, у свій учнівський період перейняв у Брюллова лише “співмірні з традиціями українського іконопису загальні зображальні підходи”, зокрема алегоризм, однак, “віддавши пріоритет національному, родовому, відмежувався від космополітично-абстрактних ідей масонства”. Звідси заслуговує на увагу наступне судження авторки: “Тому його відомий колоритний пасаж про «изящно-роскошную» майстерню, в якій він, учень великого майстра, бачив «знойну дикую степь надднепровскую», «усеянную курганами», та «мученические тени наших бедных гетманов» (Щоденник, 1 липня 1857), – скоріш за все, зріле, а головне, свідомо задеклароване відмежування від масонських теософських ідей (включно з «німецькою філософією»), які володіли тоді умами російської аристократії” (с.90-391). Наступний виклад тільки підтверджує це припущення. Правда, що у наш час дивовижно толерантних та абсолютно незаангажованих інтелектуалів значать наукові докази та академічна відповідальність? Мабуть, нікого не здивує, якщо незабаром якийсь знекорінений культурним імперіалізмом розум самовдоволено і не без ентузіазму, не зважаючи на художні факти, творитиме черговий епатажний міф, тобто новаторське провокативне дослідження, тепер уже про Шевченка-масона, даючи свіжу поживу бульварним українофобам.

Не думаю, що окремі дискусійні моменти перекреслюють ґрунтовність дослідницьких висновків, однак вони спонукають до деяких застережень: навряд чи завжди в роботі спостерігаємо продумане вживання терміну “міф” (с.15, 44 та ін.), навряд чи у Т.Шевченка наявне масштабне заперечення “католицького варіанта християнства, в тому числі унії” (с.70), навряд чи Данте можна однозначно відносити до митців Ренесансу (с.134), навряд чи варто заперечувати наявність містичного начала у творчості Кобзаря (с.148) та ін. Можливо, більш переконливо виглядали б аргументи авторки, якщо б у монографії було враховано низку продуктивних у контексті її теми шевченкознавчих ідей із праць Д.Донцова (“Незримі скрижалі Кобзаря”, “Туга за егроїчним”, “Дві літератури нашої доби”), Т.Мейзерської (“Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Шевченка” (1997)), Вал.Шевчука (“Personae verbum” (2001)), В.Іванишина (“Непрочитаний Шевченко” (2001)), І.Дзюби (“Шевченкофобія в сучасні Україні” (2006)) та ін.

Однак, на мою думку, найбільшою мірою переконливість низки висновків підважує ідея дослідниці, що розвиває припущення Д.Антоновича і Я.Розумного про Т.Шевченка як митця ренесансного типу. Авторка вважає, що у літературній та малярській спадщині Т.Шевченка віднаходимо сплав Ренесансу та Романтизму (с.123), причому ренесансні аспекти висвітлюються у монографії таким чином, що створюється враження, наче вони домінують у тому сплаві. Йдеться про наступне: мовляв, Шевченко сповідує ренесансний ідеал людини (с.124), каркасом його творчої самореалізації поета-художника були ключові параметри “ренесансної програми” (с.125), головна ідея Шевченка “міститься в ренесансно-реформаційній площині” (с.132), йому притаманні “трагічний гуманізм” (с.142) та антропоцентризм у творчості (людина в Шевченка “поставлена у центр світового буття”) (с.143), сам Шевченко представлений як титан, “ренесансна людина”, мета якої “усвідомити багатовимірність світу… і утвердити себе як різнобічну творчу особистість, близьку інтенцією творення й самотворення до Творця ” (с.149) та ін. Щоправда, при цьому слушно піддається сумніву наявність ренесансного дискурсу космополітизму в Т.Шевченка (с.127), говориться про притаманне Шевченкові вже як романтичній людині “інтегрування себе з нацією” (с.149) і про те, що його “титанізм і антропоцентризм” “тісно поєднаний з… етноцентризмом, в основі якого – християнська мораль та українська народна етика” (с.150). Так у межах дослідницького сюжету утворюються деякі самосуперечності, аналітичні колізії.

Докладніше осмислення деяких ідей, пов’язаних із антропоцентризмом та гуманізмом Т.Шевченка, мені уже доводилось здійснювати (див.: “Вульгарний «неоміфологізм»…” (2001), “Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко” (2008) та ін.), тому тут зауважу лише наступне. Переважно суперечливі інтерпретації виникають через недостатнє врахування (інколи – ігнорування) дослідниками домінування у шевченківській свідомості та творчості буттєво-історичного, національно-екзистенціального типу філософського мислення, іманентного українській традиції. У випадку студії Л.Генералюк, як видається, маємо окрім цього, й не завжди критичне та адекватне тлумачення як “ренесансної метафізичної позиції” (с.141), так і брак глибшої герменевтичної оцінки епохи Відродження.

Не варто забувати, що окрім низки позитивних моментів (скажімо, критика численних недоліків тогочасної Церкви, утвердження цінності людської та національної свободи, зацікавлення деякими питанням національних культури та державотворення, переклади Біблії національними мовами, розвиток архітектури, скульптури, малряства тощо), доба Відродження (XV–XVI ст.) характеризується, щоправда, не завжди однаковою мірою і не у всіх діячів цієї епохи, значною кількістю суперечливих, а інколи й просто нігілістичних рис, якраз пов’язаних із утвердженням замість теоцентричної – антропоцентричної картини світу, а замість християнської гуманності – ідеології гуманізму. Якщо звернутися до узагальнювальних робіт (наприклад, В.Татаркевича 3 , О.Лосєва 4 , В.Роменця 5 та ін.), то неважко помітити доволі значну кількість таких рис. Наприклад, дослідники відзначають, що полеміка із католицькою схоластикою часто завершувалась тотальним відкиданням релігійної та Церковної традиції, а це призводило до появи не просто реформаційних, а відверто антихристиянських течій. Неоплатонічна гуманістична філософія тієї епохи часто поєднувалась із кабалістикою, магією, алхімію та іншими окультними практиками. Абстрактно-метафізичний та ілюзорно-утопічний розгляд людини зумовив зникнення середньовічної кореляції “Бог – людина”; людина тепер часто прирівнюється до Господа. В основу новітнього типу мислення – гуманізму – лягає титанізм, який по суті підміняє Бога людиною, який перетворює людину в центр і земного, і небесного світу. Людина-титан – homo universale – живе за принципом: “Я – понад усе!”, вона нехтує інтересами інших, поширює себе на весь світ, вона водночас виражає і свою універсальну обдарованість, й аморальне бажання нав’язувати всьому світу свої власні закони. Ренесансне суспільство – це суміш естетичної витонченості, наукових відкриттів, розвитку мистецтві водночас – розпусти, насильства, нетерпимості, жорстокості, сваволі і тиранії.

Що ж, мабуть, не випадково більшість антибуттєвих, поневолювальних націю та людину ідеологій майбутнього – класичний лібералізм (лібертинство, Просвітництво), утопічний соціалізм, соціал-демократизм (марксизм, комунізм, соціалізм, марксизм-ленінізм), анархізм, неолібералізм (постмодернізм), частково (опосередковано, передусім в аспектах антихристиянського расизму й неоязичництва) псевдотрадиціоналізм та ін. – так чи інакше виводитимуть свої доктрини саме від гуманізму Відродження (“практичної системи вільнодумних переконань” (О.Лосєв)).

Звичайно, геніальну творчу особистість, як про це мудро зауважив Є.Маланюк, неможливо втиснути в межі якогось одного напряму, стилю, методу тощо. Тому, можливо, й деякі ренесансні елементи можна віднайти в малярській чи літературній спадщині Т.Шевченка, як віднаходимо там, окрім потужно репрезентованих романтизму й реалізму, окремі риси сентименталізму, класицизму, бароко чи просвітництва. Однак вважати ренесансний (як і будь-який інший – просвітницький, комуністичний, неоліберальний) гуманізм пріоритетним у межах світогляду та типу творчості Т.Шевченка, мабуть, не зовсім доречно. В багатьох моментах антилюдяний і безбожний титанізм Відродження, титанізм faber mundi – творця і володаря світу – все ж, вочевидь, чужий художній, передусім літературній, спадщині шевченківського романтичного генія, генія, як уже неодноразово доводилось, глибоко християнського, націоналістичного, онтологічно-екзистенційного, а тому – гуманного. Докладніше про це можна поговорити в окремих студіях.

Окреслені дискусійні моменти не перекреслюють вартості новаторської роботи Л.Генералюк, яка вперше в сучасному літературознавстві запропонувала масштабне академічне дослідження обох геніальних виявів творчої персоналії Т.Шевченка – письменника і маляра. При цьому їй вдалось без космополітичних аберацій показати і потужні універсальні виміри художнього вираження Кобзаря, і виняткове анагогічне значення його серцевинної для нової української культури творчості.



1. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций; Пер. с англ. Т.Велимеева, Ю.Новикова. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2003. – С.282.
2. Там само. – С.282, 511-512.
3. Татаркевич В. Історія філософії: Т.2: Філософія Нового часу до 1830 року / Пер. з пол. Я.Саноцький, О.Гірний. – Львів: Свічадо, 1999. – С.7-47.
4. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения // Ел. ресурс: http://www.koob.ru/losev/estetika_vozrojdeniya
5. Роменець В.А. Історія психології епохи Відродження. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. – С.8-75, 378-385.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4