Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Тарас Шевченко як етик

Петро ІВАНИШИН ,
доктор філологічних наук, професор,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

Пахаренко В.І. Начерк Шевченкової етики. – Черкаси: Брама-Україна, 2007. – 208с.

Професор Василь Пахаренко належить до тих сучасних учених, які чимало зробили для постімперської актуалізації ім’я та творчості найбільшого українського генія. Бажання очистити сприйняття Т.Шевченка від класово-атеїстичних стереотипів марксистко-ленінського літературознавства, показати його передусім як апостола християнської та національної ідеї, активне заглиблення у різні, навіть найскладніші твори поета, цікаві пошуки адекватних Кобзареві теоретичних і художніх контекстів – ці та інші риси можна вважати домінантними у шевченкознавчій спадщині цього динамічного літературознавця. Можу пригадати, як зачитувалися його “Незбагненим апостолом” (1994) впродовж 90-х викладачі і студенти, працею, що навряд чи втратила своє значення і сьогодні. Зачитувалися, мабуть, не як остаточною істиною (надто багато там було суперечливих моментів, деякі з яких тридцятирічний автор згодом переосмислив), а, швидше, як справді новаторською спробою глибокого прочитання унікального поетичного досвіду. Вкрай потрібним, методично продуктивним є його багатогранний навчальний посібник “Шкільне шевченкознавство” (2007), який посутньо допоможе вдумливому педагогові. Надзвичайно важливою є й активна науково-організаційна й редакційна робота цього вченого, зокрема, перевидання шевченкознавчих раритетів (С.Балея, С.Смаль-Стоцького та ін.). Окремою темою для розмови можуть бути інші – історико- та теоретико-літературні – зацікавлення дослідника.

Читаючи нову книжку В.Пахаренка, книжку з інтердисциплінарної сфери філософського шевченкознавства – “Начерк Шевченкової етики”, – варто мати на увазі основні наукові спрямування автора. Йдеться про його далеко не безуспішні спроби зглибити пізнання творчості свого великого земляка. Тоді по-іншому можуть бути побачені окремі ідеї та висновки дослідника, більш гнучкішою стає модель діалогу із запропонованою авторською концепцією. До речі, йдеться саме про наукові інтенції, на відміну від, на жаль, сучасних спроб квазінаукових, хоча й прикритих науковими ступенями, надінтерпретацій Т.Шевченка, в яких політичне бажання “десакралізації” (Л.Костенко) переважає все інше. Вживаючи термін І.Дзюби, важко не назвати такі тексти “шевченкофобськими”.

Перед нами не монографія, не розвідка, не трактат, не цілісне есе, а справді начерк. І з цього варто виходити. Бо не усвідомлення жанру книжки, може перешкоджати її рецепції, завищуючи або занижуючи очікування. Книжка пропонує поглянути лише на деякі найважливіші, найзагальніші риси Шевченкової етичної системи з позицій завжди близьких авторові екзистенціалізму та христології. Щоб не залишити читача сам на сам із екзистенціалістичною філософією та естетикою, автор цілком умотивовано дає у першому розділі – “Биття об стіну буття” – власне розуміння цієї філософської течії та її мистецько-літературних аспектів. І це, на мою думку, дуже важливо, по-дослідницьки коректно. Оскільки не бракує сумних прикладів, коли той чи інший автор береться інтерпретувати, не окресливши попередньо (навіть для себе) власної методологічної бази, не усвідомивши, що трактування таких начебто відомих і широко застосовуваних стратегій як міфокритика, постколоніалізм, христологія, постструктуралізм, аналітична психологія, екзистенціалізм та ін., може бути різним, включати різні, навіть протилежні, аналітичні досвіди, не всі з яких співмірні між собою чи й узагалі продуктивні з літературознавчої точки зору. Звичайно, із авторським тлумаченням екзистенціалізму, його різновидів та представників можна дискутувати, не пошкодили б йому і суттєві поглиблення та доповнення, але при цьому не варто нехтувати наступним. Все це можна зробити саме тому, що В.Пахаренко не залишився у полоні начебто само-собою-зрозумілого, не злякався й деяких авторитетів, що взагалі заперечують наявність екзистенційного методу, а завдав собі труду пояснити основи власного розмірковування.

У другому розділі – “Екзистенційно-етичні мотиви у творчості Т.Шевченка” – міститься сім нарисів, в основу яких лягли статті, написані для Шевченківської енциклопедії. У них на достатньо широкому поетичному матеріалі та із залученням думок низки авторів (І.Франка, С.Смаль-Стоцького, Ю.Барабаша, Є.Сверстюка, М.Бердяєва, М.Достоєвського, І.Дзюби, Ю.Шереха, В.Яременка, Г.Ігліцького, Г.Грабовича, Є.Нахліка, О.Забужко, Л.Плюща та ін.) осмислюються джерела Шевченкового етизму, аналізується опозиція “добро – зло”, з’ясовуються проблеми теодицеї й антроподицеї, розглядається феномен людського зла та шляхи його подолання, уточнюється еволюція світобачення генія.

До, на мою думку, виразно продуктивних моментів аналізованої роботи варто зарахувати до окреслення екзистенціалістів (“екзистенційників”, як їх пойменовує автор) залучення філософського терміну Д.Донцова “трагічні оптимісти” (с.13), слушно, саме в екзистенційному дусі, виявлено основні корені “духовної катастрофи” Нового часу від доби Ренесансу (с.17), ґрунтовно покритиковано так званий атеїстичний екзистенціалізм (с.34), досить цікаво окреслено християнський екзистенціалізм (с.37), слушно актуалізовано можливість розгляду письменників як філософів (с.55), вдало критикується постмодернізм, але поруч із цим не завжди враховуються строкатості модернізму (с.62), ґрунтовно доведено неспроможність думок тих сучасних дослідників (наприклад, Є.Нахліка), які малодоказово говорять про не- чи й антихристиянство Т.Шевченка (с.117), добре осмислено феномен егоїзму як основи людського зла у творчості поета (с.130), добре окреслено деструктивність космополітичного світогляду, однак важко погодитися із автором, що кожен раціоналізм є “над- чи антинаціональним” (с.138), слушно витлумачено “рабську покору” як зло в поезії Кобзаря (с.147), чітко увиразнюється шевченківська думка про потурання злу як більший гріх, за активну боротьбу із ним, а тому поет не виключає “насильницький шлях боротьби зі злом” (с.188, 192) та ін.

Однак видається не зайвим зауважити, що християнсько-езистенційне окреслення етики Т.Шевченка було б набагато переконливіше і глибше, позбулося б значної кількості не зовсім переконливих моментів, якщо б дослідник врахував низку аспектів. Назву лише деякі. Наприклад, не завадило б більш глибоко залучити до критичного діалогу низку українських мислителів та вчених національно-христологічного та націоцентричного спрямування – Д.Донцова, Ю.Вассияна, Л.Білецького, Є.Маланюка, І.Огієнка, Ю.Бойка, Г.Клочека, Вал.Шевчука та ін. Не зовсім зрозуміло, чому автор не розвинув деякі із висловлених раніше своїх фундаментальних ідей. Ідеться, скажімо, про апробоване у “Незбагненому апостолі” поняття “екзистенції нації”, оскільки людина “може існувати як Людина… лише в середовищі своєї нації”, оскільки “немає громадян Всесвіту, планети, як немає людини абстрактної”. На жаль, не отримала розвитку у новій праці й концептуальна думка, висловлена у передмові до перевидання герменевтичних творів С.Смаль-Стоцького “Філологічний подвиг” (2003): “Він (Смаль-Стоцький. – П.І.) найпереконливіше, неспростовно виокремив серцевину Шевченкового генія – український націоналізм”. Дещо диве судження на с. 70, де єдиний раз згадується націоналізм, – “Тарас Шевченко був послідовним гуманістом, а тому послідовним націоналістом (і навпаки)” – навряд чи може бути прикладом такого розвитку.

Останній момент стосується самого екзистенціалізму. Можливо, якщо б автором було враховано наявність окрім теїстичного та атеїстичного ще й онтологічного різновиду цієї філософської течії, потужно репрезентованого Мартіном Гайдеґґером як власне основоположником екзистенціалістичної філософії, тоді б вдалося уникнути наполегливих, але мало продуктивних спроб поєднати суб’єкт-об’єктну метафізику із власне екзистенційним мисленням. Тоді б не з’явилася низка суджень, найменш переконливим із яких є віднесення Т.Шевченка до “гуманістично-екзистенційної течії” (с.199). Народжений у добу Відродження гуманізм (людиноцентризм), як не дивись, – світогляд протилежний християнському (теоцентричному). Принаймні від доби лібералізму ХVІІІ ст. він чітко зорієнтований уже не на християнську (як це ще було в добу Ренесансу), а на передусім абстрактну людину, космополітичного “загальнолюда”, секуляризованого “суб’єкта”. Цей світогляд знайшов сприйняття передусім в атеїстичному екзистенціалізмі, але був покритикований у релігійному (менше) та онтологічному екзистенціалізмах (порівняйте “Екзистенціалізм – це гуманізм” Ж.-П.Сартра і “Лист про гуманізм” М.Гайдеґґера). Сам Т.Шевченко неодноразово і вельми дотепно критикував саме гуманістичне (передусім просвітницьке) трактування людини (наприклад, у “Тризні” чи “Посланії”): “…немає й Бога, тілько я…”. Вдумливі екзистенційні мислителі (а Т.Шевченко, попри деякі метафізичні аспекти, таки справді до них належав) розвивали ідею, швидше, не про гуманізм (людиноцентризм), а про обов’язкову гуманність (людяність) людини (значущим тут видається оте його “будьте люде”). До речі, і поезія Кобзаря цьому переконливим свідченням, йдеться про людину (тут-буття, присутність) як не пана, а пастиря буття, людину глибоко закорінену у свою Батьківщину як ґрунт, екзистенція якої, як твердив М.Гайдеґґер, вплетена в “історичний шлях” народу, світ якої утворений “четвіркою”: Божественними сутностями, смертними, небом (часом) та землею (простором). Не можна сказати, що ці національно-екзистенціальні ідеї чужі В.Пахаренкові. Зовсім ні. Проте вони не стали системотворчими елементами його концепції, а це зумовило деяку частковість інтерпретації поетичного досвіду Т.Шевченка та вираженої там християнської етики.

Інші можливі суперечливі моменти випливають в основному із окреслених вище.

Але попри усі ці зауваження варто привітати дослідника із цікавою і перспективною шевченкознавчою працею. У цьому начерку авторові вдалось багато сказати посутнього, істинного про Т.Шевченка та його поезію, а також ненав’язливо запропонувати читачеві самостійно взяти участь в осмисленні озвучених ним питань. Тлумачення В.Пахаренка випливає з великої поваги й любові до нашого генія і така настанова – добрий приклад для наслідування. Його пропедевтична праця цінна саме як вступна, бо закликає до наукового діалогу, дискусії, інколи полеміки, до продовження цієї важливої справи – осмислення Шевченка як справді потужного українського мислителя, зокрема етика.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4