Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Степан Хмара: “Стан безідейності і хаосу поглиблюється”

Степан Хмара належить до числа тих не багатьох політиків, які за весь період останнього бурхливого 20-річчя зуміли зберегти свої принципи і обличчя. Багато його похмурих прогнозів, на жаль, збулося, багато його застережень українці проігнорували і потрапили і суспільно-політичну халепу ще на початку 1990-х років. Зараз С.Хмара, діючи за своєю єдино життєво програмою – національні інтереси України, перебуває на вістрі громадянських протистоянь, розгортає діяльність нової громадсько-політичної організації, критично аналізу події в державі, об’єднує і стимул до дії. Пропонуємо розмову з відомим політиком щодо актуальних проблем.


- Нещодавно ви очолили „Український Блок”. У чому потреба такого політичного утворення і яка його мета?

- С.Х. : Загроза державності України досягла критичної межі. Парламентська політична криза поглиблює соціально-еконмічну, управлінську, правову, морально-етичну та інші і несе в собі загрозу розпаду держави, хаосу. У владних структурах накопичилася критична маса урядовців, для яких національні інтереси нічого не значать. Для них на перше місце виступають особисті групові корисливі інтереси. Масова корупція, нехтування законом, відчуття безвідповідальності і безкарності прямопропорційне дефіциту патріотичності, порядності і професіоналізму у функціонерів владних структур.

Фактична влада опинилася в руках мафії і її ставлеників, яка, захопивши основні багатства українського народу, розповсюдила свій вплив і на політичну владу в країні. Патріотичні політичні українські організації, які зароджувалися у 90-х роках минулого століття, зусиллями старої комуністичної номенклатури, що зуміла залишитися при владі після проголошення незалежності України разом з новоявленим мафіозним капіталом, були або в зародку знищені, або перетворені шляхом інфільтрацій агентурними елементами, підкупом, а навіть фізичним усуненням здібних потенційних лідерів цих організацій, на політичних маріонеток, придаток до новостворених мафіозних організацій, які закамуфлювалися під маскою нібито політичних партій.

Запобігти руйнівним процесам, що бурхливо розвиваються в Україні, можливо лише при умові об’єднання в організовану українську патріотичну силу окремих особистостей (відповідальних, добропорядних, дієвих, патріотичних), громадських організацій, політичних партій на чітких ідеологічних і морально-етичних засадах українського патріотизму ( дієвого націоналізму).

- Сьогодні багато політологів осмислюють причини поразки команди Майдану після 2004 року. Ваш погляд на цю проблему?

- С.Х. : Справа в тому, що був Майдан, але не було команди Майдану, яка б втілювала його бажання у цілеспрямованій програмі. Майдан виник як реакція на свавілля, цинізм і брехню владного режиму. Організовувався він з низу, з надр народу і головним його гаслом було ”Ні брехні!”. Конкретних зобов'язуючих завдань перед майбутньою владою не ставилося.

Майдан відіграв свою роль: він, по-перше, показав, що є український народ з його колосальною потенційною енергією; по-друге, і це дуже важливо для постсовєтського суспільства, показав, що суспільство позбавилося головної зброї тоталітарно-імперського режиму – паралізуючого страху, який в домайданний період значною мірою впливав на суспільну поведінку тих поколінь, що сформувалися в совєтський період. Майдан не створив своїх організаційних структур, наділених певними програмними завданнями і тому його використали як інструмент тиску на владний режим ті, хто намагався прийти до влади. І цей інструмент спрацював. Майдан не допустив фальсифікації виборів президента. Віктор Ющенко став першим після проголошення незалежності українським Президентом, який вважає себе носієм і пропагатором української ідентичності, розуміє її значення для формування сучасної української нації і держави. Але ті, хто стояв поряд з Ющенком на майданній трибуні, не були ні командою Майдану, ні командою Ющенка. Це було зібрання випадкових, різнопланових людей. У майбутнього президента не було програми послідовних дій команди однодумців, готових виконувати таку програму.

У цьому криється головна причина помилок Президента. Однією з найголовніших стратегічних помилок Ющенка було призначення на пост прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, яка ніколи не була ні в команді Ющенка, ні його однодумцем. Світоглядно – це різні люди. Українська духовність, українська культура – це не цінності Тимошенко. Так само і національні українські інтереси для неї нічого не значать, бо вона визнає лише особисті інтереси. Жадоба необмеженої влади штовхає її на безперервну непримиренну боротьбу за владу, незважаючи ні на що, нехтуючи елементарними нормами етики і моралі, вдаючись до безпардонної брехні, шантажу і провокацій.

Як тільки Ю.Тимошенко стала прем'єр–міністром у 2005 році, вона у своїй команді зібрала вчорашніх запеклих кучмістів, мультимільйонерів і мільярдерів-мафіозі і тут же розпочала боротьбу за повне захоплення влади. У вересні 2005 р. навіть розглядався варіант силового захоплення влади.

Вся діяльність Ю.Тимошенко підпорядкована бортьбі за владу, тому в неї не було і немає програми розвитку держави, а тепер виходу з кризи. Заради узурпації влади Ю.Т. йде на небезпечні поступки Росії на шкоду нашій національній безпеці і українським інтересам.

Тому від тих, хто кожен день рекламував себе з трибуни Майдану, годі було очікувати справді чогось корисного для України.

– Існує кілька визначень суспільно-політичної системи, яка сформувалася в Україні: олігархат, закамуфльована автократія, лібералістична напіванархія, неоколонія, неповноцінна демократія тощо. Яке визначення дали б Ви?

С.Х. : Реальний стан в Україні не відповідає ознакам якоїсь конкретної суспільно-політичної системи. Скоріше, це стан безсистемності і хаосу, що поглиблюється. Шляхом шахрайства, під виглядом так званої приватизації на основі розграбованих національних багатств у нас з’явився великий олігархічний капітал. Але найгірше, що великий капітал в Україні ненаціональний. Більше того, він космополітичний, антиукраїнський, тому його поведінка суперечить українським національним інтересам.

Небезпечним дестабілізуючим чинником в суспільстві є величезна соціальна нерівність: коли 0,2% власників володіють 80% національного багатства.

Щораз більше відчувається тиск великого монополістичного олігархічного капіталу на малий і середній бізнес, на інтереси більшості громадян. Великий капітал має незаперечний вплив на державно-політичну владу з метою лобіювання своїх економічних і політичних інтересів.

Тому не дивно, що в нас нібито декларується демократична система, народовладдя, а в той же час потворна мафіозна виборча система зводить нанівець право виборців на вибори представницької влади, а відтак – вплив на контрольно–виконавчу владу. Хіба не трагікомічно, коли патріотичні виборці Галичини, повіривши солодким побрехенькам Ю.Т., голосують за антиукраїнських депутатів, як наприклад: за Фельдмана, Абдуліна, Губського, Портнова і десятки їм подібних аферистів. Безперечно, всю цю систему керованого безладу потрібно необхідно змінити.

- Від 1991 р. українці як нація у своїй державі фактично програють всі стратегічні політичні битви. У чому причини такої систематичності?

С.Х. : Загально відомо, що українська нація на час незалежності була сильно виснажена безперервною політикою етноциду, яка ніколи не припинялася колоніально-тоталітарним режимом. Москва ніколи не знімала з порядку денного завдання викорінити в українцях українську ідентичність, перетворити українців у „совєтського чєловєка”. І здійснювалася ця політика комплексом продуманих заходів. Не буду більш детально зупинятися на цих процесах. Чи можна було уникнути багатьох поразок і вийти на шлях успішного будівництва української держави? Вважаю, що можна було. Тому зупинюся на стратегічних помилках, допущених націонал-демократами на початковому етапі формування влади незалежної держави, які стали причиною подальших невдач і поразок.

Методологічною помилкою багатьох націонал-демократів у Верховній Раді була ілюзія, що можна успішно будувати державу шляхом тісної співпраці з компартноменклатурою, замість того, щоб стати в жорстку опозицію до неї і намагатися вирвати в неї політичну владу. Такий хибний підхід спричинився до того, що більшість депутатів-рухівців підтримали кандидатуру Л. Кравчука на посаду Голови ВРУ влітку 1990 року.

Другою кардинальною помилкою депутатів, членів Народної Ради ВРУ, була відмова домагатися дострокових виборів Верховної Ради і місцевих Рад восени 1990 року, під час студентської акції протесту. Така можливість була абсолютно реальною, бо на підтримку студентської акції піднявся весь Київ, готові були підтримати цю політичну акцію робітники багатьох великих підприємств ( тоді ще працюючих) у різних регіонах України. Вони були готові оголосити політичний страйк. Особливо активним на той час було робітництво Донбасу.

У цьому я мав змогу переконатися, побувавши тоді на зустрічах у багатьох трудових колективах і на масових заходах. Була реальна можливість відсторонити з посади Голови ВРУ Кравчука і на час підготовки до виборів обрати нову тимчасову Президію Верховної Ради. Наголошу, що це було цілком реально, бо до грандіозних стотисячних масових акцій протесту приєдналися робітники всіх великих підприємств Києва.

Безумовно, на виборах комуністи потерпіли б були нищівну поразку, бо на осінь 1990 р. припадав пік суспільної активності проти влади компартноменклатури. У Верховній Раді була б абсолютна демократична більшість, а відтак – можливість сформувати якісно новий демократичний уряд.

На жаль, цей сценарій розвитку подій не підтримало більшість рухівських депутатів, переважно від творчих спілок. До речі, тоді вони ж не підтримали ідею люстрації. Зрозуміло чому: багато хто з них мав зобов’язання перед КГБ через співпрацю з ними.

І третя кардинальна помилка: порушення послідовності формування центральної влади – передчасні вибори Президента України у 1991 році. Потрібно було спочатку провести вибори до Верховної Ради, місцевих рад, а тоді вже проводити вибори президента. Не могли демократи виграти вибори президента, коли у більшості рад в областях більшість мали червоні. Компартноменклатура укріпила свої позиції, отримавши свого президента – представника гіршої частини номенклатури, Л.Кравчука

Історичний момент було упущено, суспільна активність спала. І відтоді почався ланцюг невдач і поразок. Влада залишилася надовго в руках комуністичної номенклатури, яка перелицювалася і захопила економічні важелі, здійснивши бандитську приватизацію, витворивши нове явище – антиукраїнську олігархію, яка тепер намагається повністю узурпувати політичну владу в Україні.

- Сьогодні Україна знову фатально, як у 17 ст., розривається між Заходом і Сходом. Тобто є однозначні політичні сили, які все „щастя” для нації бачать у приєднанні до ЄС та НАТО, а інші це „щастя” бачать в інтеграції до російського простору . До чого приведе такий двоподіл і чи він є істинний?

С.Х. : Погляди в бік Заходу чи Сходу кланових угрупувань виходять з того, що вони в боротьбі за владу намагаються занадто орієнтуватися на підтримку зовнішніх факторів. Це засвідчує ментальну меншовартість цих так званих кланових еліт. Для них, позбавлених духовних вартощів, національних амбіцій, влада і особисте матеріальне збагачення виступає як самоціль, а не як інструмент для максимального відстоювання національних інтересів, зміцнення української держави. Вони не вірять у силу і здібності свого народу і не переймаються його інтересами.

На зміну їм до влади має прийти нова, справжня, українська, національна еліта, яка намагатиметься творити таку систему, яка відповідала б інтересам абсолютної більшості українських громадян, створювала б оптимальні умови для самореалізації їх здібностей і талантів.

Тільки при такому підході буде правильно визначена стратегія сталого розвитку нашого суспільства, яка сприятиме створенню могутньої Української держави, якою наші громадяни гордитимуться, а чужинці поважатимуть і змушені будуть рахуватися з нею.

Не легка боротьба за цю нашу українську мету ще попереду, але вона неодмінно буде наростати і увінчається успіхом.

Розмовляв Олег Баган,
Науково-ідеологічний центр
імені Д.Донцова



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4