Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Який народ живе за Карпатами?

Олег БАГАН,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

(Теорії русинства в сучасності: націологічний, культурологічний і політичний аспекти)


Сама географія, ментальність, культурно-лінгвістичні особливості українського Закарпаття і Західних Бескидів спонукають до того, щоб дати відповідь, пояснити етнологічні та ідеологічні концепції русинізму як явища, яке зародилося у ХІХ ст. і шукає собі у вільних умовах сучасності нових реалізацій і поширень. На перший погляд видається, що все русинство як теорія ґрунтується тільки на спекулятивному використанні етноніму «русин», слів «Русь», «руський», «руснак» та ін., які штучно протиставляються поняттю «українець», «український», «Україна», та ін. Тому в сучасній українській публіцистиці часто порушується тема популярного тлумачення «масам», що таке протиставлення є безглуздим, що «Русь» і «руський» - це лише частково втрачені самоозначення українців, отже, робити між ними розрізнення – означає не розуміти сути і блукати у трьох соснах. Така логіка має свою рацію, але вона ажніяк не вичерпує проблеми. Про це свідчить живучість ідей та суспільних тенденцій русинства в регіоні Закарпаття, на теренах українського етнічного розселення в Словаччині і Польщі, переважно в зоні Карпат. Це отверджує і недавно видана у київському видавництві «Критика» книжка головного ідеолога русинізму, американського історика Павла Роберта Маґоція «Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів» (2006).

Отже, спробуємо розширити проблематику питання, зрозуміти глибші джерела русинської психології та ідеології. Тим більше, що сам теоретик русинізму П.Р. Маґочій у деяких своїх працях, наприклад, «Лабораторне вирощування національної свідомости» (часопис «Критика», 1998, №10) і «Кінець національних держав» («Критика», 2000, №4), власне, пробує ввести націологічну логіку в свої роздуми про зародження, розвиток і призначення націй та етносів. Найфундаментальніша його студія: Маґочій П.Р. Формування національної самосвідомости: Підкарпатська Русь (1848-1948). – Ужгород, 1994. – 196 с. – хоч і має переважно історіографічний зміст, теж не позбавлена націологічних розмислів. Йдеться про спробу включити в теорію русинства ментальний, мовний, історичний, територіяльний принципи з формування потенційної «нової нації русинів», використовуючи при цьому традиційні схеми творення націй, методологію, детально описану класиками націології М.Грохом, Е. Геллнером, Б.Андерсоном, І.Кедурі, Е.Гобсбаумом, Г.Коном, Р.Шпорлюком та ін. Таким чином поступово була запроваджена ціла «мікролабораторія» з проєктування нової національної ідеології. Тож розглянемо головні її складові.

І Націологічний аспект. Теорія нації має у своїх основах такі головні принципи: раса (антропологія), територія (природній ландшафт), мова (лінгвальні відмінності), історія (теорія пам’яті), ментальність (психологічні відмінності), культура (духовно-мистецькі і літературні впливи) як це представлено, наприклад, у класичній праці Ольгерда Бочковського «Вступ до націології». У глибинах усіх цих чинників лежить цивілізаційний принцип, іноді від може підноситися над ними і відігравати вирішальну роль. Наприклад, усі народи Балканського півострова у своєму етногенезі мають складовими названі чинники, однак їх споріднює майже невловима, але істотна цивілізаційна подібність: середземноморський темперамент, глибокий традиціоналізм у звичаях, «кам’янистий» стиль мистецького мислення і символіки, міфо-поетичне сприйняття світу, психологія окремішності, зрозуміло, подібні звичаї і побутова поведінка. Усе це й творить поняття «балканська цивілізація». Так само Росія є типовим евразійським цивілізаційним утворенням: захоплення просторами, кочівничий спосіб світотрактування і життя, настороженість супроти інакшого, душевна роздвоєність між прогресом і традицією (вічні брати Карамазови, за Ф.Достоєвським), глибинне язичництво і безвір’я (звідси – феномен російського комунізму-большевизму) і т.ін. Тому іноді в деяких народів виникає ідеологія національно-цивілізаційної унікальности, типова з них – російське «слов’янофільство»: цілісна концепція обґрунтування абсолютної самобутности і виняткової ролі Росії як цивілізації. Серед балканських народів такі місіонерські ідеї цивілізаційного змісту були поширені, і то лише початкового характеру, серед сербів і греків з їхніми візіями «Великої Сербії», яка синтезує весь південнослов’янський світ, чи «Великої Еллади», яка ніби-то здатна синтезувати весь православний світ.

Наче над усіма цими факторами і засадами височіє політична свідомість нації, тобто здатність якогось етносу об’єднатися за допомогою сили, ідейної пропаганди і державно-правових інструментаріїв навколо програми створення своєї суверенної державности. Отже, вирішальним є все-таки принцип вольового зусилля .

Тепер проаналізуємо всі ці чинники щодо наявности їх в концепції «суверенности русинської нації/етносу».

1. Расовий принцип . Вести мову про якусь глибинну расову відмінність мешканців Закарпаття чи, тим більше, «трохи західніших Карпат» від основного масиву українського етносу, здається, безпідставно. Карпати ніколи не були аж таким суттєвим вододілом між просторами мандрувань антропологічно відмінних етносів, щоб уважати закарпатський світ цілком чужим і відмінним у цьому аспекті від людського масиву між Дністром і Доном. Навіть той факт, що в останні століття до Р.Х. і перші століття по Р.Х. на просторах придунайських рівнин кочували сарматські племена язигів (а це був найактивніший період етногенезу в Европі), говорить про спорідненість цього регіону із простором цілої Припонтиди, в етногенезі якої відіграли основну роль скіфо-сарматські племена. Нічого особливого щодо антропології закарпатців не доводять і дві, можливо, наґрунтовніші книжки останнього часу на цю тематику: колективний збірник науковців з Львівського Інституту народознавства НАН України “Етногенез та етнічна історія українських Карпат” і монографія ужгородського автора Михайла Тиводара “Етнологія”. Навпаки, відомий класик української антропології та етнографії Федір Вовк науково доводив антропологічну спорідненість мешканців по обидва боки українських Карпат, їхню загальну подібність до південного, динарського (чи адріятичного) антропологічного типу.

Узагальнюючи, можна ствердити наступне. В етногенетичну основу мешканців Східних і Північних Карпат лягли нащадки венетського і фракійського суперетносу в доісторичну добу (до 5 ст. до Р.Х.). У цивілізаційно-мутаційний період (у т.ч. в період великого переселення народів), тобто від 5 ст. до Р.Х. до 5 ст. по Р.Х. карпатський регіон зазнав етно-ментальних впливів протослов’ян, кельтів, германців і скіфо-сарматів. Однак усі ці домішки істотно не змінили його генотипу, причиною чого був гірський ландшафт краю, який уможливлював збереження стійких етно-соціяльних і етно-культурних традицій. Власне, це й пояснює, чому сучасні мешканці українських Карпат антропологічно подібні до мешканців Балкан: в етногенетичній основі цих народів лежить венето-фракійський етнічний субстрат. Цей симбіоз народів, які водночас і взаємозбагачували себе постійними контактами та культурно-господарськими впливами і зберігали при цьому якісь сталі традиції (чого не можна було досягнути, наприклад, у степовій зоні України) привів до утворення першої протодержавности з етнічним домінуванням слов’ян – Великої Хорватії У VІ ст. «Північно-Східне Прикарпаття та Верхнє і Середнє Подністров’я стали тією вихідною територією, звідки почалося велике розселення слов’ян на Балканах і вверх по Дунаю у межиріччя Ельби та Заала», як про це пишуть автори “Етногенезу та етнічної історії населення українських Карпат”.

У VІІ-ІХ ст. приблизно на цих теренах і з охопленням Закарпаття існувала протодержава слов’ян-хорватів Велика Хорватія, крайніми форпостами якої, можливо, були міста Краків – на заході, Дебрецен (слов’янський Доброчин) – на півдні, Галич – на сході і Пліснеськ на півночі (південна Волинь, сучасна північна Львівщина), а столицею був прикарпатський Перемишль. З цією Хорватією й пов’язані численні слов’янські перекази й етнічні звичаї, які й сьогодні збагачують фольклор карпатського регіону, в т.ч. про легендарного князя Лаборця, який героїчно захищав свій край проти угрів і якого П.Р.Маґочій прагне зробити «першим героєм русинської історії». Якщо цей князь і є героєм, то тільки героєм спільного етно-культурного простору Закарпаття і Північного Прикарпаття, які тоді ще творили собою етно-ментальну суцільність, хоч, можливо, й дещо порізнену природною відокремленістю через карпатські хребти.

Те, що карпатський регіон (умовно кажучи, Цизкарпатія і Транскарпатія) навіть ще у Х-ХІІ ст. творив собою етно-моральну і культурну суцільність, підтверджує факт легкого і відкритого сприйняття тодішніми мешканцями Закарпаття духовно-цивілізаційних впливів Візантії, православної традиції через Київ. Очевидно, що закарпатські і частково північно та східноепропейські карпатські слов’яни-хорвати були у ІХ ст. поступово християнізовані новою могутньою державою – Великою Моравією, коли там у цей час розгорнули ідею Слов’янської церкви брати Кирило і Мефодій. Поступово, у Х ст., коли православ’я прийняло велетенське Болгарське царство, збільшився духовний вплив на Закарпаття з боку півдня. Однак усі впливи християнства на теренах Паннонії і Словаччини були майже вщент винищені кочівниками-уграми, що прийшли в придунайську долину у 895 р. із українських степів. Це була справжня катастрофа для слов’ян Транскарпатії, вона тривала майже століття, до часу коронування першого християнського короля Угорщини Стефана Великого (1000 р.). Увесь цей період тривав наполегливий процес католичення західних слов’ян (чехів, поляків і словаків). Тож якою може бути відповідь на питання: яким чином давні мешканці Закарпаття втримали православно-візантійський обряд і традицію? Вони змогли це зробити тільки завдяки ширшим і відкритим зв’язкам із своїми етно-культурними одноплемінниками з-поза Карпат. Тобто етно-психологічна єдність східно-карпатського праукраїнського регіону зберігалася у Х-ХІІ ст. Саме це й давало підстави нащадкам Данила Галицького – князям Левові і Юрію – претендувати і в ХІІІ-XIV ст. на терени Закарпаття.

2. Географічний принцип . На перший погляд, весь регіон українського Закарпаття являє собою якусь окрему зону, чітко відмежовану карпатськими хребтами. Однак так видається тоді, коли дивитися на цей край зі східного, українського боку. Коли ж подивитися на нього з позицій історичної ретроспективи, то весь карпатський комплекс виявиться не загірською окраїною, а якраз епіцентром, серцевиною українського етногенезу . Карпати протягом століть були на межі зіткнення великих европейських цивілізацій: скіфо-сарматської зі сходу, кельтської – з заходу, греко-римської – з півдня. Перебуваючи під тиском цих геокультурних просторів-цивілізацій, регіон зберіг свою самобутність, став водночас субстанційною і відштовхувальною базою (певним етно-вітальним «бастіоном») для етногенетичних процесів. Власне, через це тут і почалося таке успішне формування слов’ян, тут визріла їхня творчо-експансивна вітальна психологія. Іншими словами, гірський ландшафт, гірська ментальність і спосіб світотрактування увійшли в глибини української етнопсихології. Ця поетика гір, відчутно містифікована, яскраво представлена у творчості кожного західноукраїнського письменника. Тому, коли теоретики русинства намагаються якось протиставити гірську психологію «закарпатських автохтонів» степовій психології українців, то вони й не завважують, що прямують до глибин української душі. Український праетнос ще у VI-VIII ст. глибоко проникав у Південні і Західні Карпати, охоплював простори аж до Дунаю, лише бурі історії та наступ інших народів і держав розмежували, асимілювали широкі маси українства на цих просторах. Українці у Мараморощині чи Словаччині, їхні культурно-церковні раритети в Угорщині – це лише дрібні уламки колись могутнього і суцільного українського світу в межиріччі Дунаю і Дністра.

3. Мовний принцип . Великою мірою русинські теорії спекулюють на деяких мовних відмінностях між мешканцями Закарпаття і Прикарпаття. Однак, коли ми вслухаємося у вимову, вдумаємося у семантику і словотвір закарпатських говорів (не діялектів), то відчуємо їхню глибинну спорідненість із говорами українців, які проживають по той бік Карпат. Передусім говори майже усього Закарпаття (окрім його крайніх західних і східних околиць, які мають, відповідно, лемківську і гуцульську діялектні основи) дуже подібні до говорів Бойківщини, великого карпатського і прикарпатського регіону між Сяном і Дністром, між Ужем і Тисою. Зрозуміло, у закарпатських говорах і говірках є багато відмінностей, зумовлених і запозиченнями з угорської, румунської, словацької мов, і розвитком власного, специфічного словотвору та вимови, і впливами російської (від ХІХ ст.) та чеської (від початку ХХ ст.) мовно-граматичних систем, які накидувалися або через ідеологію (слов’янофільство), або через державну політику (перебування Закарпаття у 1920-30-і рр. у складі Чехословаччини). І це закономірно: хіба могла зберегтися мовна єдність протягом 1000(!) років, коли Закарпаття було відмежоване від решти України міцними кордонами і перебувало під колосальним тиском асиміляції з боку угорців?

Феномен бойківського субетносу полягає в тому, що він є прямим нащадком прадавніх карпів, про яких писали ще грецькі і римські автори, як про народ, який міцно засів у Карпатах і звідси впливав на сусідні терени, відбиваючись і від скіфів, і від германців. Можливо, правдивою є версія, вперше висунена ще П.Й.Шафариком, що етнонім «бойки» походить від назви великого кельтського народу боїв, які, зазнавши поразок від римлян і германців у Галлії, Італії (Болонья – їхнє велике місто, назва походить від етноніму бої) та в Баварії і Богемії (обидва ці краї названі за їхнім іменем), частково переселилися десь перед Р.Х. в Карпати. Принаймні, археологічні дослідження фіксують потужні кельтські центри (опідуми) в районі Мукачева і Галича, на теренах між Північними Карпатами і Дністром. Це й є простір сучасної етнографічно-лінгвальної Бойківщини. Історично назва «Бойки» зафіксована вперше у знаменитому трактаті візантійського імператора Констянтина Багрянородного «Про управління державою» у Х ст. Саме прадавністю бойківського субетносу пояснюється те, що його самоназва загубилася протягом століть, особливо на Закарпатті. На відміну від самоназв гуцулів і лемків, які широко побутують, хоча з’явилися зовсім недавно, відповідно, у 18 і 19 століттях. І це при тому, що в теперішньому сприйнятті якраз лемки і гуцули вважаються носіями патріяхальної культури через те, що їхні етнографічні особливості мають яскравість і контрастність.

Отже, карпи-бойки, міцно вкорінившись у Карпатах і Прикарпатті по обидва боки гірських хребтів, стали тією основою, на якій і зміг сформуватися один із найбільших слов’янських субетносів – хорвати. Їхні мовні особливості й несуть сьогодні мешканці великої Бойківщини в Закарпатті і галицькому Прикарпатті.

4. Історичний принцип . Уже навіть наведенні історичні факти дають пояснення, до чого насправді прив’язана історія Закарпаття: до західноукраїнського (карпатського) державо- і націотворчого ядра, яке визріло з праісторії (карпи-бойки), увібрало в себе цивілізаційно-духовні інтенції Великої Моравії і Києва, стало другою за важливістю регіональною опорою першої української держави, активно взаємодіяло (особливо в період могутнього Галицько-Волинського князівства XI-XIV ст.) з цілим комплексом центральноевропейських держав і культур (Польща, Чехія, Литва, Угорщина, Молдова) і яке зуміло у XVI-XVII ст. вийти на рівень творення модерної національної ідеології у вигляді засвоєння европейської ренесансної і барокової культури, прилучення до загальноукраїнської (козацької) системи моральних, ідеологічних, військово-політичних та геостратегічних принципів і вартощів. Чим є історія Закарпаття без взаємодії, взаємовідзеркалення щодо цього західноукраїнського націотворчого ядра? Питання риторичне.

Історія Закарпаття до кінця XVIII ст. практично розчинена в історії Угорського королівства й угорської нації. Асиміляційний тиск завойовників на русино-українських мешканців регіону був настільки потужним і жорстоким, що не дав розвинутися хоч би мінімалістичним тенденціям до культурного самоусвідомлення на національній основі, до вироблення державницького мислення, формування еліти. Єдиним заборолом проти асиміляції для закарпатців стала Церква православної традиції (від 1646 р. - Унійна Церква). Лише в добу реформ в Австрійській імперії, тобто в другій половині XVIII ст., на теренах Закарпаття намітилася тенденція до якогось культурного відродження його православних мешканців. Саме ця доба зродила такі могутні постаті, як Андрій Бачинський (1732-1809), єпископ Мукачівської єпархії у 1773-1809 рр., Михайло Лучкай (1769-1843), Петро Лодій (1764-1829), Михайло Балудянський (1769-1847), Василь Кукольник (1765-1821), Іван Орлай (1771-1829), Іван Фогарашій-Бережанин (1476-1834), Юрій Гуца-Венелін (1802-1839) та ін. Це були визначні вчені-інтелектуали, що відчутно вплинули на культурне життя і свого рідного краю, і Галичини, де тоді пробивалися перші паростки національного відродження, і Російської імперії, куди мігрувало багато відомих закарпатців.

Піднесення руського руху сталося великою мірою під впливом загальнослов’янських ідей відродження, передусім під впливом діяльности чеських будителів (Й.Добровський, П.Й.Шафарик, В.Ганка та ін.). Центром нових ініціятив був Відень, де діяли навчальні заклади (славетний Barbareum), організовувалися спорадичні видання для церковних потреб підкарпатських мешканців. Австрійські просвічені монархи (Марія Терезія, Йосип ІІ) таким чином пробували після 1772 р, коли до імперії були долучені мільйони русинів-українців в Галичині, якось організувати культурне життя цього, може, найменш освіченого і найменш соціяльного захищеного народу в своїх володіннях.

Однак паралельно із слов’янським відродженням в Угорщині спалахнув могутній націоналістичних рух, який, маючи добру героїчну традицію, державну підтримку і вміння, якісну еліту (свідому шляхту) і велике почуття власної національної гідности та місії, почав упевнено протидіяти своїм найближчим сусідам – румунам, словакам, хорватам, сербам, підкарпатським русинам-українцям. Останні постраждали від цього найбільше, бо у плані національної змобілізованости, самосвідомости і рівня культури були набагато слабшими. Ось як підсумовує про цей період П.Р. Маґочій: «Та, на відміну від своїх слов’янських сусідів, підкарпатські русини не зробили навіть будь-якого першого кроку, потрібного для національної консолідації. 1848 р. вони ще не мали ні газет, ні наукових журналів, ні національних музеїв, ні культурних товариств. Та найважливіше, що вони навіть не вирішили, яку мову вживати. Одні казали, що треба користуватися слов’яно-руською (церковнослов’янська мова з домішками місцевих діялектів), інші схилялись до місцевої говірки. Зрештою, наукові трактати писали переважно латиною. Саме через це підкарпатські русини не мали єдиного культурного підмурку, з якого можна було б розпочинати будівництво, і були не готові до бурхливих подій 1848-1849 рр.»

Революція 1948 р. сформувала нове покоління закарпатських діячів на чолі з енергійними і творчими Адольфом Добрянським (1817-1901), Олександром Духновичем (1803-1865), Іваном Раковським (1815-1885) та ін. Тоді ж розвинулася доволі багата література, але вона так і не набула народної глибини і духовно-естетичного розмаху через використання штучної мови на базі церковнослов’янщини і російщини. З посиленням у краї слов’янофільських ідей і тенденцій культурне життя Закарпаття захлинулося в облудних теоріях єдности з російським народом. Так тривало до 1920-х років, коли почалася нова велика хвиля національного відродження в умовах демократичної Чехословаччини і під впливом ідей Національної української революції 1917-20 рр., зокрема під впливом по-особливому динамічного українського націоналістичного руху (УВО-ОУН).

Література, попри те, що в закарпатському регіоні з’явилося у 2-й половині ХІХ ст. багато активних і плодовитих авторів (О.Духнович, О.Павлович, О.Митрак, І.Сільвай, Ю.Ставровський-Попрадов, Є.Фенцик, А.Кралицький та ін.), не набула ідейно-естетичної повноти, передусім тому, що переважно кулькувала чужі, особливо російські, художні зразки, не була повернута до народних джерел. Наслідком стали великі масштаби денаціоналізації серед інтелігенції і навіть селянства, оскільки тепер воно в умовах щораз інтенсивніших соціяльних змін відривалося від традиційної церковної культури, але не знаходило хоч якоїсь чіткої національної ідеології у світській культурі.

Отже, до ХХ ст. уся історія Закарпаття не має внутрішньої цілісности, суцільности , надміру фрагментизована під тиском чужої (насамперед угорської) політики. Закарпатським русинам не вдалося створити визначальних засад для започаткування власного націотворення: вони не сформували цілісної ідеології націоналізму , не мали візії і хоч якихось традицій власної державности , не спроєктували програми чіткого культурного розвитку (постійно орієнтуючись то на російську версію культури (москвофіли-панславісти), то на угорську (мадярони), не мали у своїй історії хоч якихось значущих етапів і постатей героїчної боротьби за свої права, а саме героїка – романтичний порив, жертви, культ змагання і завзяття – дає кожному народові історичне право стати нацією. За великим рахунком усі змагання закарпатців були переважно лише пошуками легшого шляху, як пристосуватися до влади сильного. І в цьому був головний сенс їхньої історичної поразки до періоду 1-ї половини ХХ ст. Нація, яка не бореться, прирікає себе на долю недонації . Тобто у змаганнях закарпатців так і не з’явився вирішальний принцип націотворення – психоволюнтаристський (за О.Бочковським).

Натомість у контексті цілої західноукраїнської історії, у співвідношенні з уже означеним нами західноукраїнським ядром націотворення, історія Закарпаття отримує свій сенс. По-перше, тому, що з цим простором підкарпатців єднає генетична, психологічна, мовна, духовна, культурна, геополітична спільність і подібність. По-друге, тому, що всі конкретні перипетії соціяльної, політичної, ідеологічної, правової, культурної історії Закарпаття є відображенням і доповненням усіх тих проблем і тенденцій, які визначали історію Західної України, і, власне, своєю специфікою Закарпаття лише увиразнює всі складнощі національних змагань українців у регіоні Карпат.

5. Цивілізаційний принцип . Безумовно, Закарпаття є далеким уламком колись єдиної прадавньої (ще з пратисячоліть) балкано-дунайської цивілізації. Це ледь відчувається сьогодні на рівні глибин ментальності, творчо-мистецьких нуртів. Однак воно є власне уламком , тобто чимось нецілісним у загальному контексті надрегіону. Проблемою цілого балкано-дунайського комплексу народів і культур під геополітичним і цивілізаційним кутами погляду є його розщепленість, мозаїчність , яка склалася внаслідок відомих глобальних історичних процесів у Південно-Східній Европі: глибокі розлами духовно-конфесійного змісту (лініями досягів православ’я, католицтва та ісламу), різкі національні контрасти (співіснування різко відмінних слов’янських, угро-фінських, германських, тюркських і власне балканських (албанці) етнічних традицій), постійне змагання за цей надрегіон деструктивних щодо нього імперських потуг (Візантії, Туреччини, Австрії, Росії), різко відмінні темпи модернізаційних процесів, коли різні народи по-різному прилучалися до загальноевропейських процесів наукового просвітництва (XVII-XVIII ст.), урбанізації й індустріялізації (ХІХ ст.), технологізації (ХХ ст.). Усе це зробило весь балкано-дунайський простір невдивовижу несуцільним, поліваріянтним, різнобічним. І, закономірно, що в цьому просторі підкарпатські русини з, як ми з’ясували, невиробленою національною ідеологією, без концепції і реальних можливостей своєї державности (поза Україною, в рамках русинського концепту), без поліфунціональної культури, без значних господарсько-виробничих можливостей не мають ніяких історичних шансів. Водночас реальним цивілізаційним та національним простором для Закарпаття є лише Україна: там двигтять праслов’янські джерела нашого спільного етногенезу і єдиної церковно-релігійної традиції, там розвивається спільна національна ідеологія, там можлива спільна державна незалежність, там існує єдиний культурний простір. І все це разом гарантує закарпатським українцям захист від будь-якої асиміляції: в релігійно-конфесійному, національному, культурному планах.

ІІ. Культурологічний аспект. 1. Фактор історії. Вже короткий огляд історичного процесу в Закарпатті дає можливість зрозуміти специфіку культурних основ русинства. Це така ж уривчастість, незавершеність, відсутність стратегічної націотворчої програми. До ХІХ ст. культура підкарпатських українців в основному мала церковний характер, не беручи до уваги багатої народної творчости. Саме ж церковне життя краю було вражене усіма негативами підневільности і бездержавности: постійні удари чужої влади, цензурно-несприймальний прес асиміляторів, відсутність широкого ідейного розмаху в діях і застиглість провінційности, загальний низький рівень освіченої верстви та її систематичні переходи в угорську культуру, відірваність від головних мистецьких та інтелектуальних нуртів Европи. ХІХ ст. мало що змінило в закарпатській культурі. Проєкт повноцінного національного відродження навіть після бурхливої всеевропейськокї революції 1848 року тут не відбувся. Розриваючись поміж москвофільством і мадяронством, закарпатська інтелігенція сама себе прирекла на глибоку вторинність , як може бути тільки вторинною народність, яка не вірить у власні сили і сподівається на благотворний вплив чужих ідей і культурно-мистецьких віянь.

Повноцінне культурно-національне відродження в Закарпатті почалося лише у 1920-і рр. І цей «прорив» був настільки ефективним, що Ужгород вже у 1930-і рр. став другим містом після Львова в Західній Україні за кількістю україномовних видань. З’явилася блискуча плеяда закарпатських письменників: В.Гренджа-Донський, Ю.Боршош-Кум’ятський, І.Колос, Зореслав (С.Сабол), І.Ірлявський (Рошко) та ін. Але з’явилися вони саме на основі послідовного українофільства, органічно вписалися в загальноукраїнський літературний процес і стали справжньою окрасою української словетности.

Те ж повторилося, хоч і в підцензурних умовах, у совєтський період історії Закарпаття (1945-1990): потужно розвивалася закарпатська література на однозначно проукраїнській основі, найкращими символами чого є творчість І.Чендея і П.Скунця. Попри всі негаразди культурних можливостей у комуністичну добу, саме в той час закарпатське українство змогло виробити собі вагомі принципи й орієнтири для широкого і багатоаспектного національного розвитку: з’явилася повноцінна система освіти на україномовній основі, в регіоні функціонував великий Ужгородський університет, який готував кваліфіковані кадри для майже всіх сфер культурної життєдіяльности краю, виходила масова україномовна преса, діяли видавництва, зв’язки з цілою Україною забезпечували потік нових і динамічних націо- та культуротворчих ідей; закарпатці відчули себе представниками великої нації, з її давніми традиціями, могутнім інтелектуальнім потенціялом, поліфонічною і багатогранною культурою.

2 Духовний фактор . Як уже зазначалося, найважливішим фактором збереження закарпатської русино-української ідентичности була Церква. Особливо позитивну роль відіграла Унійна (Греко-Католицька) Церква Закарпаття, що виникла внаслідок Ужгородської унії 1646 р. Саме вона виплекала численний прошарок освіченого священства, заснувала низку якісних освітніх і наукових інституцій, створила свою внутрішню ідеологію національної ідентичности. У ХХ ст. унійне священство стало чи не головною силою з формування культурної еліти краю, символом якої є монументальна постать о.Августина Волошина.

Сучасне Закарпаття через різні причини, насамперед через вправність російських імперських потуг (фінансових, політико-маніпулятивних, ідеолого-пропагандистьских), є переважно православним за своїми конфесійними орієнтаціями. Сильні позиції в регіоні зберігає саме Православна церква Московського Патріярхату, яка тут знайшла собі сприятливий ґрунт серед традицій закарпатського слов’янофільства ХІХ ст., тобто серед традицій національної вторинности і невизначености частини закарпатського соціюму. Зрозуміло, що така широка присутність у краю проросійської, проімперської духовно-ідеологічної структури не сприяє його націоцентричним тенденціям, навпаки, впливає деструктивно, розбалансовує його культурно-ідейну основу.

Однак уявімо собі, що Закарпаття, згідно з русинськими теоріями, здобуло якусь більшу автономію чи прилучилося до якоїсь із сусідніх країн (Словаччини, Угорщини чи Румунії, хоча самі русини чітко не знають до кого вони хочуть прилучитися, вони лише не хочуть бути українцями). У якій ситуації, опинилася б Церква Закарпаття, відірвавшись від справжньої своєї живодайної основи – від духовної традиції Києва? Адже вже й сьогодні відчутна потужна експансія католицизму, який має чудову базу в Угорщині і Словаччині і загальний розмах у всеевропейському контексті. Румунське православ’я, збудоване на сильній націоналістичній основі і традиційна настороженість румунської національної ідеології проти всього слов’янського навряд чи позитивно вплинула б на становище православ’я в Закарпатті. Водночас Унійна Церква, яка історично вже довела, що може бути ефективною основою для національного зростання, хоч зараз, після комуністичних репресій і внаслідок перепідпорядкування Мукачівської єпархії римо-католицькому архієпископі перебуває в покаліченому стані. Але й вона опинилася б у ще гіршому стані, якби зв’язки із Галичиною, де є основний масив українських греко-католиків, були послаблені чи заблоковані цілком.

Тож у всіх вимірах для церков Закарпаття вигідніше зберігати тісніші і ширші зв’язки з духовно-церковним світом цілої України як із найвагомішою запорукою забезпечення суверенности і міцности закарпатських духовно-релігійних традицій та розвитку нормальної національної ідентичности в краю.

3. Інформаційний фактор . З переходом світової цивілізації у фазу телекомунікацій найважливішим фактором цивілізаційного розвитку стала інформація і технології, пов’язані з її акумулюванням, передавання і трансформацією. Коли ми уявимо собі Закарпаття в русинському варіянті в цю добу інформаційних потоків і змагань, то якими виявляться перспективи регіону на майбутнє? Чи спроможні будуть «русини» прилучилися зі своєю ще не виробленою мовою до світового інформаційного простору? З трьох боків – з півночі, заходу і півдня – закарпатський регіон оточений країнами, в яких розвинувся потужний, динамічний націоналізм і які зараз переживають новий етап національного піднесення й утвердження. Маємо на увазі Польщу, Словаччину, Угорщину і Румунію. Чи зможе витримати інформаційну конкуренцію русинська ідеологія і культура в цьому середньоевропейському полі? Адже тут вона зустрічається з тими національними ідеологіями, які вважають великою мірою Карпати і Закарпаття своїм стратегічним геополітичним простором. Натомість саме в українському аспекті мешканці і культура Закарпаття отримують логіку органічного розвитку у плані сучасних цивілізаційних тенденцій: вони «вписуються» в національну ідеологію українства, отримують надійне забороло від асиміляцій, отримують для себе потужний інтелектуальний потенціzл країни, яка має велетенську за середньоевропейськими міркамии наукову і технологічну базу, яка зараз щораз упевніше перетворюється на державу трансрегіонального геополітичного розвитку (чорноморська доктрина України, що передбачає особливу роль України у всьому Чорноморському регіоні, у широкий міжнародній взаємодії на перехресті ліній Балтика – Чорне море і Кавказ – Балкани). І якраз Україна найбільше зацікавлена у збереженні русино-української ідентичности Закарпаття (чого, зрозуміло, не дуже хочуть інші сусіди регіону), бо це дає змогу українській державі упевненіше почувати себе у всіх центральноевропейських ініціятивах. Пішовши шляхом русизму, закарпатці прирекли б себе на тотальну провінціалізzцію в інформаційному просторі Европи, це був би фатальний крок назад в усіх вимірах сучасного цивілізаційного розвитку.

ІІІ. Політичний аспект . 1 . Принцип регіоналізму . Першою істотною проблемою Закарпаття є психологія і суспільна ідеологія регіоналізму, яка виробилася в краї через описані вище історичні і культурні причини. Власне, на цьому й пробує спекулювати теоретик русинізму П.Р.Маґочій, використовуючи ідейні концепти регіоналізму, які розвинулися у европейській політологічній і культурологічні думці у післявоєнну добу, особливо у працях Дені де Ружмона. Так, ще у 2000 р. він писав: «Після 1993 року можна вже реалістичніше говорити про три рівні суспільно-політичної організації: 1) загальноевропейський; 2) національно-державний; 3) регіональний. Якщо раніше найважливішим був середній, національно-державний рівень, то в майбутньому його вагомість, вірогідно, меншатиме, натомість зростатиме значення рівнів загальноевропейського та регіональних. Уже сьогодні деякі держави Европейського Союзу (Бельгія, Німеччина, Еспанія, Велика Британія) з економічних і політичних причин почали децентралізацію влади, передаючи чимало повноважень із центру до регіонів. Скоріш за все, ця тенденція розвиватиметься, повертаючи нас до «Европи Середньовіччя», де Шотландія мала прямі економічні стосунки з Провансом, Фландрія - з Ломбардією, без посередництва штучних столиць – Лондона, Парижа, Брюсселля, Рима…». І далі: «Оскільки всі східноевропейські країни палко прагнуть приєднатися до економічних і суспільно-політичних порядків, що їх установлює Европейський Союз, вони мають також усвідомити, що европейське майбутнє означає зокрема зменшення впливу національних держав і збільшення ваги регіонів та місцевих культур. Подібно до басків, котрі в Европейському Союзі перестають бути розділеними французько-еспанським кордоном, мадярське населення Словаччини, Румунії та Югославії має шанс у рамках об’єднаної Европи фактично з’єднатися зі своїми одноплемінниками в Угорщині, не покидаючи своїх культурних регіонів… Суть у тому, що ті, хто закликає до повної політичної незалежности для країн чи їхніх частин, згідно з їхніми теперішніми кордонами, озвучують ідеали минулого. Це добре, що чимало народів здобули незалежність, але тепер, щоб просунутися далі до стабільніших і тривкіших політичних відносин, їм у жодному разі не можна зациклювати свою геополітичну свідомість на ідеях незалежности. Доба національних держав як найдієвіших соціяльних і екомічних цілостей закінчилася. Европа може й мусить показати шлях до нової дійсности, розбудовуючи Европейський Союз і поступово поширюючи його на весь континент. Таке майбутнє може забезпечити добробут національних меншин у Центрально-Східній Европі й у зв’язку з цим показати, що 1989-й революційний рік був справді початком нової доби, а не поверненням до старої)».

У цій логічній еквілібристиці легко вловити два хитро подані «підривні» пункти: затирання держаних кордонів і ствердження ролі національних меншин. Ми бачимо, як легко підважилися два наріжні камені европейського (і світового) гармонійного устрою: визнання недоторканности державних кордонів, бо інакше світ може бути кинутий у хаос нескінченних війн, і усвідомлення незнищенности національних сутностей. П.Р.Маґочій вдався до елементарних крутійств, правда, витриманих за логікою ліберально-космополітичних теорій сучасности. По-перше, він абсолютизував цілком конструктивну політичну тезу швейцарського мислителя Дені де Ружмона про зростання ефективности регіонів у післяіндустріяльну епоху як конкретних чинників взаємодії на всіх рівнях і у найвіддаленіших просторах , що відповідає світовим процесам глобалізації. Регіони, справді, мають право і навіть певне покликання до найбільшого самоствердження і самостійности, але з тою умовою, що вони цим не перетворяться на деструктивні, дестабілізуючі фактори. По-друге, ідеологія Евросоюзу цілком не зводиться до заперечення ідеї і ролі націй. Навпаки, ми бачимо, що націоналістичний фактор, ширше – національна логіка поведінки і оцінки явищ – зростають в Европі. Про це свідчать і низка юридичних актів, до яких вдаються уряди різних країн, щоб посилити свою національну ідентичність на рівні освіти, захисту національних мов, зупинення хаотичної міграції, дотримання суворіших норм надання громадянства та ін., і наукові праці провідних націологів, які доводять пріоритетність національних і націотворчих парадигм у здійсненні проєкту майбутнього у світі, як це є у працях Е.Сміта “Націоналізм: Теорія, ідеологія історія” та “Нації і націоналізм у глобальну епоху”, К.Хюнера “Нація: від занепаду до відродження” та ін.

Безумовно, через різні причини – географічні, соціяльно-господарські, історичні, культурні, геополітичні – Закарпаття сьогодні виділяється в яскраво окреслений регіон. Це справді вельми самобутній, колоритний варіянт українського етносу. Однак це зовсім не може бути підставою до інтенсивнішого і кардинальнішого відцентрування цього регіону від українського простору, поза яким цей регіон, власне, буде приречений до втрати самобутности і колоритности , причину чого ми вже частково пояснили вище. Додамо лише: закарпатський регіоналізм не має глибшої сутности якраз тому, що він не має етнічної основи, а тільки відмінності, набуті історично.

На цьому також намагається спекулювати П.Р. Магочій. У статті «Лабораторне вирощування національної свідомості»( «Критика», 1978 , № 10) він детально описує спробу формування національної ідентичности у монегасків – мешканців мікрокраїни Монако на Півдні Франції. Уся логіка статті доводить, що в будь якому регіоні можна сформувати національну свідомість певної групи мешканців, аби лише було бажання і якісь політико-фінансові імпульси до цього. Так приховано ніби проєктується моделювання нової русинської народности у підгір’ї Карпат.

Історія знає такі приклади, коли національні ідентичності були змодельовані не на етнічній свідомости і відмінности, а під впливом тих чи інших розрахунків (Люксембург, Швейцарія постали з геополітичного протистояння сильних сусідів – як нейтральні «буфери» між Францією і Німеччиною). Найяскравіший приклад – моделювання націй у просторі цілої Латинської Америки (крім Бразилії), де рушійними чинниками були не етнічні чи культурні відмінності, а передовсім геополітичні тенденції та інтереси певних політичних еліт. Саме вони поділили єдиний еспаномовний та культурний простір. Завжди можна підживити якісь інтенції до відокремлення, до регіональної суверенности, до набуття більшої мовної і культурної специфіки. З останніх прикладів можемо навести, як зміцнили свою національну самобутність боснійці і чорногорці на просторі колишньої Югославії: у 1990-і роки, коли почала розпадатися Югославська федерація, вони посилили нормування регіональних відмінностей своїх діялектів у напрямку відрізнення від колись єдиної сербо-хорватської мови; зробили більший наголос на власній культурній окремішности. Правда, в обидвох випадках в основі сепаратизму лежали дві потужні причини: релігійна (мусульманство боснійців) і геополітична (традиційна прилученість до Адріятики Чорногорії). Та найважливіша причина таких новаторських проєктів націотворення полягає у доцільності суспільно-економічного змісту і важливости для інтересів культурно-політичних еліт. В обидвох европейських випадках така доцільність полягала у тому, що маленькі країни на Балканах відокремлювалися від нестабільного югославського простору, який об’єктивно, через історичний імперіялізм-гегемонізм сербів, саморуйнувався у міжнаціональних зіткненнях (сербо-словенська, сербо-хорватська і сербо-боснійська війни 1991-1995 рр.) і занепадав; а важливість відкривалася у тому, що ці народи отримували можливість по-новому розвинути свої етно-культурні потенціяли (особливо у випадку Чорногорії) та зберегти свою етно-ментальну самобутність через захист традицій віри (ісламська специфіка боснійців).

Якщо ми проведемо паралелі до русинського феномену Закарпаття, то побачимо, що, поза вже проаналізованими нами факторами, таких доцільности і важливости для сепаратизму регіону нема. Тому, що ніякої соціяльно-економічної вигоди мешканцям Закарпаття будь-яка форма сепаратизму принести не може, надто стагнаційним виявився цей край у виробничих і технологічних вимірах, а його культурно-політичні еліти не мають ні ідеологічних, ні геостратегічних, ні політико-інформаційних, ні культурно-цивілізаційних проєктів щодо важливости сепарації від України.

2. Принцип геополітики. Можна розглянути русинський проєкт і за логікою геостратегічних тенденцій. Поза сумнівом, в усьому світі постійно відбуваються, часто невидимі, внутрішні процеси соціяльного, культурного, релігійного, економічного, науково-інформаційного змісту, які ведуть до зміни балансу сил всередині якоїсь країни, регіону, макрорегіону, на просторі цілого континенту чи хоча б частини його цивілізаційних основ. Наприклад, ментально-цивілізаційні тенденції колись розвалили єдину Римську імперію на Західну і Східну, які раптом відчули себе цілком чужими; націоналістичні рухи та ідеології розвалили Австро-Угорську імперію цілком, а Російську частково (у 1918 році); культурно-національні тенденції у світі завдали удару гігантській Турецькій імперії і великі її частини опинилися серед абсолютно інших геополітичних розрахунків. Сьогодні такі глибинні інтенції відбуваються у Центральній Азії, на Далекому Сході, в Африці. Незабаром світ побачить саме там суттєві зміни в національному, культурному і геополітичному бутті народів цих макрорегіонів і континентів. В основах цих процесів передусім лежать географічні умови життя народів, які формують їхню ментальність, і духовно-вольові фактори життєдіяльності їхніх еліт. Іншими словами, географічні умови утворюють зручні або незручні ситуації для конкуренції або консолідації між певними народами. Так виникають міжнародні союзи чи протистояння, змагання за спільну вигоду (найкращий приклад – Европейський Союз) чи за корисливу перевагу (найкращий приклад – прагнення до домінування у пострадянському просторі Росії). Історичне буття народу, здебільшого, формує у ньому піднесено-героїчну психологію, наступальну національну ідеологію, високоідейну, динамічну культурну свідомість. Усе це в сумі витворює елітарну (шляхетну), експансивну, пасіонарну ментальність нації. Однак при цьому можуть діяти і зворотні чинники (розростання психології плебейства, історичної пасивности і пораженства, примітивно-провінційного самозамикання). Вони провадять, зрозуміло, до поступового занепаду народу. Ось це внутрішнє балансування сил та інтенцій і витворює здатність чи нездібність певного народу до регіональної, геополітичної активности.

Ми для того так детально описали процеси геополітичного розвитку, щоб дати розуміння безнастанности геополітичної конкуренції в кожному більш-менш важливому, багатому регіоні. Тобто у кожному куточку землі постійно відбуваються змагання за домінування і використання потенціялу якогось регіону у політичному, економічному, суспільному, гуманітарно-культурному, інформаційному планах. Тож ідеологи русинського регіоналізму мали би здати собі звіт: куди ведуть вони своїх краян? До яких випробувань і змагань? Чим ризикують при цьому?

У геополітичному вимірі сьогодні макрорегіон Центральної Европи характеризується посутньою стабільністю, гарантією цього є і структури ЕС, і особливо стратегія НАТО, до якого входять Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Румунія, Болгарія. Водночас саме у цьому просторі, як у жодному іншому в Европі, зберігаються численні культурно-етнічні регіони, за які ведуться суперечки між державами і які є середовищами прихованого протистояння. Це і Південна Словаччина із 500-тисячною угорською меншиною, яка претендує на автономію, і Східна Словаччина із десятками тисяч русинів-українців, і румунська Трансильванія з 2,5 млн. угорців, і румунська Добруджа, яка історично належала до Болгарії і де збереглося болгарське населення, і сербська Воєводина, де зріє змагання угорців за більшу автономію, і Західна Македонія, де домагаються більших прав албанці, і Північна Греція, де історично склалися великі анклави замешкання албанців і болгарів, і складний та напружений конгломерат народів та інтересів у Боснії і Герцеговині і т.ин. Для складної будівлі Центральної Европи дуже небезпечними є будь-які рухи до етнічного, автономістського, конфесійного сепарування. Вони можуть спровокувати зміни в сусідніх регіонах. У цьому контексті регіон Закарпаття має стратегічну вагу: цілісно або частинами його територія входить у плани експасіоністських ідеологічних накреслень Угорщини, Румунії і Словаччини, кожна з яких має тут свої етнічно-історичні «закоріненості» і в мріях власного посилення розглядає цей регіон як простір бажаного розвитку. Зрозуміло, що кожна з названих країн, теоретично і, думаємо, матеріяльно підтримуючи русинство, не прагне ніякого етнічного зміцнення тут місцевих жителів. Русинська карта розігрується тільки для того, щоб послабити у цьому геостратегічному регіоні позиції України. Тож чи задумуються теоретики та ідеологи русинізму про свої перспективи? Адже й не пророкові ясно, що за якої зміни геополітичної ситуації якраз «русини» були б першою жертвою асиміляції з боку головних гравців, бо саме їх (русинів) би розглядали, як найслабший, нестійкий елемент, який треба «перетравити».

Натомість українські національна політика та ідеологія є найменше загрозливими для закарпатської ідентичности, якщо загалом можна говорити про якусь загрозу з цього боку. По-перше, тому, що регіон Закарпаття не є аж таким геостратегічно важливим для держави Україна. Ця держава має надто великі розміри і передусім зацікавлена у розвитку своєї південної, чорноморської, міжнародної політики, яка може у майбутньому дати їй великі можливості, прибутки і перспективи; у західному, середньоевропейському, напрямку Україна і так добре геополітично утверджена, оскільки до її складу входять Галичина, Буковина і Волинь, що дає можливість бути гравцем і в Центральній Европі. По-друге, закарпатська регіональна ідентичність не є викликом для української національної ідеології та ідентичности за великим рахунком, адже закарпатська відмінність сприймається радше як колоритне різноманіття, ще одна грань української етнографічно-субетнічної мозаїки, а не як інонаціональна суспільна маса, яку бажано асимілювати.

3. Принцип політичних маніпуляцій. Мешканці Закарпаття через свою історію і ментальність стали вже віддавна об’єктом маніпуляцій з боку різних чинників. На закарпатську суспільно-політичну свідомість намагаються впливати названі західні держави-сусіди, які зацікавлені у цьому просторі з національно-геостратегічних міркувань. Тут, за їхніми версіями історії, є часточка їхнього минулого, культури, тут відкриваються перспективи ширшого міжнародного утвердження.

Традиційно Закарпаття є об’єктом далекосяжних імперських впливів з боку Росії, яка завжди прагнула грати свою домінантну роль у просторі Середньої і Південної Европи. Ці впливи від XIX ст. пустили глибоке коріння, бо базувалися на сутнісних ідеологічних і духовно-конфесійних схемах та концепціях: слов’янофільстві і православ’ї. Росії вдалося прищепити частині закарпатського соціюму ідеологічну міфологему про слов’янську єдність, підмінену сліпою орієнтацією на все російське як нібито «найслов’янськіше», «цивілізаційно вище» (тут спрацював, зрозуміло, фальшивий фактор проповіді російського месіянізму). Так само доктрина православ’я здобула собі міцні позиції в регіоні (особливо, хоч це дивно, в совєтський і постсовєтський час) завдяки навіюванню надуманої «всеправославної» мобілізації супроти «грішного» католицького світу, з використанням давніх прив’язаностей місцевих мешканців до візантійсько-православної традиції перед наступом угорців-католиків. Унаслідок цих російських впливів відбулася доволі відчутна деформація свідомости закарпатських українців у бік до плекання міфотеорії «общероссійства», відречення від національної традиції і параметрів національного мислення, формування психології меншовартости перед «великою російською нацією і культурою». До сьогодні ці деформації виявляються у вигляді відносно широкого, хоч і смішного за вимовою, побутування російської мови серед міських мешканців Закарпаття, які у такий спосіб прагнуть показати, що вони теж «передові».

Русинська течія зазнає маніпуляцій і з боку теперішнього українського лібералізму. Ми вже цитували статті П.Р. Маґочія з провідної київської ліберальної газети «Критика» (редактор – Григорій Грабович), яка у такий спосіб прагне «озвучити» русинську проблему. У видавництві «Критики» з’явилася «Історія України» П.Р.Маґочія (2007), в якій не тільки з позицій ліберального космополітизму потрактовано українську історію, а й кинуто легкі натяки щодо реальности русинів і загалом щодо «поліетнічної» сутности проєкту «Україна». Також тут вийшла відразу трьома мовами – українською, англійською і «русинською» - книжка П.Р.Маґочія «Народ нізвідки». Що за цим стоїть? Звідки такий інтерес позаетнічних лібералів до, власне, етнічного русинізму? Передусім, очевидно, космополітичний ідеологічний принцип плюралізму, за яким навіть Зло має право голосу і, безумовно, стратегічне завдання за будь-яку ціну зупинити український націоналізм, його розростання і зміцнення. І тут русинський фактор етнічного партикуляризму може бути дієвим, навіть тоді, коли самі його організатори до всього національного ставляться або з іронією, або з насторогою. Мак’явеллізм відкидається лібералами, зрозуміло, лише в теорії, але не на практиці.

Висновки.

Ми зробили лише короткий огляд русинської проблеми як своєрідної форми нового/старого націотворення. В усіх головних вимірах – націологічному, культурологічному, геополітичному, політичному – русинство проявляє себе сьогодні не тільки як безґрунтовне, штучне явище, а й як явище суттєво деструктивне . Воно витворює перед українськими мешканцями Закарпаття і західнокарпатського регіону химерні уявлення про їхні походження та історичну місію, позбавляє ширших, ідейних нуртів в культурному і духовному планах, вносить руйнівні, загрозливі тенденції в геополітичну стабільність цілої середньої Европи, стає інструментом для різноманітних політичних спекуляцій та корисливих інтриг. Під цим кутом зору це явище є і антидержавне, і антиукраїнським, і тому вартує адекватної оцінки і конртдій.

Русинство у всіх сенсах як політична і культурна теорія є квазиідеологією , оскільки побудоване на фальшивих і хибних уявленнях і розуміннях етногенезу, не виражає глибших і перспективніших ідейно-інтелектуальних та духовних потреб регіону, немає цілостности і завершености як власне програма дій на завтра. Воно завжди буде залишатися лише комбінацією – для вражених комплексом національної неповноцінности культурників і політиків, з їхнім вічним мадяронством і москвофільством чи іншими варіантами якогось малоросійства, для міжнародних зацікавлень і чинників, для цинічних політичних і регіоналістських груп. Особливо неконструктивною є роль сучасного українського лібералізму в русинському питанні, який прагне використати цей диструктивний фактор тільки для того, щоб послабити, зупинити український націоналізм, що постійно зростає в державі. Так у полеміці з Романом Кабачієм (Критика. – 2007. – № 9), який чітко означив русинську проблему, як штучно й антиукраїнську, Сергій Біленький контраргументує: «… ми не можемо заперечувати права людей бути тим, ким вони хочуть бути. Принаймні доти, доки вони не починають діяти всупереч карному кодексу. Це під ставовий принцип демократії… Сучасний світ – це світ різних виборів, пропозицій та альтернатив, а його метафорою чи навіть репрезентацією є ринок» (Критика. – 2008. – № 1-2). Також зі статті С.Біленького можна довідатися, що, виявляється, є навіть дві окремі національні ідентичності – русинська і лемківська, і цих лемків і русинів відштовхнула від українства в міжвоєнних і повоєнний час діяльність УПА. Тобто все перевернуту з ніг на голову: не терор угорської та польської влади за участь і співчування діям УПА відштовхнули лемків і русинів від українства, а чомусь навпаки. Засадою самого С.Біленького є таке: «Проте етнографічні аргументи в заперечинні (щоправда, і в ствердженні) існування якогось народу є дуже непевними, адже з подібного чи навіть із того самого етно-лінгвістичного матеріалу можна творити різні національності». І автор наводить приклад українців, яким найбільше сприяли австрійська і радянська влада. (Це шляхом терору і голодомору в СССР, чи як?). Справді, нації творилися в минулому з різного етнографічного матеріалу, але або під силовим тиском держави з метою асиміляції чужих елементів, або шляхом компромісів і синтезу відмінних етнографічних регіонів, однак завжди вирішальною була стратегічна ідея доцільности національної і державної єдності. Це особливо яскраво видно на прикладах таких регіонально відмінних держав, як Франція, Німеччина, Еспанія, Італія та ін., де регіональні відмінності збереглися, та вони не перешкоджають функціонуванню перспективної загальнонаціональної програми (баски і каталонці в Еспанії – це винятки збереження цілком національних ідентичностей в регіонах).

Русинство стало міжнародним фактором – і це чи не головна сутність його живучости й деструктивности. Як теорія воно в різних відмінах існує в Сербії і Боснії, серед емігрантів США і Канаді, взаємодіє з державними інтенціями в Румунії, Угорщині, Словаччині і Польщі. Це власне, приклад того, коли діяспора, відчуваючи об’єктивне ослаблення національної і культурної ідеології (причина – тривала бездержавності України), починає витворювати свої окремі, часто дуже химерні, ідентичності. Таке в історії траплялося з різними народами.

«Русинська комбінація» сьогодні є загрозою і дезорієнтацією для українства у багатьох планах, що ми вже висвітлили вище. Найважливіше, що вона є великим самообманом насамперед для самих мешканців західнокарпатського і підкарпатського регіонів, бо гальмує їхній національно-цивілізаційний поступ. Русинство пробує підмінити елементарною регіональною відмінностю концепцію творення нової етно-культурної ідентично ти, при цьому не маючи визначального чинника – психо-вололюнтаристського пориву. Залякування України з боку деяких ідеологів русинізму «новими талібами у центрі европи, тобто гаданим терористичним рухом, звучить радше, як гротеск, аніж, як погроза. Насправді це лише чергова спроба, і тут сходяться у своїх цілях різні міжнародні і внутрішні чинники антиукраїнства і космополітизму, послабити «Карпатський бастіон» українства, тобто геополітично і цивілізаційно закономірну присутність української держави в Середній Европі, в органічному для нас геокультурному просторі у межиріччі Дунаю і Дністра, що зберігає свою цілісність протягом тисячоліть.

Червень 2008р.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4