Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Петро Іванишин: “Найбільше мені зараз бракує присутності батька”

Нещодавно Петро Іванишин з Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка став доктором філологічних наук – одним із наймолодших в Україні вчених такого рангу. А ще він – син покійного Василя Іванишина, Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, відомого теоретика й практика українського націоналізму. Саме ці дві теми й переплелися в інтерв’ю.

Розмову вів Анатолій Власюк


Як Ви себе почуваєте у “шкурі” одного з наймолодших докторів наук України?

Як не дивно, приноровлююсь. Хоча, на щастя, ні священна тонзура непомильності, ні півнячий гребінь самохвальби не з’явились і, сподіваюсь, не з’являться. Цей ступінь був потрібний не для слави, а для ефективнішого провадження національної справи, чим, з Божою поміччю, займався і продовжую займатись, всім друзям на добро. А з іншого боку, прикро. Прикро за відсутність нормальної, національно зорієнтованої політики в галузі науки та освіти, відсутність ефективного режиму сприяння науково-пошуковій діяльності, одним із виявів чого стає винятковість докторських захистів у молодому віці. Для прикладу, не так давно дізнався, що середній вік академіка у Китаї, якщо не помиляюсь, тридцять чотири роки. А в нас добре було б, щоб це був середній вік кандидата наук. Зрештою, немає чого дивуватися. Дивно було б, якби у за умов фактичної відсутності національної держави, несформованості державної управлінської системи, що починають усе частіше визнавати й різноманітні посадовці, існували розвинуті освітня та наукова системи.

Чи важко було долати спротив Тамари Гундорової, Григорія Грабовича, інших маститих авторів і як узагалі вдалося захистити докторську дисертацію, коли фактично на прю з українцем стали антиукраїнські і неукраїнські сили?

Здається, натякаєте на подвиги Геракла чи на поєдинок Давида з Голіафом? (Сміється) . А якщо серйозно, я б не став переводити це питання в етнічну площину. І не став би демонізувати своїх опонентів: багато хто з них зробив і речі корисні для розвитку української науки, що, зрештою, намагався відзначати у своїх критичних роботах. Переважно спротив був зумовлений об’єктивною ситуацією, що склалася в сучасній українській науковій культурі. Ключова її специфіка полягає у світоглядній поділеності на два основні табори (хоч цих таборів можна виявити і більше). Одні вважають, що нам слід розбудовувати національну культуру, зокрема, наукову, базуючись передусім на українській традиції, виходячи з органічних потреб і завдань нашої нації, утверджуючи власний науковий образ світу (як це робили свого часу Максимович, Драгоманов, Кониський, Потебня, Франко, Єфремов, Смаль-Стоцький, Білецький, Зеров та ін.). Вони переконані, що наука – це елемент культури, а безнаціональної культури не існує. Тому й говоримо про англійську наукову традицію, німецьку, російську, американську, італійську тощо. При цьому вчені, що належать до першої групи, на практиці здійснюють Шевченкове: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, ведучи рівноправний діалог із науковими спільнотами країн світу. Прикладом можуть бути праці С.Андрусів, Т.Бовсунівської, В.Дончика, Д.Дроздовського, І.Дзюби, Г.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, В.Моренця, Б.Олійника, В.Панченка, В.Пахаренка, О.Пахльовської, Т.Салиги, І.Фізера, Вал.Шевчука, Н.Шумило та багатьох інших.

Однак є й інша група. Ці дослідники вважають, що нам слід не трансформувати чужий науковий досвід відповідно до власних наукових традицій, а лише копіювати його. Не критично вивчати чуже, а виключно захоплюватись ним. Вважають, що слід сприймати ідеї іноземних вчених не як певний стимул до осмислення, а як наказ до виконання. Не дивно, що такий багато в чому меншовартісний і не зовсім науковий спосіб пізнавального мислення породив чимало негативних явищ в і так поруйнованій, денаціоналізованій російським комуністичним режимом українській науковій дійсності. Правилом доброго тону чомусь стало принижувати чи навіть паплюжити українських літературних класиків (в радянський час більшовики їх робили “своїми”, а тепер – оголошують неповноцінними чи навіть шкідливими проявами, “десакралізують”, за Л.Костенко), стало модним за американським зразком розв’язувати галасливо-провокативні, але малоконструктивні культурні війни (наприклад, сумно відомі толерантні висловлювання американського професора Г.Грабовича, що Українська академія наук, де, між іншим, у нього достатньо шанувальників, – це суцільний “маразм” або що слід “заборонити” викладання української літератури в школі), поширеним стає наймитування переважно молодих учених у більш заможних західних колег за гранти чи можливість учитися за межами України (в одному з інтерв’ю роздратований пан Грабович кумедно присягнув, що такому як Іванишин він ніколи не дозволить учитися за кордоном; що то значить гарвардська вихованість!), дивним чином заохочується вивчення не найсучаснішого в західній науці, а того, що є малопродуктивним “секонд хендом” (якщо вже прагнете запозичувати, то чому не найновіше?), дивує також те, що окремі західні методології оголошуються “єдиними”, а про інші, наприклад, духовно-історичну школу, неотомізм чи націоцентричний постколоніалізм майже не згадується.

Але найпоказовішим наслідком діяльності цієї іншої групи українських інтелектуалів стала дивна спроба, всупереч усім науковим нормам, запровадження новітньої політичної цензури. Справа в тому, що абсолютна більшість з них оголошує свою відданість запозиченій із Заходу політичній ідеології демолібералізму. Це не було б проблемою (усі люди мають право мати ті чи інші політичні симпатії), якби настанови цієї ідеології не проникали у сферу наукових досліджень, і не формували значною мірою методологічну базу робіт цих учених. А це вже небезпечно: наука тоді перетворюється в рабиню політичної доктрини. До речі, доктрини вельми суперечливої, оскільки у сфері культури ця ідеологія проповідує настанову на космополітизацію, на розмивання і знищення будь-яких проявів національної ідентичності. Ми це вже проходили в радянський час. Тоді була тверда настанова на використання в науці іншої політичної ідеології – марксизму-ленінізму, що денаціоналізувала українську культуру, українських дослідників із проросійських ідейних позицій компартії СРСР. Тоді були “зачаровані на Схід”, тепер – “зачаровані на Захід”, бо це поплатніше. Хочеться запитати: а коли ж ці поважні вчені люди повноцінно звернуть свою увагу на Україну, займуться відновленням та розвитком її культури, зокрема наукової? Сповідування політичної нетерпимості, слушне лише в окремих випадках і, мабуть, випадок наукової діяльності сюди не мав би належати. Таке сповідування закономірним чином породжує агресію, звідси й типово “необільшовицька”, як влучно окреслив це явище професор Іван Денисюк, настанова космополітичних дослідників не на наукову полеміку чи дискусію з опонентом, а на його політичне чи кар’єрне знищення. В спеціальній літературі така настанова отримала назву культурний імперіалізм. (До речі, детальніше ці питання розглядаю у своїх книжках, зокрема, “Вульгарному “неоміфологізмі”…”, “Аберації християнства…” та “Національно-екзистенціальній інтерпретації…”. До них та останніх своїх статей і відсилаю зацікавлених.)

На щастя, ситуація з моїм захистом показала, що в Україні є чимала частина справжніх інтелігентів – нормально мислячих, толерантних, національно зорієнтованих учених, представників тієї першої групи, про яку говорив вище, які не сприймають спроб запровадження політичної ліберальної цензури супроти інакомислячих дослідників. У моєму випадку вивчались не вигадки ображених апостолів деканонізації, а науковий рівень дисертації. Саме цей рівень авторитетні, незаангажовані експерти визнали вартим докторського ступеня. Це, значною мірою, й допомогло. У цій “державі іржавій”, як слушно висловився свого часу поет Петро Скунць, академічне середовище світоглядно виявилось набагато здоровішим, ніж можна було б подумати.

Чи не занадто дорогою ціною здобута Вами докторська дисертація, адже сам процес захисту дуже серйозно вплинув на Вашого покійного батька Василя Іванишина, що, врешті-решт, призвело до його смерті?

Це вкрай болюче й інтимне питання, але відповім на нього, щоб не множились різні чутки. Захист був успішним, але тривав шість годин і став кульмінацією, серйозним психічним випробовуванням для всіх, що були небайдужими до розвитку української науки. Для батька, безумовно, теж. Але Василь Іванишин за своїм характером був монументальним типом інтелігента-воїна, мислителя-козака, завжди готового до найекстремальнішої ситуації. Я не лікар, але думаю, навіть такий “бій”, а він як політик бував і в набагато виснажливіших ситуаціях, не зміг би його зламати. Хоча й здоров’я не додав. Тому основною причиною передчасної смерті батька через два з половиною місяці після захисту, мабуть, було наступне: багатолітня важка хвороба і відкладена важлива операція на судинах.

Ваші опоненти назвали Вас “літературним фашистом”, звинуватили у тому, що Ваша дисертація радше ідеологічна, ніж літературознавча, стверджували, буцімто Ви ненауково застосували деякі філософські поняття. Що Ви категорично спростовуєте, а з чим, можливо, погоджуєтесь?

Так-так, визнали мене розумні люди за “фашиста” як інші розумні люди бравого вояка Швейка за ідіота. Я б і сам повірив емоційним окресленням своїх неофіційних опонентів, якби вони випливали з аналізу тексту докторської дисертації. На жаль, вони не змогли чи не встигли цього зробити. Дисертації, як самі зазначають ці опоненти у власних дописах, на жаль, просто не читали. Погодьтесь, кількох вирваних із контексту автореферату цитат напевне замало, щоб прийти до глобальних висновків стосовно страшної шкоди, яку один-єдиний Іванишин завдав чи завдасть українській культурі. Хоча я розумію причини появи цих політичних наліпок. З одного боку, це особиста образа професора Г.Грабовича за мою ще аспірантську критику шість років тому його монографії “Шевченко як міфотворець”. Але він не винен. От дивіться. Якби ви були такі образливі, вважали застарілими наукові методи дискусії і мали стільки слухняних помічників, то чи не нацьковували б (не)залежних від себе авторів на потрібну людину? З іншого боку, політичні доноси писати набагато вигідніше і легше, ніж наукові критичні розвідки. То навіщо ж мучитись? Ну і, нарешті, третє. Канони ліберальної цензури просто вимагають, щоб непокірних пронаціональних авторів інформаційно знищувати. От і стараються. На жаль, не лише на дисертацію, на жодну зі своїх публікацій з табору захисників десакралізації не отримав жодної наукової реакції. Єдиною досі спробою рецензії була полемічна стаття одного молодого кандидата наук, але чомусь наук історичних, на одну з останніх моїх монографій. Але і цей кандидат, бідолаха, заплутався у літературознавчих термінах і поняттях, не збагнув літературної герменевтики, тож ніякої науково переконливої критики не породив, хоча висновок озвучив усе ж ідеологічно правильний. Як йому й замовляли.

Насправді наукову оцінку моїй дисертації дали ті численні фахівці (не менше п’ятдесяти, серед яких більшість складали академіки, доктори наук та професори), які цю роботу по-справжньому уважно і критично вивчали. Вони ж і визнали її дослідницьку вартість, актуальність, потрібність та новизну наукового відкриття, й окреслили низку недоліків, а як же ж інакше – наукова робота це не Євангеліє і не канонічні писання пана Грабовича, якого, виявляється, критикувати не можна. Згідно правил академічного діалогу, з частиною зауважень моїх рецензентів, наукового консультанта, офіційних опонентів та експертів, отже, з людьми, що справді читали дисертацію, я, безумовно, погоджуюсь і намагатимусь недоліки виправити. Інші – слід детальніше продискутувати. А от з мало продуманими оцінками моїх неофіційних опонентів погодитись, на жаль, не можу, оскільки добре пам’ятаю мудре висловлювання Миколи Зерова, який свого часу спостеріг: “Лайка доказової сили має небагато: аргумент з неї поганий”. Вчений може погодитись лише з науково аргументованими положеннями. Погоджуватись із нервовою лайкою, мабуть, не обов’язково.

Чи будете розвивати у своїй подальшій роботі якісь теми з творчої спадщини батька? Чи не думаєте Ви після його смерті більше зайнятися політикою, ніж, власне, науковою діяльністю?

Я як людина і, зокрема, як вчений сформувався передусім під впливом свого батька Василя Іванишина. Громаді він відомий не лише як політик чи громадський діяч, праці якого перекладені кількома іноземними мовами, а також як автор ґрунтовних напрацювань у сфері теорії літератури, філософії, методології, історіософії та інших гуманітарних галузях. Саме він, базуючись на українському культурному досвіді, придумав назву та обґрунтував концепцію іманентної українській традиції національно-екзистенціальної методології, повновартісно художньо враженої ще у Тараса Шевченка. Наукове роз’яснення та популяризацію цієї базованої на філософії національної ідеї універсальної гуманітарної методології, що вчить дослідника мислити у категоріях збереження, захисту та розвитку українського буття, є основним моїм науковим завданням. Першочерговим вважаю за необхідне видати спочатку основні, а згодом й усі – філософські, наукові, політологічні, публіцистичні, художні тощо – роботи Василя Іванишина. Його спадщина потрібна не мені особисто, і не родині, а, мабуть, таки цілій українській громаді, бо містить непроминальні, класичні у своїй глибині ідеї. Першими успіхами, за які хочу подякувати головному редакторові “Галицької зорі” Петрові Мацану та Благодійному фондові “Сколівщина” і особисто Володимиру Москалеві, стали газетна публікація політологічної розвідки “Національна громада” та друге видання “Тезаурусу до курсу “Теорія літератури”. Щодо занять політикою, то поки що бачу себе радше політичним аналітиком, ніж практиком. Але час такий, що слід бути готовому до різних поворотів долі: кому потрібна буде національна наука та її адепти в неоколонії? Отож бо й воно.

За даними соцопитувань, лише два відсотки населення України сповідують ідеологію націоналізму. Які фактори і чинники повинні вплинути на цей процес, аби ця ідеологія стала панівною у суспільстві? Чи, можливо, взагалі не треба нічого робити з цього приводу?

Ці два відсотки, за умови, якщо опитування об’єктивні, у чому випадає сумніватися, від незнання. Запитайте, що таке націоналізм, у наших елітменів – політиків, інтелігенції, бізнесменів тощо, і Ви навряд чи почуєте об’єктивну відповідь. Поняття націоналізму, термін, до речі, запровадив великий німецький філософ XVIII ст. Йоганн Готфрід Гердер, а в новітній українській традиції його основоположником став Тарас Шевченко, фальшувалось і фальшується і марксистами усіх відтінків, і набагато впливовішими сьогодні різношерстими лібералами, через ототожнення з такими сутнісно чужими націоналізму явищами як “фашизм”, “нацизм”, “антисемітизм”, “шовінізм” та ін. (До речі, націонал-соціалісти теж активно боролися із націоналізмом.) Врахуйте, ми живемо в інформаційному суспільстві, де явище переважно сприймається не таким як воно було чи є, а таким, яким його подають засоби масової інформації. А де ті теле- і радіопередачі, ті загальнонаціональні ЗМІ, зрештою, пропагандивні ресурси тих політичних сил, які вважають себе націоналістичними, що поборють антинаціоналістичні, а тому й антукраїнські, політичні міфи? Найбільше тут поки що робить матеріально найскромніша націоналістична організація – заснований В.Іванишином “Тризуб” імені С.Бандери через свої газету, книжки і сайт. Є певні інформаційні успіхи і в обидвох ОУН, але цього явно замало…

А уявімо собі тепер неможливе. Якби у нашому начебто демократичному, рівноправному і плюралістичному суспільстві громада раптом отримала належну інформацію не лише про карнавал у Ріо чи про те, хто кого і куди вдарив на засіданні РНБО, а також і про націоналізм. Не з уст фальсифікаторів чи провокаторів і не про вигадки провокаторів, а про націоналізм справжній, філософськи та науково осмислений. Якби так, не приведи Господи, люди дізнались, що націоналізм – це не вигадане теоретиками, а взяте з історичного досвіду народу структуроване поняття і що на різних рівнях він по різному проявляється, то по-іншому би і ставились до нього. Наприклад, якби усвідомили, що на рівні масово-побутовому націоналізм постає як патріотизм, любов до свого, рідного, то виявилось би, що в абсолютній своїй масі громадяни України – таки українські патріоти, а значить, і націоналісти. І це переконливо показують вибори, коли різні політичні сили, до речі, доволі невміло, але таки спекулюють на національній ідеї, і навіть інколи визнають національних героїв таки героями, а антиукраїнські злочини таки злочинами. Без бодай ефемерних, але згадок про національні інтереси до виборця іти вже небезпечно. Якби люди знали, що на філософському рівні націоналізм – це філософія буття нації, це суспільний світогляд, де нація розглядається як суб’єкт і рушійна сила історії, то тоді б і частина наших високочолих мужів менше клювала б на політичну пропаганду “дядьків отечества чужого” й активніше бралася б за осмислення та використання цієї системи у своїх філософських та наукових дослідженнях. Якби люди знали, що на ідейному рівні націоналізм – це ідеологія національного державотворення та державного функціонування, побудована на приматі національної ідеї в житті народу, а на рівні державному – це політика забезпечення індивідуальних і групових потреб членів суспільства через реалізацію загальнонаціональних інтересів, то, мабуть, наші політики та підприємці нарешті б зрозуміли, що це єдиний (!) шлях побудувати нормальну державу із ефективною економікою, в якій би усім (!) вистачило місця під сонцем. Але вони не знають, тому не можуть подолати дитячого страху перед національною ідеєю і тому, знову згадуючи генія, “мов пси голодні за маслак гризуться знову”, слухаючись у якості “експертів” тих малоросів чи малоєвропейців, що “по німецькому показу” “матір забувають”, або тих “злоначинающих” (Т.Шевченко), що ніколи і не цуралися того, що є прямими рупорами імперських інтересів Москви чи Заходу.

Рівнів націоналізму є багато, бо він не зводиться лише до політичної доктрини. Але це треба нарешті зрозуміти. Уявляєте собі бодай одну щотижневу годинну передачу, присвячену питанням осмислення українського та світового націоналізму або націоналістичної аналітики на котромусь із наших начебто “українських” та “незалежних” телеканалів? От і я не уявляю. Звідси і статистика, що такий вишуканий інформаційний сморід, як поп-хлоп Вєрка Сердючка, могла б пройти до парламенту, а от націоналісти, знаєте, ні. Якщо так далі піде, якщо телебачення і далі буде цілком непідконтрольне українській громаді, то боюсь, що в Україні, за належної масмедійної розкрутки, скоро до Верховної ради з успіхом будуть вибирати корів, собак чи свиней, за зразком одного звироднілого римського імператора, який зробив сенатором свого улюбленого коня. А чому б і ні? Вважаються ж відрізані коров’ячі голови у формаліні “сучасним мистецтвом”, а чому жива худобина не може пишатися депутатством? І ті , і ті визнані “народними улюбленцями”. І ті, і ті приблизно однаково орієнтуються у політиці. Є ще причини. Наприклад, мовні. Як і більшість тварин, частина депутатів ніяк не може зробити наругу над своїм потужним інтелектом і оволодіти державною мовою. Вигоди ж від депутатів-тварин колосальні: утримання і годування – відносно дешеві, транспортувати можна у вантажних машинах та товарняках по кілька штук за раз, ну і порядок та слухняність господарям фракцій була б шикарна: достатньо тим виламати собі якусь палюгу… Усе це смішно, але, на жаль, не весело. От буквально на днях Геннадій Москаль зробив чергову заяву у ЗМІ, що депутати та члени їх сімей часто є причетними до кримінальних злочинів. То невже наші глибокодумні політичні лідери знову нам підсунули чергову свиню, тобто, вибачте, чергових бандитів у якості депутатів? А коли ж зможемо вибирати між обов’язково різнопартійними, але таки політиками, відповідальними перед українською нацією, здатними побудувати українську державу? Боюсь, питання риторичне…

Нині модно “винаходити” українську національну ідею. А як би Ви сформулювали її суть?

Винаходити національну ідею або дурість, або свідоме шахрайство. Її не винаходять, її зчитують з історичного досвіду народу. Сформулювати суть національної ідеї мені не складно, оскільки знаю чимало фахових визначень. Однак найбільш вдалим вважаю те визначення, яке запропонував свого часу Василь Іванишин: “…це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, ідейно консолідує його, націлює на найбільш загальну, головну і визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем на користь народу, і здійснення всіх його прагнень та задумів, і саме його збереження та буття в часі”. Вагомими вважаю й супровідні спостереження цього мислителя. Наприклад, стосовно того що для століттями поневоленого українського народу такою доленосною ідеєю є ідея політичного самоутвердження – створення власної, української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя. Просто геніальне і дуже просте поетичне формулювання української національної ідеї дав Тарас Шевченко, яке ми всі знаємо, але чомусь рідко використовуємо, особливо коли нас одні фанатичні ощасливлювачі просто налигачем тягнуть в “братні” обійми Росії, а інші – в не менш “братні” обійми США чи Євросоюзу: „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Ви вже видали дев’ять книжок. Якщо не секрет, над якою працюєте зараз?

У мене завжди в роботі низка проектів, на різних стадіях готовності. Але я не схильний розповідати про них, доки творчий процес не завершено. Тішусь тим, що з Божої ласки маю можливість готувати до видання кілька батькових книжок та статей.

Після смерті Вашого батька було багато розмов як краще увічнити його пам’ять. Якою є Ваша думка з цього приводу?

Найкращим увічненням його пам’яті, як і пам’яті всіх тих, що боролись, не шкодуючи власного життя, “за Україну, за її волю, честь і славу, за народ”, – було б здійснення його політичних, філософських та наукових заповітів. А свій найголовніший заповіт, що випливає з цілого його життя і творчості, він окреслив незадовго до смерті наступним чином: “Без вирішення головного політичного питання – створення української національної держави (УССД) – жодна інша (соціальна, економічна, політична, освітня, культурна, релігійна тощо) проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу”. Звичайно ж, не перешкоджатимуть, а якоюсь мірою сприятимуть цьому і різнотипні (від академічних до популярних) видання його творів, й осмислення його спадщини, і спорудження пам’ятних знаків, і різні подібні речі. Головне тільки, щоб вони не імпрезували Василя Іванишина, а допомагали відкривати сучасникам і наступним поколінням глибинні сенси його творчості і тим самим наближали нас до повноцінного буття у власній національній державі-“хаті”.

Василь Іванишин в одному з інтерв’ю розповів мені, що пише роман про своє покоління. Чи не опублікуєте уривки з цього твору і чи не тягне Вас самого до літературної творчості?

Це правда, я читав уривки – надзвичайно захоплює. Це роман про епоху, яка відійшла, на жаль, безповоротно, про унікальний світ галицького села початку і середини ХХ століття. Шкода, що батько не встиг його завершити, існують лише частини та низка тематично дотичних оповідань. Є також цікаві сатиричні та поетичні твори. Сподіваюсь усе це належним чином підготувати до друку. Щодо другого питання. Я, як і більшість літературознавців, знаю, як пишуться літературні твори різних родів і вмію їх компонувати (це допомагає потім пізнавати художньо-літературну творчість інших, їхнє, як мовляв Іван Франко, “незглибиме творче ремесло”). Однак вміти писати і бути письменником – це не одне і те саме. Хоча інколи відчуваєш, що не можеш не написати той чи інший твір. Ліна Костенко в таких випадках каже, що “вірші пишуть мене”. Мене в основному “пишуть” наукові праці.

Чи не відволікають Вас від творчості участь у роботі Центру Донцова, виступи на різноманітних “імпрезах”, як влучно зауважив Василь Іванишин?

Пробуєте “пришити” мені імпрезіонізм? Не вийде. Мене справді час від часу запрошують виступати перед дрогобицькою громадаю, але я сумніваюсь, щоб у своїх виступах виявлення, осмислення чи розв’язання якоїсь проблеми (наприклад, Голодомору чи величі Івана Франка) підміняв порожньою святковою риторикою. Чи помиляюсь? Зрештою, усі ці виступи спокійно публікую в місцевій та всеукраїнській пресі. Тож оцінюйте самі. Створення ж Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцов вважаю дуже актуальною та важливою ідеєю його керівника, одного з найталановитіших та успішніших батькових учнів Олега Багана. Центр займається тим, чим учив нас обох займатися Василь Іванишин – вивчати та популяризувати ідеї українського націоналізму. Усього півроку як існує Центр, а вже зроблено не так і мало: проведено конференцію про український визвольний рух та презентацію книжки про Ліну Костенко, видано кілька книжок (твори М.Зерова, Н.Королевої), організовано ще чотири конференції (із вивчення українського націоналізму, україноюдаїки Мартена Феллера, вісниківства, творчості Василя Іванишина тощо), що відбудуться у Дрогобичі та Києві, ініційовано об’єднавчий процес націоналістичних сил Дрогобиччини. Я вже не говорю про резонансні публікації у місцевій та всеукраїнській пресі. Ідей іще чимало. Робота в Центрі є органічною частиною моєї творчої діяльності.

У Вас троє дітей. Ким Ви їх бачите і якої долі хотіли би для них?

У мене три маленькі донечки-квіточки, які в момент можуть перетворитися на трьох веселих бісенят. Благаю Господа, щоб вони, як і всі представники нашої родини, жили і творили во славу Божу і на користь Батьківщини. Мрію, щоб їм уже довелося жити не в оцій розхристаній напівколонії, а Українській Соборній Самостійній Державі.

Окрім роботи й наукової діяльності чи ще чимось захоплюєтесь?

Люблю перебувати у дикій природі, мандрувати серед непрохідних місцин, особливо у горах чи понад річками, або відвідувати різні історичні місця. Люблю читати, не те, що “треба”, а так, для власного інтелектуального задоволення. Захоплююсь бойовими видами спорту, особливо боксом та кік-боксингом, яким свого часу віддав сумарно п’ять років життя. Я взагалі страшенно захоплююсь будь-яким видом відпочинку, однак чомусь дуже рідко це виходить.

Яке важливе запитання я Вам не задав? Сформулюйте його, будь ласка, і самі дайте на нього відповідь.

Чого Вам найбільше зараз бракує? Присутності батька.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4