Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Націоцентрична герменевтика як онтологічна деінсталяція

Богдан ПАСТУХ (Львів)

[Іванишин П.В. Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є.Маланюка, Л. Костенко : монографія / П.В.Іванишин. – К. : Академвидав, 2008. – 392 с.]

Книжка П. Іванишина вже в назві заявляє про свою чітку методологічну позицію (націоцентричність), відтак моменти, що потенційно девальвують можливість плюралістичного підходу до поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко, зрозуміло, трактуються дослідником як ідеологічні аберації текстів цих авторів (помилкові “надінтерпретації”). Книжка “Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є.Маланюка, Л. Костенко” є монографією, що постала на базі докторської дисертації, яку П. Іванишин захищав у Львівському університеті. Багато передзахисного “кипіння” можна було побачити в той час у періодиці, в “Літературній Україні” чи, наприклад, у “Критиці”. Згадую зараз про ці випадки не для тонусування певних наукових кіл, а з метою показати, що згадана книжка як інтелектуальний продукт має досить мало спільного з тим інформаційним шумовинням, яке утворилось перед, під час та після захисту. Тому пропоную подивитись на цю роботу без екстраполяцій, як на чистий науковий текст.

У чому неординарність і, якщо можна так сказати, початковість книги? Тексти таких різних з одного боку авторів сплетені на базі методологічного апарату як доказова база певних теоретичних узагальнень. Подібна наукова робота може бути сучасним прикладом для подальшої інтеґрації в науковий обіг саме національної екзегетики. Чому кажу сучасним, тому що загалом праць такого характеру маємо досить (І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов, зрештою Д. Донцов). Україна, як відомо, з 30-х р.р. минулого століття опинилась у чорній, закритій смуті, куди не могло проникнути свіже повітря з Європи, відтак з початку 90-х зірвало дамбу й інтелектуальний простір став схожий на зовсім незбалансовану в інгредієнтах ємкість. І праці націоцентричного ґатунку писались часто лише з надривною патетикою, без хорошого теоретичного каркасу, що не давало, зрозуміло, доброго результату. Книжка цього автора – це спроба насамперед утвердити саме такий “колишній” національний голос в досить різному хорі української літературознавчої думки – “свого не цурайтесь”. Автор пробує відфільтровувати теорії ліберального (демоліберального) складу, намагаючись показати інший теоретичний дискурс, опертий на національно-історичний фундамент. Відповідно відчувається контраст між двома методологічними підходами, відтак породжується критика і це добре, оскільки така схема власне і створює літературознавчий вітчизняний процес, принаймні пожвавлює його.

Інтерпретуючи тексти, П. Іванишин пробує залучити у свій аналіз екзистенціалістичний арсенал, ті людські буттєві модуси, які оприявлені в поезії: “екзистенцію взагалі пізнається через структуру модусів людського існування – експлікатів, які виникають з аналітики присутності” [С. 38], говорить автор. Така спроба дає можливість прочитувати тексти у всій їх глибинній смисловій можливості. На прикладі аналізу поезії Л. Костенко “Дзвенять у відрах крижані кружальця” П. Іванишин ілюструє принцип такого прочитання – через модуси туги й турботи читач через цей текст виходить на сенс національної екзистенції: “без української людини, без її національної екзистенції мертвіє буття українського сущого…” [С. 40]. Національно-екзистенціальна герменевтика утворює прецедент для тлумачення текстів саме в такому методологічному режимі, оскільки, як показує книга П. Іванишина, така опція не є випадковою в літературознавчому процесі, він її лише осучаснює, наснажує відповідною філософською та філологічно-історичною базами.

Філософія мови у книзі П. Іванишина займає досить велику нішу. Утворюється вона з узагальнень робіт таких вчених, як О. Потебня, Г. - Г. Гадамер, М. Хайдеггер, Х. Ортега-і-Гассет, але найцікавіше, що дослідник утворює певний теоретико-художній симбіоз, вплітаючи в теоретичну розмову рядки Л. Костенко, які тлумачать мову як ґрунт: “Слова росли із ґрунту, мов жита. / Добірним зерном колосилась мова” [С. 57]. Відповідна добірність ілюстрацій дає право на висновки, які робить дослідник і узагальнює думками М. Хайдеггера: “мову доцільно розглядати саме як доглибинно національне слово, що виступає “дарувателем” національної присутності, сущого, в якому національне являється як існуюче” [С. 57]. Але є й інший бік цього явища – мова може бути оманливою, закриваючи нам істинні смисли буття: “сама по собі мова образів ще не гарантує осягнення істини буття, оскільки вона, як і кожна мова, поруч із розкриттям може містити й затемнення сущого” [С. 64]. Ця теза засвідчує дуже складний момент в літературознавстві, яке відповідає за розкриття смислів в тексті. Порушення в національно-буттєвих конструктах, котрі оприявнюються нам через смисли літературного твору, ведуть до значних інтелектуально-духовних аберацій. Це досить складне і підспудне явище, його звикли “пропускати”. П. Іванишин намагається звернути увагу читача на цей симптом: “І тепер спостерігаються маловмотивовані спроби деяких дослідників продовжувати ототожнення Д. Донцова та ініційованого ним вісниківства (а отже, і Є. Маланюка) із “фашизмом”. Це свідчить не лише про незбагненну неуважність засобів масової інформації до не постмодерних українських авторів і насамперед до Л. Костенко, а й про прямі спроби викривленого, іноді навіть брутального тлумачення її творчості…” [С. 66]. Як протиставлення “викривленню” та “неуважності”, дослідник пропонує культурний націоналізм як “утвердження національної ідентичності на основі національної ідеї” [С. 93].

Однією з численних інтерпретацій у цій книжці, яка вражає (в хорошому розумінні) особливо – це інтерпретація Шевченкових “Гайдамаків”, а вужче – епізод, де Гонта вбиває своїх дітей. Його П. Іванишин тлумачить як вчинок “лише великої людини”, це, на його думку, доводить поховання синів: “Щоб козацьке мале тіло / Собаки не їли” [114]. Крім того тут є цікаві паралелі між епізодом вбивства дітей у “Гайдамаках” та “Тарасі Бульбі” і творами з римської традиції, зокрема “Життєписами Плутарха”, де дослідник проглянув досить широкі варіанти такого мотиву в європейському літературному контексті, хоча саме тут є такий гріх як розлоге переказування сюжету.

Досить об’ємну частину роботи П. Іванишина займає витлумачення терміну “тезаурус” та його теоретичного фундаменту. Цей інтерес дослідника виникає, очевидно, не випадково. Штучні намагання деяких літературознавців виломитись з поля традиції, відбутись в епатажі, спричинюють часті інтерпретаційні викривлення та непорозуміння. Абсолютно тотожна картина відбувається і в масмедійному просторі, де часто чорне стає білим. Акцент на тезаурусі як на “переддосвіді” тепер є досить актуальним, адже “переднамір, передрозгляд й передбачення” є тими органами, що складають інтелектуальний організм, через які якісно можна побачити симптоми у зародку, простежити методологічну матрицю, що їх породжує.

Книзі П. Іванишина можна дуже просто закинути категоричність, навіть більше – дослідник часом говорить те, що зрозуміло кожному українцеві (від малого до старого). Наприклад, про український світогляд Т. Шевченка, але він чомусь це говорить, очевидно є потреба сказати, бо є й інші голоси, які звучать не просто по-різному чи теоретично контроверсійно, а незрідка прямо заперечують культуротворче та національно будівне.

Що стосується поєднання таких різних письменників, як Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко, то це, вважаю, є добрим початком поєднувати інтерпретації за національно-буттєвою логікою. Теоретичний каркас, думаю, витримає поєднання сильних за своїми національними прикметами постатей. Вже, наприклад, можна поєднувати О. Пчілку, І. Франка й О. Телігу. Є зразок – тепер можна створювати варіанти.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4