Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Геополітичні візії в теоріях класичного українського націоналізму і сучасність

Олег БАГАН

Ідеологія вольового українського націоналізму почала формуватися в останні роки ХІХ ст., в основному у творах Миколи Міхновського. Її окремі імперативи згодом прозвучали у творах І. Франка, Б. Грінченка, І. Липи, Олени Пчілки, Лесі Українки, Л. Цеґельського. Від 1913 р. її найактивнішим синтезатором став Дмитро Донцов (1883-1973), який зумів включити ідеологеми українського націоналізму у світовий теоретичний націософський контекст. Одним із найважливіших кроків у цьому плані було уведення ним українського національного питання, ідеї утвердження української нації в систему міжнародної проблематики. Це чітко сформулював Д. Донцов у своїй етапній праці «Сучасне положення нації і наші завдання» (1913), яка закономірно стала одним із головних маніфестів модерного українського націоналізму.

Міжнародна проблематика актуалізувалася у 1917 р. із здобуттям перших форм української державності в ході Національної Революції 1917-1920 рр. Тоді Д. Донцов, який щойно повернувся із еміграції, написав дві брошури щодо геополітичної проблематики: «Міжнародне положення України і Росія» (1918) і «Українська державна думка і Европа» (1918). Ці праці за рівнем аналітики і масштабністю та глибиною проблематики не мають собі рівних у тогочасній українській політичній думці і публіцистиці, проте, як не дивно, вони чомусь надто мало уваги привертають у сучасних дослідників. Ці твори чітко вияскравили геополітичний ідеал українського вольового націоналізму - створити надпотужну українську державу над Чорним морем із континентальним міжнародним значенням для всієї Европи - і стали класикою в його теорії.

Праця «Міжнародне положення України і Росія» є особливо актуальною для сучасності самою своєю центральною проблемою. Д. Донцов логічно поставив питання про потребу реконструкції геополітичного простору Середньо-Східної Європи, який був захоплений Росією після катастрофічної для цілої Європи Полтавської битви 1709 р., тобто простору між Балтикою і Чорним морем, осереддям якого була Україна. «Т. зв. Західна Росія, - писав він, - знову виринула в очах здурнілої Европи під своїми старими іменами: Литви, Польщі і України. Для цілого комплексу земель від Ризької затоки до Чорного моря прийшла пора повернення попереднього стану» [3 , с. 371]. Цікавою тут є оцінка тогочасної європейської політики: «здурніла Европа». Це говорить про те, що Д. Донцов дуже критично дивився на європейську політику щодо Росії (це відображає весь комплекс його публікацій за період 1-ї світової війни, сьогодні ці статті опубліковані у виданні: Донцов Д. Вибрані твори у 10 т.: Т. 1 . Політична аналітика (1912-1918 рр.) / Упоряд., передм., комент. О. Багана – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2011. – 328 с.). Передусім його дратувала засліпленість Європи, яка не бачила загрози в розростанні російського імперіалізму і не протидіяла цьому, яка не підтримувала націоналізм бездержавних народів, яка не вела конструктивної політики на Сході Європи загалом. Д. Донцов особливо критикував політику Німеччини за надмірну довіру до Росії ще від часів О. фон Бісмарка, за однозначну зосередженість на Британії як на своєму головному ворогові, за утопійні надії знайти порозуміння «…з державою [Росією], котра рівночасно змагала до панування в Монголії і Манджурії, в Персії, Малій Азії та на Балканах, до поділу Туреччини і Австрії, до завоювання Константинополя, — думати, що з сею державою можливий був який-будь довший, не хвилевий лиш, компроміс – було дійсно досить наївно» [ 3, с. 372]. У Німеччині панувало якесь фатальне русофільство (додамо, панує і сьогодні), якесь химерне, безпринципне трактування проблем Середньо-Східної Європи, характерне для різних німецьких урядів [ 3 , с. 367-374].

Важливо наголосити, що для Д. Донцова було цілком зрозумілим те, що саме Росія, зажерлива у своїх експансіоністських планах, розв’язала 1-у Світову війну: «привід до теперішньої війни дала Росія» [3 , с. 369] – ніби мимоволі кидає він, говорячи про це як про усім відомий факт. На жаль, у теперішній українській політичній думці і публіцистиці цій темі приділяється мало уваги, темі, яку би ми могли сьогодні розгорнути до більших масштабів, звинувативши Росію перед усім людством за цей жахливий злочин – розпалення 1-ї Світової війни. До слова, українські історики і публіцисти Іван Кревецький (1883-1940) і Степан Томашівський (1875-1930) докладно описали у свій час цей експансіонізм Росії, коли саме через те, що вона хотіла захопити Галичину, аби зупинити український сепаратизм і прорватися в зону Середньої Європи по схилах Північних Карпат, була розпрацьована схема міжнародної провокації з метою дестабілізувати Європу. Див. книжки: Кревецький І. Галичина і Росія. – Львів, 1913; Томашівський С. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. – Львів, 1915.

Зі свого боку Д. Донцов застерігав щодо природи і традицій російської дипломатії, яка поводилася вкрай цинічно і віроломно: «Спритна, неперебірлива в средствах дипломатія, її чисто азійська підступність і хитрість забезпечували… успіх за успіхом…» [3,с. 369]. Для цієї дипломатії заповітними були імперські цілі: «Ґданськ, Галичина, Константинополь, Антлантійське узбережжя» [3, с. 380]. Вони сакралізовані в російській державницькій свідомості, тому Європа мала зрозуміти одне: тільки мілітарна сила, як це сталося під час німецького наступу на схід в ході 1-ї світової війни, може зупинити російський жорстокий і деструктивний експансіонізм на континенті [3, с. 373-375].

Д. Донцов у своїй праці спирався на геополітичну логіку К. Маркса, який у низці досліджень чітко описав імперську загрозу Росії, її євразійський характер і цілком точно визначив її як «жандарма Європи» і «тюрму народів». Деякі з праць К. Маркса на цю тематику навіть були заборонені через це в СРСР. Власне, він пояснював за законами геополітики, що Росія, поглинувши Литву, Білорусь і Україну, неодмінно загрожуватиме цілій Середній Європі, а згодом і Західній Європі [ 3, с. 380]. Геополітична роль України, тобто долини Дніпра, як чинника міжнародної рівноваги, є подібною до ролі Бельгії в Західній Європі, яку не могла довше втримати в своїх руках жодна суперпотуга – ні Франція за Наполеона, ні Німеччина, ні Іспанія з Австрією, — бо повний перехід нідерландських земель під контроль однієї з них давав би їй повну перевагу. Так само повний контроль Москви над Україною дає їй абсолютну перевагу над Середньою Європою, тому боротьба за Україну буде точитися завжди.

Виходячи із цієї логіки, Д. Донцов категорично стверджував:


«федерація Росії з Україною – така сама нісенітниця, як федерація Англії з Ірландією, або Прусії з Великопольщею.


Петербурґ не стерпів би ніякого, хоч лише автономного, державного новотвору на найважливішім шляху своєї експансії – в Києві. Для того екзистенція українського народу мусила б бути знищена наново, як вона була знищена 27 червня 1709 року. Можуть наші сентименталісти дурити себе якимись надіями і чекати …на прихід «правдивої» російської демократії, котра подасть руку згоди братньому українському народові, але для нас ясно, що за російським «Drang nach Suden» (пертя на полудне) стоїть незламна воля цілого російського народу . Стреміти до федерації з ним або управляти політику, яка до сеї федералізації привела би, значить свідомо помагати російській експансії на Україну…» [ 3, с. 380-381].

Для Д. Донцова аксіомою було: «Кооперувати ж вона [українська держава – О. Б.] буде і повинна лише з тим, хто для свого політичного інтересу остаточно погодиться з думкою, що Росії яко такої не існує та що на її полудні постала нова держава, котра своєї суверенности не зречеться і в жодні тісніші зв’язки з бувшою метрополією входити не буде» [ 3, с. 384]. Чи хоч один сучасний український політик користувався цим геополітичним правилом виживання молодої нашої держави й утвердження її на міжнародній арені? Чи принаймні думав у цьому напрямку? Натомість скільки пустих та солодких розмов про «стратегічне партнерство з Росією», про «економічну вигоду співпраці з нею», про «культурні і духовні зв’язки» і т. ін. ми чуємо від 1991 р.!

І наступна теза Д. Донцова: «Будувати незалежність нашої молодої держави, відкидаючи всяку федерацію чи економічне зближення з Росією, відкидаючи на бік всяке Anlehnyng (опертя) до якої-будь з воюючих груп, спираючись на активну поміч кожної держави, котра в даний момент готова боронити інтегральности республіки проти замахів зі сторони Росії…» [ 3 , с. 385]. Тут в якості історичного коментаря зауважимо, що Д. Донцов мав на увазі блок «центральних держав», тобто Німеччину і Австро-Угорщину, Туреччину і Болгарію, які перебували в стані війни з Росією і в їхніх кардинальних інтересах було не допустити посилення Росії в Середній Європі та над Чорним морем. Водночас він не був «безкритичним адоратором», як сам казав, Німеччини, німецького духу і політики [3, с. 385], вважав, що прихід Німеччини в Україну у 1918 р. є «конечним зломом», що «ліпше б було, якби республіка власними силами справилася з російським наїздом» [ 3, с. 385].

У праці «Українська державна думка і Европа» (1918) Д. Донцов висловив кілька думок про стратегічну перспективу розбудови української держави. Передусім він виходив із засади, що постання сильної української держави буде «важним чинником европейської рівноваги» [ 5, с. 436], оскільки зніме перевагу Росії над Середньою Європою через її абсолютне панування над рівнинним простором між Дніпром і Балтикою, її домінування на Північному Причорномор’ї. У такій формі, тобто Україна в міцному союзі із сусідніми середньоєвропейськими державами від Естонії до Грузії, від Польщі до Румунії, наша держава стане надійною основою стабільності і геополітичної рівноваги для всієї Європи. Власне, ця доволі велика праця була присвячена тлумаченню цієї тези в історичному вимірі, Д. Донцов пояснював на прикладах з минулого, як і чому всі попередні занепади України призводили до дестабілізації всієї Середньо-Східної Європи і наскільки з цього скористалася Росія, щоб створити свою імперію-наддержаву і постійно загрожувати Європі.

Водночас Д. Донцов брав до уваги той , чи не головний, закон геополітики, який сформулював шведський геополітик С. Гедин: «Наклін до територіяльної експансії подібний до сили природи, за котру не можна робити відповідальними поодинокі особи» [5, с. 392]. Він обґрунтовує розростання певної держави в залежності від тих рівнинних просторів та опорних географічних чинників (вихід до моря, долини рік, гірські перевали, стратегічні шляхи на плоскогір’ях і т. ін.), які вона контролює. Тому між державами постійно триває змагання за ці фактори. На прикладі історичної Чехії і Польщі Д. Донцов пояснював, що ці держави через малі і затиснуті терени власної етнографічної території постійно мусили шукати собі союзників, аби вийти на ширші геополітичні простори. Врешті ці союзництва завалили обидва ці середньоєвропейські геополітичні проекти: Чехію перехитрила і переграла Австрія, а Польща втопилася в «руському морі», тобто в протиріччях тих широких соціально-географічних просторів, які вона до кінця була не в спромозі контролювати. Натомість «Україна з її колосальною територією і населенням не потребує того робити (захоплювати інонаціональні терени, як Чехія і Польща – О. Б.). В своїм власнім географічнім районі вона є в стані створити більший господарський терен, більшу державу» [ 5, c. 438].

Отже, вже тоді, на початках новітнього українського державництва, головний теоретик українського націоналізму усвідомлював творення української державності як процес народження нового розкладу геополітичних сил на континенті, як постання наддержави, яка буде відігравати надзвичайну роль у просторі всієї Середньо-Східної Європи і Чорноморського макрорегіону.

У книзі «Підстави нашої політики» (1921) Д. Донцов увиразнив і розширив свої ідеї з брошур 1918 р. Тут він бачив своїм завданням окреслити в т. ч. й геостратегічні завдання для українського націоналістичного руху, який, не організований у бойові структури, через зраду ліберальної та соціалістичної еліт країни, зазнав поразки у Національній Революції 1917-1920 рр. Передусім визначив імператив у ставленні до Росії як найбільшої загрози для України: « Росія всяка завше була носителькою ідеалу месіянства – це перший висновок… Росія всякий етап експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Европою яко такою , і це другий висновок… Вона інстинктивно чула, що кожне розширення Европи, політичне чи культурне, загрожує її існуванню. Якими фіговими листками ся боротьба не прикривалася б, під якими прапорами вона не велася б, під слов’янофільським чи під большевицьким, зміст справи від сього не змінювався… Маючи перед очима істоту сієї боротьби , мусимо ми намітити головні лінії нашої національної політики». [ 4 , с. 25-26].

У першому розділі цієї епохальної (Є. Маланюк) для України книги Д. Донцов охарактеризував проблему суперечності, несумісності і ворожості російської ментальності і культури духові європейського Окциденту. Численними прикладами з російської історії, соціального життя, культури він ілюстрував, наскільки чужою є російська душа європейському психотипі людини. З інтенцій російського способу життя виходили й його геополітичні устремління: підім’яти під свою владу якомога більше народів і поживитися їхньою енергетикою, розширити простір тиранії і деспотизму як органічну для себе форму екзистенції, асимілювати інших і зруйнувати принципи Свободи, Індивідуалізму, Шляхетності, Громадської суверенності. Відповідною була висновкова аксіома: «зміцнення державної позиції Росії проти Европи, перехилення політичної ваги в сторону Росії на користь Европи і ослаблення Европи – се наш упадок» [ 4 , с. 91].

Д. Донцов узагальнював:


“Щоб нація могла утримуватися назовні, мусять бути міцними її урядження та ідеї, які віками довели свою пристосованість до народної психіки, досвідом довели, що потрафлять бути міцним цементом суспільности…


Нарід, історичним завданням і ціллю якого було не дозволити московським впливам вийти поза свої етнографічні границі, мусить плекати в своїй внутрішній політиці ідеї, на яких нація в своїй боротьбі зросла і зміцніла: ідеї окцидентальної культури… Бо тільки так довго ми могли опиратися московським впливам, як довго непорушно стояли, засвоєні нашим народом, традиції нашої західної культури. Се вона вложила в нас індивідуалістичну психіку, її активність, які, діючи як в одиницях, так і в групах, дозволили ставити чоло московським впливам. Литовський статут, магдебурзьке право, незалежна від світської влади Церква, церковні братства, козацькі товариства (ідея «лицарства», що лежала в їх основі, також чисто европейська, чужа Москві), становий конституалізм, зрештою, приватна власність – все це були урядження не на московськім принципі приказу, а на европейській засаді самоуправи» [ 4 , с. 106-107].

Очевидно, що у своїй теорії окциденталізму Д. Донцов мав на увазі традиційну, героїчну культуру Заходу, а не її модерністсько-авангардистську стилістику перших десятиліть ХХ ст. Він так формулював зміст і сенс переможної української геополітичної ідеї: «У цій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в оборонні – в своїй власній державності і культурі – цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою всієї нашої політичної програми. І насправді, від долі України в цій боротьбі залежала перемога одного з обох принципів на континенті: европейського або московського… По кожній поразці України відчувала се в тій хвилі Европа новим натиском на неї російського колосу, і навпаки – кожне ослаблення Европи, чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції або Туреччини, фатально відбивався на Україні» [4, с. 87]. Цілком припустимо, що ця геополітична історіософема лягла в основу мото з «Декалогу українського націоналіста», який склав С. Ленкавський у 1929 р., в якому є такі слова: «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». В обидвох націософських тезах є містифікація ідеї української національної межовості , українського призначення бути форпостом Європи у найвідповідальнішому просторі її протистояння впливам Азії. Д. Донцов ще так увиразнював цю історіософему: «Ми були, може, далеким сходом Окциденту, але в жоднім разі не далеким заходом Орієнту» [ 4 , с. 86].

У цьому контексті мислитель формулював таку аксіому геополітичного утвердження українства: «Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськости, тільки такій нації приділяється спеціяльна клітина на шахівниці світової історії. Лише ясно сформульований національний ідеал робить з певної національної ідеї кристалізаційний осередок для індивідуальних і групових воль всередині нації, які без нього шукають інших центрів тяжіння» [4,с.95]. Іншими словами, та нація має велику перспективу, яка зуміє вписатися своїми державницькими і вітальними устремліннями в глобальні геополітичні устремління свого макрорегіону і цілого континенту.

Таким органічним макрорегіоном для України є простір Середньої Європи, «від Адрії до Дону і від Балтики до Середземного моря» [4,с.95]. Д. Донцов пояснював: «Як для Ірландії боротьба з Великою Британією, як для сербів і болгар аж до 1912 р. боротьба з Туреччиною, так боротьба з Росією є нашим колективним ідеалом. Він диктується нам нашими історичними традиціями, нашим географічним положенням і спеціяльною історичною ролею, яку судилося нам грати. Ні у відношенні геополітичнім і кліматичнім, ні під оглядом річкових систем не є Україна продовженням східноросійської рівнини, хоч вона й не виказує маркантних границь з цією останньою. Навпаки, через Литву і Польщу і через їх річкову систему вона скорше була продовженням Середньої Европи. Так її положення зробило з неї театр невгаваючої політичної та культурної боротьби двох світів: татарсько-московського і европейського. Від сього останнього відпала вона політично щойно вкінці ХVIII в., культурно – ніколи». [4,с.84].

Ціла концепція книги Д. Донцова «Підстави нашої політики» формувала центральну геополітичну стратегему для України: стати опорним каменем у мурі середньоєвропейських народів і країн проти Росії . На жаль, до сьогодні навіть після майже 25-ти років державної суверенности українські еліти не усвідомлюють цього «колективного ідеалу» нації, тобто, його будівної і переможної ролі в нашому бутті.

Наступним етапом розвитку геополітичної стратегії українського націоналізму став період підготовки і проведення І Конгресу українських націоналістів у 1929 р. Доповідь про міжнародну політику ОУН готував Зенон Пеленський (1902-1979). Він визначив три основні напрямки зовнішньої активності ОУН і потенційно майбутньої української держави: галицько-балканський, каспіє-кавказький і білорусько-балтійський. Тобто, майбутня українська держава мала розширювати свої впливи в зоні Середньо-Східної Європи з тим, аби стати її стратегічно надважливою країною. Головний принцип при цьому був такий: «Тільки відтиснуття Росії від Кавказу і від Балтику примусить її повернутись остаточно обличчям до Сходу і в той спосіб відтяжити Україну раз назавжди від свого натиску… Уважаємо, проте, що тільки затяжна боротьба з Росією, яка б довела до нашого повного осадовлення в тих названих просторах, зможе нам з цього боку забезпечити можливості державного закріплення…» [7,с.272]. Власне, З. Пеленський цілком логічно наголошував, що вирішальним буде каспіє-кавказький напрямок геополітичних змагань, оскільки в ньому відкриваються великі перспективи для України економічного і демографічного плану, бо в ньому вона знайшла важливі для свого господарства руди і нафту, багатства чорнозему (передбачалося, що буде відвойована колись українська Кубань). Тому «планом української зовнішньої політики в цьому просторі є: тісний союз з трьома головнішими закаспійськими (закавказькими) державами, отже з Вірменією, Грузією і з Азербайджаном, дальше ж такий самий союз з передкавказькими народами, як от з донцями, кубанцями і поволзькими татарами, які б мали творити федерацію европейського козацтва» [ 7,с.271].

Якщо З. Пеленський аналізував конкретну міжнародну політику головних європейських держав і США, намагаючись розгадати перспективні геополітичні тенденції, то головний ідеолог ОУН, який виробляв її філософські засади, Юліян Вассиян (1894-1953), у своїх есеях «Простір між Москвою і Візантією» (1934) і «Степовий сфінкс» (1936) давав яскраві візії історіософського змісту. На його думку, головною геополітичною проблемою України ще від Середньовіччя було те, що вона не зуміла стати притягальним цивілізаційним центром, поступившись сильнішим тенденціям консолідації, які йшли від Боспору (Константинополь-Стамбул) і верхів’їв Оки (Москва). Упровдовж тисячоліть на родючих українських чорноземах виробилася розмріяна, ліниво-пасивна, миролюбна ментальність українського етносу, такої собі ласкавої «сонячної Аркадії» [1,с.75]. Елліністичні впливи, які століттями йшли від Греції, не принесли цьому просторові міцної форми, лише тонкі відчуття естетичного. Україні забракло впливів античного Риму, згодом Католицької Церкви, яка вчить активізму та індивідуалізму. «Мішанина рас, - писав Ю. Вассиян, - культурних, психологічних, політичних типів, релігій, вірувань і філософських доктрин творила у висліді мозаїку духовної різнобарвности, що не була ніякою органічною цілістю…» [1, с.67]. Натомість українська людина загрузла у «контемпляції (покірності – О. Б.), аскетизмові, втечі від життя», які панують у православ’ї [1,с.67]. Водночас від Візантії Україна перейняла переважно «мінусові» впливи: невпорядкованість, інертність історичного розвитку, настрій відступу і пораженства, нахил до формалізму у культурі [1,с. 68-69]. Україні бракувало великої геополітичної ідеї, наприклад, плану завоювати південні Балкани і Малу Азію, Боспор і Дарданели, як це часами просвічувалося у поривах князів-варягів [1,с.77], Ю. Вассиян висновував: «Ідея експансії на Південь, включно зі здобуттям перемоги і гегемонії над Візантією, могла дати староукраїнській державі погінну силу політичного заповіту і таким чином зорієнтувати русло державної політики до активности територіяльних надбань, яких оконечна мета… обов’язує, дисциплінізує, зберігає” [1,с.77].Натомість відсутність цієї зовнішньополітичної ідеї «розслаблювала, атомізувала, впливала занепадницьки» [1,с.78]. Відсутність духу експансії й агресивності, брак геополітичного зовнішнього ворога спричинили внутрішню стагнацію, розклад і падіння Київської Русі, войовничий дух варягів розчинився у примирливій психології слов’ян-антів. «Слов’янський світ, - резюмував Ю. Вассиян, - у своїй формі київської держави… не мав відповідно сильної психічної натуги до підбоїв та організації, що їх зустрічаємо у племінному комплексі західноевропейського варварства… Київській державі бракувало… ідеї світово-політичного царства … Київ не доріс до рівня, на якому народжується воля до світового панування » [ 1, с. 79].

Київ не став спадкоємцем Константинополя у сенсі повного засвоєння його елліністичних духовних традицій. Водночас Москва викривила, спрофанувала спадщину Візантії, «надбудовуючи на візантійських основах незугарну, чужу виглядом будівлю татаро-фінського духу» [1,с.79]. Якби Київ виконав цю свою місію, утвердився б над Чорним морем як Сила, то «Царгород ніколи не був би здобиччю переможного походу мусульманства, а Москва не могла б уже кинути гасла Третього Риму і перебрати на себе місію організатора европейського Сходу» [1,с.79]. Відтак при відновленні української державності треба всі зусилля зосередити на зміцненні південного напрямку зовнішньої політики, туди кличе «первородний ерос української землі» [1,с.91], до Чорного моря, яке є цивілізаційною і геополітичною основою України - Понтиди.


Геополітичний успіх кожної країни залежить не тільки від її географічних особливостей і характеру історичної політики, а й від ментальних засад її мешканців.


Багато здобувають ті держави, народи яких перейняті високим ідеалізмом, етикою героїки, з візіями здобування, здібні до організованої дії і вперті своєю динамікою. Українці не належать до таких – критична теза Ю. Вассияна. Він так пояснює причини української історичної пасивності: неконсолідованість українського геополітичного простору породила «анархічну» вдачу душі, «недовірливість», вузький егоїзм і заздрість натури. Також надмірний «інстинкт осілости», вироблений віками проживання на родючих чорноземах, посприяв формуванню пасивної, поступливої, трафаретної поведінки [2,с.51-53]. Безвольність і надмір емоцій довершують картину національної психе українства: «Мякосердя поневоленого і пониженого тануло в почутті власного безсилля і шукало порятунку в химерних сподіваннях приходу спасителя чи чудотворця, що в чудесний спосіб перемінить твердий устрій життя в безжурний, щасливий рай» [2,c.52]. Так виробився «тип хлібороба, глибоко зв’язаного зі своєю землею, миролюбного до своїх вузькоособистих, родинних і побутових вітально існувальних справ» [2 , с. 52-53]. Тому лише через кардинальну переміну ментальних засад нації може прийти її одужання і спалах до історичних успіхів.

Ю. Вассиян називає Україну «степовим сфінксом» через велику загадковість української землі, у просторах якої то вибухають, то фатально чомусь затухають містичні сили життя. У її степах розвіялася історична енергетика кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів, половців, української козаччини. Цій хліборобській землі у вирішальні моменти історії бракувало відваги і духу активної експансивності [ 2, с.77].

Тоді ж, ще у середині 1930-х рр., Михайло Колодзінський (1902-1939), один з провідних діячів крайової ОУН, її військовий референт, пізніше командир Штабу Карпатської України, написав книжку «Українська воєнна доктрина», яка, проте, була опублікована тільки у 1940 р. Цей твір, який мав ідеологічно-вишкільне завдання, є цікавим зразком тодішнього геополітичного візіонерства в націоналістичному русі. Для автора ідеальною постаттю провідника-державника є князь Святослав Завойовник (Х ст.), який воював на північній Волзі, розгромив Хозарію, переможно пройшов Доном і Північним Кавказом, вирушив у похід на Візантію з планом просунути кордони Русі далеко на південь, на Балкани і над Чорне море. У всіх його завойовницьких кроках проглядаються стратегеми експансивного геополітичного мислення з розбудови наддержави всеконтинентального значення. Звідси перший висновок М. Колодзінського: «Схід Европи мусить бути наш, бо такий заповіт оставили нам наші прадіди» [6,с.23]. Географічне розташування України на межі лісового простору Європи і гігантського євразійського степу, на межі окцидентальної цивілізації і варварства кочівних народів обумовило трагізм української історії і водночас будить нинішнє українство до виконання величної і героїчної місії як чинника поступу [6, с.24]. Місце кочівників від ХVII ст. зайняла Московія, тому боротьба з нею має для України сакральне значення і звучання: «Москва і сьогодні заступає той руїнний напрям, що був прикметою орд Атили і монгольських кочовиків. Ми сьогодні знову, як і в давніх часах, боронимо европейську культуру від наступу московських ідей… Се є наша місія і призначення… І ми, українські націоналісти, відчуваємо кожним фібром нашої душі, що наші предки розпочали на Сході Европи організоване життя, що вони тут перші засадили культуру над Дніпром…» [6 , с. 25].

Боротьба, за М. Колодзінським,має есхатологічний зміст і характер: «все те, що робила Москва і сьогодні робить, се все є негацією Бога на землі. Не треба, отже, обманювати себе впливом Москви. Сей вплив є такий, як давньої столиці Золотої Орди. Якщо Москва силою і терором не зможе накидувати свого впливу, то вона не буде мати на Сході Европи більшого значення» [6,с.25]. Він правильно розуміє геополітичні закони: «Хто хоче бути паном-господарем у Києві, той мусить мати ідею для цілої Европи й сумежних з нею азійських земель… Не може бути над Дніпром української держави, а над Волгою і Каспієм – дике поле. Се все є одна геополітична цілість…

Ми, будуючи українську державу, мусимо пересунути кордони Европи до Алтаю і Джунґарії. Европі бракує якраз сього простору, який лежить зараз облогом, або плекає монгольського змія. Україна призначена зв’язати сей величезний простір з Европою політично, економічно й культурно. Аж тоді виконаємо заповіт наших предків, а фраза «на грані двох світів» набере реального змісту. Ми запряжемо найкращі духові сили Европи до праці на сьому просторі, а з сього вийде користь і слава не тільки Україні, але й цілому культурному світові» [6, с.26].

Ми обминемо аналіз знаменитих книжок Юрія Липи (1900-1944) «Призначення України» (1938) і «Чорноморська доктрина» (1940), в яких автор великою мірою тільки розширив і поглибив описані нами ідеї націоналістів про Україну як центральний геопростір Середньо-Східної Європи і особливу значущість для неї макрорегіону Чорного моря.

Ми вибрали, отже, тих авторів міжвоєнної доби, які найбільше вплинули на стратегічне мислення українського націоналізму того часу й ідеї яких мали понадчасовий зміст і значення. На цій основі ми можемо визначити п’ять головних імперативів геополітичної доктрини класичного націоналізму:

- опиратися тільки на власні і постійно мобілізувати націю до зовнішньої активності;
- Україна має бути націлена на те, щоб стати основною у геостратегічному плані державою Середньо-Східної Європи;
- треба постійно шукати міжнародних союзів проти Москви як найбільшої загрози для стабільності і геополітичної гармонії Середньо-Східної Європи і середовища розростання захланного імперіалізму та шовінізму;
- широко опанувати Чорноморський простір як органічний для розростання ваги українського етносу, творити Україну як велику морську державу;
- відкрити і стимулювати південно-східний, азійський напрям міжнародних стосунків по лінії Кавказ – Середня Азія як вирішальний для вгамування імперіалізму Москви

.

З цих теоретичних окреслень випливають підказки до здійснення перших важливих практичних кроків у сучасності. Це мали б бути такі:

1) Видати антологію геополітичних праць провідних теоретиків українського націоналізму.

2) Стимулювати створення науково-інформаційних центрів, які б аналізували геополітичну проблематику за такими напрямками: а) простір між Балтикою і Уралом; б) Російський етнос у часі і просторі: між імперськими міфами й історичними реаліями; в) проблеми і перспективи Кавказу і Закавказзя; г) світ тюркомовних народів і його цивілізаційне значення.

3) Формувати міжнародну пропаганду з моделюванням Москви як епіцентру світової нестабільності, загрози для демократії в Європі і руйнування та поглинання менших народів в зоні її безпосередніх впливів.


  1. Вассиян Ю. Простір між Москвою і Візантією // Вассиян Ю. Суспільно-філософські нариси. – Чикаґо, 1958. – С. 42-90.
  2. Вассиян Ю. Степовий сфінкс // Вассиян Ю. Твори: Т. 1. – Торонто: Євшан-зілля, 1972. – 272 с.
  3. Донцов Д. Міжнародне положення України і Росія // Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник / Вип. 1 / За ред. О. Багана. – Дрогобич: Посвіт, 2009. – С. 366-387.
  4. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк: ООЧСУ, 1957. – 210 с.
  5. Донцов Д. Українська державна думка і Европа // Український націоналізм: історія та ідеї. Науковий збірник / Вип. 1 / За ред. О. Багана. – Дрогобич: Посвіт, 2009. – С. 388-353.
  6. Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. – К., 1999. – 54 с.
  7. Пеленський З. Міжнародна політика України // Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: Документи і матеріали / Упоряд. В. Муравський. – Львів, 2006. – 420 с.


(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4