кс го рулетка
Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Перспективи політичної партії «Правий сектор» у системі українського націоналістичного руху

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Український націоналістичний рух формувався на виразно антипартійних принципах, маючи за ідеал таку форму власної самоорганізації як орден . Партія за своєю природою була глибоко чужою як світоглядним і програмовим засадам націоналістичного руху, так і прагматичним обставинам національно-визвольної боротьби.

Націоналізм формувався як рух, ворожий принципам ліберальної демократії, парламентаризму та капіталізму. Відповідно, явище партій було чужим для націоналізму як елемент парламентської системи, а також інститут, що відображає внутрішньонаціональну боротьбу між представниками різних суспільних груп (етимологічно слово «партія» – від лат. pars , фр. partie , що значить «частина» – вказує на політичне виражання інтересів певної суспільної групи, а не національної спільноти в цілому). Водночас необхідність будування ордену, а не партії диктували умови, в яких українська нація опинилася у міжвоєнний час. Україна була розділена між чотирма державами, більша частина її земель була окупована більшовицькою Москвою. Аби протистояти численним ворогам і боротися за ідеал національного визволення, націоналістам потрібно було об’єднатися не в парламентську партію, а в організацію, що характеризувалася законспірованістю, дисципліною, а також високим рівнем фанатизму і догматизму власного членства.

Необхідність будувати націоналістичний рух на орденських засадах у повній мірі стосується і нашого часу. Проте сьогодення створює об’єктивні підстави для існування націоналістичної партії. Борючись із духом часу, інколи не просто можна, але й треба воювати зброєю цього часу. Сьогоднішня багатопартійна система, що існує в Україні, не лише відображає звироднілі принципи парламентаризму, але й є одним із головних механізмів функціонування режиму внутрішньої окупації. Та попри це, існування націоналістичної партії може бути цілком виправданим, адже така партія спроможна стати важливим елементом подальшої революційної боротьби за реалізацію ідей українського націоналізму (в тому числі й ліквідацію партійної системи й подальший перехід до більш органічної форми політичного устрою).

Поглянувши на нещодавно пройдений етап революційних переймів українського народу (на справжню революцію українці ще не розродилися) і намагаючись накреслити стратегічну лінію подальшої боротьби, дуже важко не помітити такого явища як «Правий сектор». Цей політичний феномен спочатку сформувався як майданчик для координації дій різних націоналістично зорієнтованих середовищ, потім перетворився на політичний і силовий авангард у боротьбі проти режиму Януковича і аж після втечі Януковича спробував спрямувати частину власних потуг на формування політичної партії. Наявність партії, котра твердо триматиметься націоналістично-революційних засад, є цілком виправданою, ба навіть необхідною. Однак для того, щоб «Правий сектор» відбувся як по-справжньому дієва і по-справжньому націоналістична політична сила, необхідно вміло вписати цю партію у систему націоналістичного руху України.

Передусім варто зробити наголос на очевидній істині: «Правий сектор» апріорі не може бути лідером націоналістичного руху і, зрештою, не може бути цілком самодостатньою силою. «Правий сектор» – це партія, а партія – це всього лиш інструмент, що може виконувати окремі функції у системі націоналістичного руху, але аж ніяк не той інститут, що може формувати серцевину цього руху.

Погляньмо на кадрове наповнення «Правого сектора». Творцями цієї політичної сили були люди зі сформованим націоналістичним світоглядом, високим рівнем жертовності та орденським способом мислення. Проте за кілька місяців «Правий сектор» наповнився найрізноманітнішими людьми, лиш незначний відсоток яких можна назвати націоналістами у строгому значенні цього слова.

Революційна стихія цілком передбачувано привела до «Правого сектора» чимало нікчем – людей із кримінально-бізнесового чи відверто кримінального середовища, котрі, користуючись популярним брендом, прагнули взяти участь у революційному перерозподілі власності. Дякувати Богу, значний відсоток цієї наволочі був відсіяний ще на початку весни. Проте на нинішній момент чистки у цьому напрямі є явно незавершеними.

Ще однією категорією людей, котрі частково наповнили собою лави «Правого сектора» і, ймовірно, будуть наповнювати його і надалі, є люди з більш щирими патріотичними поглядами та кращими моральними якостями. Представники цієї категорії людей – це бізнесмени і політики локального рівня, а також громадські активісти, котрі, маючи щирі патріотичні переконання, не мають націоналістичної духовності. Вони можуть зайняти власну нішу у системі націоналістичної боротьби, але вони не стануть націоналістами. З цього типу людей можуть вийти чудові господарники, депутати місцевих рад, мери, сільські голови, чиновники. «Правий сектор» повинен намагатися увібрати у свої лави якомога більше таких людей і залучити їх до своєї діяльності – до реальних дій, спрямованих на поліпшення рівня життя українських громадян і підняття власного престижу. Проте всі ці люди повинні бути контрольованими і знати, що вони – це всього лиш нижча ланка націоналістичної системи.

Нарешті, існування політичної партії «Правий сектор» потребує залучення людей, компетентних у справі розбудови партії, її функціонування тощо. Властиво, йдеться про технічних працівників партії. Ці людини, якщо вони не мають глибокого націоналістичного світогляду, мають чітко усвідомлювати власне місце і слухняно виконувати волю тих, хто має націоналістичний світогляд.

Націоналізм за своєю природою є явищем аристократичним. Націоналісти – це люди, котрі покликані формувати собою національну еліту. Націоналістичний рух повинен складатися з двох категорій людей, носіїв двох духовних типів – «філософів», «брахманів», «метафізиків» з одного боку і воїнів з іншого боку. Перший тип людей – це меншість серед меншості, невелика когорта людей, здатних осягнути глибину націоналістичного світогляду, його метафізичні, духовні, ба навіть містичні підвалини. Другий тип людей – це виховані на загальних засадах націоналістичної ідеології носії воїнської, активної, героїчної духовності. Зрозуміло, що ці «кшатрії» не можуть мати такого глибокого світогляду як «брахмани». Одначе це мають бути фанатичні націоналісти, котрі сприймають націоналізм на рівні головних принципів, гасел, символів, естетики (націоналізму як «стилю») і живуть згідно з законами вірності, честі, обов’язку.

Загнати людей, що є носіями двох щойно окреслених типів духовності, в межі суто партійної роботи – значить кинути буханку хліба в купу гною. Тип партійної людини – це тип вайш’ї, але аж ніяк не мудреця чи воїна. Саме з врахуванням цієї диференціації має будуватися система націоналістичного руху, що буде включати в себе партію. Націоналісти мають формувати провід партії, керувати нею, слідкувати як за внутрішньопартійною ситуацією, так і за діяльністю політиків, що її представляють. Та при цьому вони повинні стояти вище за пересічних представників партії, зберігати націоналістичну духовність і належати до структур, що ієрархічно будуть вищими за партійну структуру.

Система націоналістичного руху має нагадувати піраміду. Найвищою складовою піраміди має бути Провід націоналістичного ордену на чолі з Провідником. Сам націоналістичний орден, будучи малочисельним, має складатися з перевірених у багаторічній боротьбі націоналістів, котрі будуть діяти на різних рівнях системи націоналістичного руху. В основі піраміди має лежати партія «Правий сектор». Вище неї повинні стояти непартійні (зокрема парамілітарні) організації орденського типу. Вище цих організацій – Служба безпеки, котра буде контролювати і ці організації, і партію.

Зрозуміло, що всередині системи націоналістичного руху буде відбуватися перманентний «обмін кадрами». Приміром, зацікавившись партією (що є носієм популярного бренду), до неї може прийти юнак, котрий за своїми природними характеристиками може відбутися як націоналіст. Очевидно, що в партії він надовго не затримається і стане членом організації орденського типу. Там він, власне, може пройти шлях формування націоналістичного характеру. Маючи глибший тип свідомості і жертовно довівши власну вірність Ідеї та Організації, він зможе стати членом націоналістичного ордену. Далі, виконуючи волю Проводу, він зможе зайняти якусь керівну або контролюючу роль у партії.

Надважливу роль в системі націоналістичного руху повинна займати Служба безпеки. Зростання ваги націоналістичного руху неодмінно викличе серйозне бажання ворожих сил його опанувати. СБ повинна стати неприступним муром для тих, хто, зокрема, намагатиметься втертися в довіру до лідерів руху чи якось вплинути на нього іншим чином. Ця ж структура повинна наводити страх на активістів партії. Кожен, хто насмілиться займатися внутрішнім шкідництвом, розкраданням партійного майна або корупцією (у разі приходу до влади), повинен бути жорстоко покараним. Так само СБ повинна слідкувати за тим, аби гнилість, котра природнім чином існує у партії, не перейшла на організації орденського типу. Співробітники СБ повинні не тільки мати відповідні професійні здібності, але й бути добре перевіреними, мати достатньо високий ідейний рівень, байдужість до матеріального, особливу мораль і культ вибраності (непотрібно боятися певної порції «сектантства»!).

Духовна нерівність людей полягає у тому, що чим більше люди здатні пізнавати Істину і прагнути Блага, тим їхнє число менше. Ця закономірність цілком стосується і націоналістичного руху. Націоналістичний рух не може породити армії відповідальних, високоідейних та високоморальних політиків. Проте йому під силу сформувати систему з патріотично налаштованих співгромадян, що, будучи контрольованими, працюватимуть на благо української нації. Не кожен націоналіст-революціонер захоче і зможе стати депутатом місцевого представницького органу чи Верховної Ради, не кожному націоналісту-революціонеру вдасться вирішувати господарські питання локального рівня. Увійшовши у цю сферу – сферу, побудовану на духовності вайш’їв, – націоналіст, зрештою, може перестати бути націоналістом. Отож, ієрархія, зберігання окремішності, контроль над партією – без слідування цим засадам націоналістичний рух, що включатиме у свій склад партію, матиме небагато успіху.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4