Головна         Про центр         Контакти


 
Події та коментарі

Хроніка діяльності центру

Видання центру

Твори Дмитра Донцова

Д.Донцов: постать та інтерпретації

Традиція Вісниківства

Ідея націоналізму: основи та філософія

Український націоналістичний рух: історія та історіософія

Націоналізм у світі

Актуальні проблеми націоналізму: націоцентрична аналітика

Християнство і націоналізм

Меч духовний: полеміка

Мовами світу

Архів статей

Архів відео
Революційна велич Шевченка

Петро ІВАНИШИН

Існує англійська легенда про хлопчика, що довгі роки мріяв побачити велетня. І ось він підріс і вирушив у далекий світ, щоб здійснити свою мрію, вийшов на гору і востаннє поглянув на рідну домівку. І був вражений тим, що його хата стояла на грудях у велетня. Щоб побачити справжні масштаби чогось великого інколи варто відійти на значну відстань. Здається, двісті років достатня часова дистанція, щоб переконатися в справжній величі Тараса Шевченка. І в цьому напрямку чимало зроблено: від окремих спостережень одиноких подвижників-українофілів ХІХ ст. – до систематичних наукових напрацювань ХХ-го і ХХІ-го століть. Але паралельно з цим помічаємо в минулому та сучасності сумні прояви шевченкофобії, як назвав це явище І. Дзюба. Йдеться про дивне бажання промосковських шовіністів й українських постмодерністів якимось чином применшити, знівелювати, сфальшувати значення українського письменника. Інколи ці деструктивні міркування приховують за начебто шляхетним прагненням “розбронзовування” й “деіконізації”, прагненням показати поета як “просто людину”. І при цьому десакралізатори забувають про духовний масштаб. Суть бо Шевченкового феномена якраз у тому, що він, як і всі генії, не є простою, звичайною людиною. У цьому чи не основна таємниця його долі, значення та актуальності.

Саме сьогодні, у наш буремний час, у цей двохсотрічний ювілей ми можемо як ніколи переконатися у величі та важливості творів Т. Шевченка для нашого національного буття. Бо ми, якщо звичайно ототожнюємо себе з українським народом, без перебільшення жили і живемо в епоху Тараса Шевченка. На жаль, ми часто не помічали цього. Принагідно до дат згадували його ім’я та долю, з більшим чи меншим успіхом читали поезію і дбайливо витирали порох із поставлених на полицю “Кобзарів” та настінних портретів. І переважно на цьому духовне спілкування із генієм закінчувалось і починалась одвічна людська спроба жити, розуміти себе і світ, вирішувати різні проблеми… Але чомусь уже без Т. Шевченка. Наче ці величини існували окремо в нашому бутті: Кобзар і теорія та практика нашого існування.

Не так дивилися й дивляться на Т. Шевченка ті, що не мислять щастя своїх панів без України. Поневоленої України. України-колонії. України без українців. У чому ж тут секрет? Звідки така любов в одних і ненависть в інших? Чим Т. Шевченко може домогти нам, нині сущим через двісті років після свого народження? А виявляється, таки може. Може, як ніхто інший, саме тому, що є українським генієм.

Англо-шотландський філософ Томас Карлайл свого часу розглядав генія як “голос народу” і писав: “Так, воістину велика справа для народу – мати власний голос, мати людину, котра мелодійною мовою висловлює те, що відчуває народ у своєму серці”. На прикладі англійського генія Шекспіра, цього “наймогутнішого гасла… об’єднання”, Т. Карлайл запитував: “Що… буде утримувати всіх їх (англійців. – П. І.) разом, об’єднувати всіх дійсно в єдину націю; що не дасть їм повстати один на одного і боротись; що… змусить жити в мирі, у братському спілкуванні між собою, підтримуючи один одного?”. І тепер навіть ті, що сумнівались, знають відповідь на це питання стосовно України. Тільки Шевченко був і є, поруч із іншими класиками, найбільшим голосом українського народу, символом його єдності і запорукою мирного, братського життя всіх громадян України. Там, у тих регіонах нашої Батьківщини, де під впливом бездарної культурної політики влади такого усвідомлення не було чи було замало тепер вирують спровоковані Москвою пристрасті, панує переляк і громадянський розбрат, більше того – топчеться по українській землі важкий чобіт російських окупантів.

Хто ж такий Шевченко? У світлі революційних вогнів та перед обличчям чергової війни із Росією ми знаємо твердо. Він – духовний батько новітньої української нації. Він – основний елемент новітньої української культури. Він – найголовніший критерій українськості кожного, хто претендує називатися українцем.

Саме тому Тарас Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, підходить під окреслення поет-предтеча. Бо він надходить з нашого українського майбутнього , поєднавши у собі теперішнє та минуле українського народу. Він приходить до нас, як приходив перед тим до інших поколінь українців, як, сподіваюсь, приходитиме і до нащадків, із здобутою істотно істиною про наше національне буття. Істиною новою про те, що робить нас українцями, а значить, людьми. Істиною давньою про Того, хто є нашим небесним вічним Отцем. Істиною відтепер завжди актуальною про те, що наше колективне “бути чи не бути” нерозривно пов’язане із наявністю чи відсутністю наближення його слова – живого, не просто ритуального, спілкування із українською книгою книг – із “Кобзарем”.

Животворність цього духовного діалогу між українцями та їхнім генієм помічено давно. І найсуттєвішою рисою цього зв’язку, безумовно, є його націотворчий характер. Бо подобається це декому чи ні, але сучасний українець духовно походить саме від Тараса Шевченка . Ось як про це писав український етнопсихолог Микола Шлемкевич: “…сучасна українська людина народилася… з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил. На прапорах тієї нової української людини виписане… гасло: Борітеся – поборете! Сучасна українська людина – це шевченківська людина”. Не випадково, саме ці шевченківські слова стали неофіційним, народним гаслом нової української революції. Із Шевченковим словом на устах ішли проти палиць і куль злочинного режиму українські повстанці. А бандерівське привітання “Слава Україні! Героям слава!”, котре прямо виростає із шевченківської поезії, стало загальнонаціональним вітанням усіх новітніх революціонерів в Україні і не лише в Україні.

Якщо хочемо збагнути визначальні культурно-психологічні риси новітнього українця, то треба звернутися до світогляду шевченківської людини, до світогляду націоналізму, і зауважити, що стрижневою ідеєю, довкола котрої розбудовується ця система буде національний імператив . Український імператив, котрий зобов’язує нас мислити і діяти в категоріях захисту, відтворення та розвитку нації, сформульований саме Тарасом Шевченком. І про це треба чітко пам’ятати саме в наших складних обставинах, коли чимало контрреволюціонерів, пристосуванців і провокаторів на різних посадах намагаються діяти всупереч Шевченковим настановам, а значить – всупереч природним прагненням повсталого народу.

На початку поеми “Катерина” ліричний герой Т.Шевченка висловлюється в найбільш особистісному, здавалося б, непідвладному жодному колективному контексту інтимно-моральному сенсі. Але виявляється, що все не зовсім так, що порушення традиційної моралі призводить до особистісної, родинної, зрештою, національної трагедії, тому:

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.

У медитації “Подражаніє 11 псалму” віднаходимо категоричні накази, що стосуються мистецької , зокрема літературної творчості. Тут риторичне ствердження виражає важливу ідею – мистецтва як охоронця національного буття взагалі та буття кожного українця зокрема. По це часто забували наші сучасні письменники:

...Возвеличу

Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово!

У наступних рядках виразно звучать імперативи суспільно-громадянського змісту, у яких відбувається суто націоналістичне розширення поняття патріотизму: любити свою Батьківщину замало, слід бути відповідальним за неї перед Богом і нащадками. Хто з українських чиновників чи політиків досі цим керувався?

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

(„Мені однаково, чи буду...”)

У поемі “Тризна” міститься концептуальний наказ у сфері пізнавальній (філософсько-науковій). Національне, виявляється, є справжнім критерієм істинності тієї чи іншої ідеї. Безнаціональне міркування інтернаціоналістичного чи космополітичного зразка насправді має деструктивну суть, бо приводить, у кінцевому підсумку, до руйнування людини і нації. Чи всі українські вчені, політичні радники та аналітики це усвідомлювали?

И тот, кто мыслит без конца
О мыслях Канта, Галилея,
Космополита-мудреца,
И судит люди не жалея
Родного брата и отца;
Тот лжепророк! Его сужденья
Полуидеи, полувздор!...

У “Заповіті” маємо політико-революційний наказ, наказ завжди актуальний для поневоленого народу. І тут не важливо спрямований він проти зовнішнього (чужоземного, як-от тепер Володимр Путін) чи внутрішнього (свого, як-от Віктор Янукович) окупанта. І не важливо також ідеться про імперські “кайдани” суто політичні, економічні чи духовно-культурні – їх всіх треба порвати. Але дві попередні наші революції початку 1990-х і в 2004-го року не були доведені до кінця, захлинулися в лібералістичному опортунізмі та угодовстві. І тому тепер, в час третьої революції, ми повинні завершити почате:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

У поемі “Кавказ” віднаходимо релігійний (християнський) імператив. Як далека ця природна для українця віра у торжество християнської ідеї від тих псевдохристиянських “толерувань” усіх форм сатанізму, що міцно вкорінювались у нашій сучасності (від пропаганди гомосексуалізму до антихристиянського сектантства) і все це під захистом деяких фарисеїв з числа колишніх дисидентів. І навпаки – величні масові молитви на Майдані і щирі тихі молитви бійців перед боєм, деколи останні молитви, – як це відповідає словам Шевченка:

Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому!
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.

У “Посланії”, котре можна назвати суцільним розгорнутим імперативом, одним із найбільш важливих аспектів національного наказу стає аспект державницький . Тільки національна держава повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її буття, тільки у цій символічній “хаті” народ стає справжнім господарем своєї долі на своїй власній землі. І нам, українцям, слід було вже давно перестати вірити фальшивим речникам з числа вчорашніх комуністів та продажних демократів, котрі понад двадцять років переконували нас, що ми вже маємо таку національну державу. Виявилось, що це неправда. Нашу українську державу слід ще тільки вибороти і тим самим виконати і цей наказ свого генія, бо тільки:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

І цей ряд можна продовжувати. Однак ідейним знаменником усіх окреслених моментів може бути висловлювання ліричного героя зі „Сну” („Гори мої високії...”), котре варто вважати найбільш загальним формулюванням Шевченкового національного імперативу:

...Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Вищий ступінь духовної самопосвяти для глибоко віруючого християнина годі собі уявити. Саме ця націоналістична позиція ліричного героя стає зразком для наслідування й у сфері практичної суспільної діяльності, й у сфері мислення українця і її можна сформулювати наступним чином: все, що йде на користь нації і не суперечить християнству – добро, все те, що шкодить нації і християнству – зло .

Мав рацію академік Степан Смаль-Стоцький, котрий суголосно висловлюванням інших мислителів та вчених писав: “…Шевченко серед найрізніших філософських течій і напрямків умів зберегти свою самостійність...”. Це правда. Але зумів зробити це Кобзар, створивши новий тип українського світогляду та нової української філософської а політичної системи – націоналізму , системи національної ідеї, передусім шляхом використання національного імперативу.

Тому правильно наголошують сучасні дослідники на тому, що велич Шевченка передусім у його потужній філософії. Т. Шевченко – це глибокий поет-мислитель, котрий “створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу , тобто на рівні поетичного узагальнення відтворив ту… систему сутностей, цінностей та закономірностей… на яких тримається віками буття української нації, її суспільна свідомість і свідомість українського патріота – борця за інтереси нації.

В основі цієї системи – три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунути їх із життя або зігнорувати при моделюванні шляху нації до свободи… неминуче обертається бідою, а то й трагедією – окремої людини чи цілої нації” (В. Іванишин). Ми знаємо про це сьогодні як ніколи. І запорукою істинності цієї філософії, її життєвої присутності стали ті сотні і тисячі українських патріотів, котрі не тільки в минулому, а цього ювілейного, шевченківського року віддали своє життя і здоров’я за наше право: право українців бути господарями своєї долі на своїй власній землі, право мати нарешті власну національну державу.

Перебуваючи сьогодні як на прощі перед духовним обличчям нашого генія і перед чистим зором наших давніх і новітніх героїв із “Небесної сотні”, визнаймо наступне. Тараса Шевченка ми не можемо не розглядати як українського велетня – як предтечу нашого українського майбутнього, як духовного батька сучасної української людини, як автора національного імперативу, зрештою, як творця сутнісно нашої ідеологічної системи – українського націоналізму. А ще – і це підтвердив Майдан – як батька української національної революції, шевченківської революції. Тож дбаймо, щоб ми і діти наші сприймали його саме таким, інакше не сподіваймося на нову, світлу долю. Не сподіваймося на якісно нову державну систему і перемогу на московським окупантом. У кращому випадку знову чекає нас сумна слава “славних прадідів великих правнуків поганих”. А в гіршому – заслужена кара Божа, як кожному з тих, “хто матір забуває”… У цей революційний і воєнний час вибір робити нам. Шевченківський вибір шевченківських людей в епоху Тараса Шевченка.



(1883 – 1973)













Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
Роwеrеd bу Аgеd Prоgrаmmеr SіMаn СMS 1.4